Спецпроект

Чи можна різати поляків?

Правда про історію нашої Волині (і Волинської трагедії в тому числі) потрібна в першу чергу нам, а не Польщі, Росії чи Ватикану. Це - наша земля. І ми достатньо сильні, щоб не перекручувати її історію в стилі совкової пропаганди.

Якось я запитав дівчинку із села Гута на Рівненщині, що вона знає про події 1943 року, про протистояння з місцевими поляками. "А в нас тут були поляки?" - здивувалась вона.

Власне, це дуже гарно показує обізнаність молодого покоління волинян із подіями, які в сусідній Польщі є сумною "візитівкою" Волині. Пік тих подій припадає саме на літо 1943 року. 

Тож зараз саме час поміркувати: що тоді сталося й хто в цьому винен. Безперечно, я усвідомлюю, що багато читачів одразу ж визнає мої міркування зрадницькими. Згідно з їхньою логікою, правда одна: поляки - окупанти-поневолювачі, українці - невинні жертви, що мали право на оборону.

Крок вліво-вправо від такої беззаперечної істини - уже "плазування перед польськими спонсорами" і "національне самобичування". А, так, ще "толерастія". Цей термін, вигаданий російськими шовіністами, наші "патріоти" вельми полюбили й використовують за найменшої нагоди.  

Гадаю, сперечатись тут нема сенсу. Рекомендую цій категорії читачів припинити подальше читання.  

Відлуння Волинської різанини - війна пам'ятників

А всім іншим хочу наголосити, що я не історик, тому не прагну робити якихось точних наукових висновків. Це просто роздуми людини, яка намагається зрозуміти історію минулого століття - оскільки саме ця історія має безпосередній вплив на наше сьогодення

Так от, почнемо з того, звідки взагалі на Волині з'явились поляки.  

Найпростіше припустити, що одвіку між Холмом і Любліном проходив такий собі "етнічний кордон", на схід від якого мешкали українці, а на захід - поляки. Потім польські поневолювачі цей кордон порушили, кинулись на українські етнічні землі, де багато століть - аж до 1943 року - пригнічували бідних селян-українців. 

Тільки от питання: хто такі українці й поляки? 

Це слов'янські народи, які сформувалися з розрізнених племен. Основною відмінністю була, звісно ж, релігія: православна чи католицька. Із цього випливає, що впродовж століть на територіях впливу Русі, Польщі, Литви, Російської імперії співвідношення католиків і православних змінювалось під впливом зовнішніх обставин: люди вихрещувались на ту чи іншу віру, визнавали себе то "поляками", то "руськими".  

Тому ризикую припустити, що значна частина волинських поляків ніколи не мала жодної родини поза Волинню, а їхні предки були колишніми православними, а ще більш колишніми місцевими язичниками. 

Звісно, виникає тема осадників.  

Хто такі осадники? Це поселенці, котрим влада Республіки Польща (РП) давала землі на Волині.  

Осадники поділялись на дві категорії: військові й цивільні. Перші - ветерани війни 1918-21 років, котрі мали право носити зброю й розглядалися польською владою як опора на українських землях. Саме військові осадники були основою польських патріотичних організацій, вони брали активну участь у "пацифікації" та найбільше допекли українцям. 

 Пацифікація українського села у 1934 році. Фото з тексту "Польська окупація Західної України 1918-1939 рр. Як це було"

І саме вони стали жертвами радянських репресій після "золотого вересня", адже польських націоналістів товариш Сталін "любив" не менше за українських націоналістів. "Тільки за півроку, від жовтня 1939-го по квітень 1940-го, у Західній Україні було репресовано 1 120 137 осіб" - цю фразу в різних варіаціях часто люблять повторювати наші любителі історії.  

Тож не треба забувати, що значну частину із цих репресованих складали польські осадники-пацифікатори та їхні родини, а також польська поліція, колишні військовики, скаути тощо. 

"Культура" Єжи Ґедройця. Як поляки вирішили примиритися з українцями

Тобто виходить, що станом на 1943 рік на Волині лишилось не так уже й багато польських націоналістичних активістів.  

Чи використовував їх польський емігрантський уряд для того, щоб утримати Волинь у складі Польщі? - Безперечно. Чи знищували вони активістів українських націоналістичних структур? - Безперечно.  

Чи можна було на підставі цих дій приймати рішення про знищення всього польського населення як "окупантів" Волині? - А тут уже хай кожен поміркує сам.

Звісно, можна сказати, що ніхто не знищував поляків просто так, що їм запропонували забратись в Польщу. Але не слід забувати, що дороги в той час контролювались гітлерівцями, а ліси - бандерівцями. І пересування поляків з-під Рівного до Любліна ніхто не гарантував, якраз навпаки: шанси були доволі невеликі.  

Тобто пропозиція "забирайтесь до Польщі" була завідомо нездійсненою. 

Хтось намагався сховатись в містечках, але й тут не було певності.  

По-перше, голод, адже гітлерівці не балували місцеве населення надлишками продовольства. По-друге, гітлерівці не дуже-то й захищали польське населення, особливо в менших містечках.  

11 липня 1943 року відділ УПА повністю знищив містечко Порицьк, від якого лишилось лише українське передмістя Павлівка. Саме там стоїть знаменитий меморіал, до якого клали квіти Кучма й Кваснєвський.

Янукович і Коморовський вшанують жертв Волинської трагедії з обох боків

У цьому містечку багато людей загинуло на службі в місцевому костелі, адже саме був день Петра й Павла: їх закидали гранатами, поранених потім добили. Я не є експертом із християнства, але сумніваюсь, що християнин може всерйоз визнавати такий вчинок "боротьбою із клятими поневолювачами". 

До речі, за два роки перед тим таким самим способом знищували "ворогів" у луцькій тюрмі ще одні "борці за щастя трудового люду" - енкаведисти.  

Мета виправдовує засоби?!.. 

Комікс про історію УПА 1953 року (до речі, ІП готує публікацію його в "Артефактах"). Винуватцями різанини на Волині названі німці

Так, ще хотілось би зазначити, що я знаю про симетричні дії польських воєнізованих формувань щодо українського населення. І я знаю, що всі суперечки із цього питання зводяться до обговорення того, хто перший почав, хто більше вбив, і хто повинен просити пробачення. 

Я не хочу ні в кого просити пробачення й не вимагаю пробачення ні в кого: зрештою, мертвих це не воскресить.  

Просто я впевнений, що правда про історію нашої Волині потрібна в першу чергу нам, а не Польщі, Росії чи Ватикану. Це - наша земля. І ми достатньо сильні, щоб не перекручувати її історію в стилі совкової пропаганди. 

Спробуймо не мислити штампами, називати речі своїми іменами.  

Не малювати сусідні народи у вигляді буржуїв у циліндрах, панів із нагайками, катів із балалайками й таке інше. Не зображати всі українські організації, партії та військові утворення як таких собі бездоганних лицарів-героїв. Помічати недоліки як у власному минулому так і у власному сьогоденні. 

Може, хоч тоді навчимося врешті робити слушні висновки. І здобудемо право на людське майбутнє. 

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.