Вічний Набока

Сьогодні день народження українського журналіста, дисидента і хіпі Сергія Набоки. Його життя було вічним змаганням за гідність, якої нам так часто бракує. 

Сергій Набока - жива історія незгоди. За організацію "Українського демократичного клубу" був позбавлений волі. 1981-1984: три роки на зонє, разом з убивцями та ґвалтівниками.

Сергій Набока - жива легенда української журналістики. 1989 року зробив першу масову непідцензурну газету Києва - "Голос відродження". Завжди залишався незалежним - у газетних колонках, радіопередачах на "Свободі", прямих ефірах на несвобідному ТБ.

***

Він двічі прокидався знаменитим.

На початку 1981 року, відразу після арешту, західні радіостанції коротко повідомили про четвірку київських інтеліґентів - Сергія, Інни Чернявської, Лариси Лохвицької та Леоніда Мілявського, заарештованих за поширення якихось летючок. Але то була популярність для обраних - тих, хто мав час і натхнення годинами липнути вухом до радіоприймачів, налаштованих на вільні голоси:

"Я був редактором видавництва "Мистецтво» і водночас студентом заочного відділення факультету журналістики. А довкола збиралися люди з певним світовідчуттям, різні люди, але всі розуміли, що Україна мусить бути вільною. Бухали, влаштовували філософські, релігійні семінари, обговорювали щось. Ну, якось треба було сконституюватися, то й вигадали "Київський демократичний клуб".

Ми були відірваними від українського руху в Києві тому, що більшість із них 1972-го року хлопнули, а решта сиділи тихо й спілкувалися тільки між собою.

Я звичайно страшенно поважав і схилявся перед людьми, які проголосили себе членами Гельсінкської Групи, йшли відверто і знали, куди йдуть. Ми теж знали, що рано чи пізно сядемо, але хотілося сісти трішки пізніше, встигнувши хоч щось зробити. Хоч щось!"

З осені 1987 року, з першої ж розгромно-погромної публікації у "Вечірньому Києві", він став відомим і на рідних теренах.

Особисто для мене ім'я Сергія Набоки почало асоціюватися із поняттям "українського буржуазного націоналізму" значно раніше за імена В'ячеслава Чорновола, братів Горинів і Левка Лук'яненка.

Брутальна кампанія в столичній пресі породила цікавість, підкріплену бажанням особисто почути, чого ж насправді хочуть "панове з УКК", "небайдужі", "екстремісти з Демсоюзу".

"...Це було певним поштовхом. Я відчув, що роблю корисну і потрібну справу. Я люблю, коли на мене є тиск. Коли є тиск, значить я живий. Тоді я відчув - о, заворушилися "сволочі", "брешуть", пишуть "подлиє", "гнусниє", "ідіотські", "ґебістські" статейки, але ж було і приємно - так, ми все правильно робимо! Треба, значить, далі, нарощувати сили, вперед, рєб'ята!"

На Трійцю 1989-го: зліва направо: Леонід Мілявський, Лариса Лохвицька, Інна Чернявська, Сергій Набока

Не бажаючи популяризувати "особливо небезпечних державних злочинців", які щойно повернулися із таборів і заслання, влада зробила фатальну для себе помилку - стала писати про Набоку та інших активних "неформалів".

"Уродженець міста Тула Сергій Набока ніде не працює, облишивши посаду вантажника гастроному. Свого часу був засуджений Київським міським судом до трьох років позбавлення волі" (орган столичного міськкому КПУ "Прапор комунізму", 5.03.1989 р.).

Це не стилізація під сумної пам'яти радянську партійну журналістику. Це реальний, однак, вирваний із ориґінального (насправді, зовсім неориґінального!) тексту, фрагмент однієї з сотень статей про тих, хто "прикриваючись демагогічними гаслами підтримки перебудови...". І таке інше, і таке інше...

Набока залишився б в історії нашої незалежности навіть тоді, коли б зробив тільки одну річ - заснував Український культурологічний клуб. Або, як тоді модно і виразно антирадянськи говорили, "клюб".

Напівлегальна організація проіснувала близько двох років: вдалося орендувати кафе десь на околиці - добре, є приватний будиночок і маленька кімната - нехай.

Резонанс від дискусій УКК був шалений. Самі лише враження від особистого спілкування з Набокою, Олесем Шевченком чи Євгеном Сверстюком у той час звільнювали від радянської облуди краще за агітпроп.

Інакше кажучи Набока та інші УККівці спромоглися зупинити "інформаційну блокаду" і навіть перевернули ситуацію на свою користь.

Засідання клубу проходили за участі сотень людей. Старанна партійна преса, що з числа в число друкувала листи ветеранів, забезпечувала УКК непоганий піар!

Слово "культурологічний", і це визнавав сам Набока, було нічим іншим, як вдало знайденою ширмою.

"Ми всі чудово усвідомлювали, що наша організація - антисовєтська, антикомуністична і націоналістична. Мною просто рухало бажання щось зробити. Я не знав, що робити, але знав, що щось робити таки треба, навіть попри переконаність можливо дещо стомлених, надто млявих чи старих деяких "отсідєнтов", або деяких "розумників", які були переконані в тому, що робити нічого не треба, бо все одно нічого не вдасться".

Комуністи таки добряче почистили людську породу. Сумлінно і методично вибивали добрих "овець" аж доти, поки не залишилися лише ті, хто покірно йшов на убій. Якби не горбачовські реформи, свідомі українці зникли б ще до початку нового тисячоліття. Їх уже не треба було вбивати, вони самі вимерли б як мамонти або виродилися як білорусомовні білоруси.

Як пізніше писав Сергій Набока, тоді побутувала думка щодо того, що "кожна несанкціонована "згори" ініціатива (хай навіть абсолютно невинна - як скажімо, збирання підписів на захист архітектурних пам'яток) сприймалася у тодішньому суспільстві як захід заздалегідь приречений на невдачу: побутувала переконаність, що усякий самочинний крок покликає зливу репресій".

Набока та його друзі не були найсміливішими. Вони просто чіткіше за інших усвідомлювали, що вже їхні діти не матимуть змоги бути українцями.

Нова історична спільність - єдіний совєтскій народ - не пропагандистська витівка, а історична неминучість. Звідси й зухвалість, цинізм, з якими УКК плював на заборони.

"Якось мене викликав на розмову до парку полковник КГБ. Мені завжди було цікаво, що вони від мене хочуть, я тоді вже був членом Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. Він сказав, що ви у нас номер чотири або три на посадку. І я потрапив у таку симпатичну компанію з Хмарою, Чорноволом та іншими. Мені це дуже сподобалося...

Він сказав - але ж ви не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання про "самостійність України". Наступного дня я скликав клуб і сказав: давайте не будемо забувати, що наша мета - самостійна Україна.

У той день було не стільки зібрання, скільки "нагадування" - не забуваймо, чиї ми діти і яка у нас мета".

Націоналіст Набока не міг не мати добрих контактів із націоналістами інших поневолених народів - передусім, балтійських. З Вільнюса, Риги й Таллінна приходили пакунки з документами народних фронтів, поштівками, витриманими в національних кольорах і самвидавом.

Журналіст Набока не міг не стати редактором незалежної газети. Але до того відмовив Чорноволові стати членом редколегії щойновідновленого журналу "Український вісник" - мовляв, ми з однодумцями декларуємо антикомунізм, а у вас у програмі якісь неприйнятні марксистські тези.

"Бо - або ти українець, або комуніст! Або ти, блін, демократ, або комуніст! Або ти хочеш будувати незалежну державу, або ти - комуніст! Tertium non datur нікоґда! Що ми й бачимо. Підтвердилося - з комуністами не побудуєш нічого. Ось комуністи собі і будують - оці кучми, кравчуки...".

У березні 1989 року Сергій Набока увійшов в аннали вітчизняної історії як "відповідальний за випуск" газети "Голос відродження". Скромність на пару з пофігізмом не дозволили йому самоназватись "головним редактором".

"Я почав довбати керівництво УГС про потребу ставити це питання на координаційній раді - треба, рєб'ята, треба! Уже пора видавати "бойовой лісток".

Всі погоджувалися, але ніхто не ворушився. І тоді ми з дружиною Інною сідаємо: я пишу тексти, вона вирізає, клеїть, робимо макет. Я везу тихцем, тишком-нишком, електричками з пересадками через Мєнск, у Вільнюс. Даю, здається, сто рублєй - на тисячу примірників пробного накладу "Голосу відродження". Кілька номерів ми взагалі випустили з дружиною вдома.

Я ні в кого не питав дозволу і зробив це за власні гроші. Я по жизні, так би мовити, журналіст, редактор і видавець. Мені це хотілося робити, мені це було цікаво робити".

Це була бомба! Газетку зі "сліпим" і, треба визнати, доволі незґрабним текстом вихоплювали з рук. Десятитисячний наклад розлітався за кілька день навіть попри те, що ціна цієї газети в десятки разів перевищувала будь-який тодішній офіціоз.

Відтак кур'єри з числа активістів УКК і УГС (чим не аґенти ленінської «Іскри»?) знову брали макет, наплічники і гайда до Литви. Влада божеволіла від такого нахабства.

Першу книжку поезій Сергій так і не побачив, її видали друзі

"К характерным чертам "редакторского стиля" Набоки следует отнести и грубую брань в адрес многих наших сограждан. Так, известного писателя, народного депутата СССР Валентина Распутина он называет "страхолюдним імперіалістом". Таким же оскорблениям подвергает "Голос відродження" и других народных депутатов - рабочего из Запорожья Калиша, прославленого врача-подвижника Касьяна, воина-интернационалиста Червонопиского..." (орган ЦК КПУ "Правда Украины", 13.10.1989 р.)

На відміну від більшости колег і однодумців, Набока не пішов у політику. Виразно дистанціювався від неї ще навесні 1990-го, коли УГС перетворилась у першу самостійницьку партію - УРП.

Не маючи бажання ставати партійним журналістом, він вирушив у вільне плавання - створив перше в Україні інформаційне агентство УНІАР, допоміг зреалізуватися багатьом нині відомим журналістам.

"Я ніколи не любив бути у перших лавах. Інколи просто доводиться. Ось тоді [наприкінці 1980-х] мені довелося, адже я знав, що коли не я, то все - гаплик - у лайні будемо сидіти. Я виступав на мітинґах до того моменту, коли з'явилися нормальні політики, які хотіли займатись політикою, або просто знали, що їм це потрібно. А мені особисто воно не дуже треба".