День Злуки: східняк і західняк сильні тільки один одним

Не суха статистика: проти федерації, але...

Поглянемо на результати дослідження "Формування загальної ідентичності громадян України: перспективи та виклики", проведеного соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова (щоправда, останнє з них відбулося у грудні 2007 року).

Переважна більшість (88,2%) опитаних тоді нею громадян України так і не підтримали "ті варіанти розвитку регіонів нашої країни, які передбачають порушення територіальної цілісності держави".

Зокрема на заході України "проти" них були 90,2%, у центрі країни - 93,7%, на півдні - 81,4%, на сході - 84,9%.

85% опитаних ще й не хотіли б, аби їхні області виходили зі складу України. На півдні "проти" цього були 75,1% опитаних ("за" - 8,1%, решта - вагалася), на сході - 77,9%, ("за" - 4,8%), на заході - 91,3%, у центрі - 93,1%.

Та й незалежною державою хотіли бачити свої області лише 4,2% опитаних. А 74,1% були "проти" навіть автономного статусу своїх областей у складі нашої держави. "За" це - лише 14,2% . Зокрема, на півдні - 25,7%, на сході - 22,5%, на заході - 4,6%.

Згоду ж на входження своїх областей до складу інших держав дали "аж" 6,3% опитаних. На півдні України - тільки 11,6%, а на сході - 10.4%.

Софіївська площа в Києві. 22 січня 1990 року. Фото радіо "Свобода"

Та все це, на жаль, ще не означає, що переважна більшість громадян України вважали так завжди.

Приміром, у ході опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології та Центром Разумкова у травні 2005 року, "за" федеративний устрій нашої держави висловлювалося набагато більше її громадян, аніж у 2007-му, - 28,1%.

Зокрема на сході країни - 45,6%, на півдні - 28,8%, у центрі - 21,2%, а на заході - 19%. На щастя, "проти" федеративного устрою України й тоді було більше - 42,4% (у тому числі на сході - 28,9%, на півдні - 39,8%, у центрі - 46,9%, на заході - 52,9%).

І все ж вагалися з приводу цього опитаних аж майже 29% опитаних.

Добромиль на Львівщині. 22 січня 1990 року. Фото: school.dobromyl.org

У грудні 2003 року, відповідючи на запитання "Якщо змоделювати ситуацію, за якої б Україна приєдналася до союзу Росії з Білоруссю, то як би з позиції галичанина Ви діяли?", 46% опитаних львів'ян із обрали тоді відповідь "Боролися б за самостійну Галицьку державу".

Чи можна вважати це свідченням того, що половина львів'ян були тоді патріотами не України, а Галичини? Радше - навпаки, бо дистанціювалися вони тоді не від незалежної України, а від тієї гіпотетичної, яка уже начебто зреклася свого суверенітету.

Як львів'яни Злуку скасували

І все ж львів'яни уподібнилися таким чином тим своїм землякам, які, проголосивши у січні 1919-го Злуку українських земель у єдину власну державу, уже в грудні того ж року... скасували її.

Дослідник Іван Васюта розповів про це у книзі "Політична історія Західної України (1918-1939)" наступне:

"У грудні 1919-го року Євген Петрушевич (диктатор Західно-Української Народної Республіки. - І.Г.) скликав розширену нараду членів уряду ЗУНР і його найближчого оточення в еміграції, на якій була засуджена заява представників УНР на варшавських переговорах (де керівництво УНР згодилося віддати Галичину Варшаві. - І.Г.) як чергова успупка Директорії на користь Польщі за "ціну втрати незалежності Західної України".

На нараді вирішено було скасувати Акт злуки від 22 січня 1919 р."

Акт Злуки від 22 січня 1919-го. Скан із сайту МЗС

Так було перекреслено усе те, що офіційно розпочалося з проголошення наміру возз'єднати наші землі ще найпершим представницьким органом, утвореним 1848 року галичанами-українцями - Головною Руською Радою.

А уже невдовзі після того, як 17 березня 1917-го її аналог, Центральна Рада, виникла й на Наддніпрянщині, 31 травня того ж року старшини січових стрільців-галичан прийняли на своїй нараді рішення не лише декларувати Злуку українських земель, а й боротися за їхнє возз'єднання.

Вони були готові об'єднатися зі "східняками" навіть попри те, що доволі значна частина тих продовжувала воювати під російськими прапорами проти галичан як вояків Австро-Угорської імперії.

У жовтні 1917-го січовики створили Військову Організацію, чиєю кінцевою метою мала бути єдина Українська держава.

А 17 жовтня 1917 року у Львові на зборах наддністрянського студентства, яке наступного тижня масово влилося в лави Української Галицької Армії (УГА) та в центральний і повітові структури державного апарату ЗУНР, ухвалили резолюцію "ставити тільки виправдане, доцільне, невідкличне і справедливе домагання з'єднання земель, заселених українських народом, в одну державну цілість, від нікого не залежну демократичну українську державу".

22 січня 1990 року Олександр Франчук їхав у рейсовому автобусі "Львів-Хмільник" і знімав крізь скло учасників живого ланцюга Львів-Київ, присвяченого річниці возз'єднання Наддніпрянщини і Галичини

Наддніпрянці ж зробили крок назустріч щойно 6 січня 1918 року, коли делегація УНР зажадала на мирних переговорах у Бересті з австро-угорцями й німцями плебісциту серед буковинців, галичан і закарпатців щодо їх об'єднання із "Великою Україною".

Але австрійці, нагадавши, що УНР усе ще перебуває у федерації з Росією, обіцяли лише надати Східній Галичині та Північній Буковині автономію у складі Габсбургзької імперії.

Та позаяк не дотрималися й цієї обіцянки, то 4 жовтня 1918-го навіть лояльні стосовно них українські депутати віденського парламенту змушені були нарешті заявити, що й вони домагають "прилучення всіх українських земель Австро-Угорської монархії - а отже, також української землі в Угорщині - до Української держави".

9 жовтня у їхній наступній заяві ще й наголошувалося, що "наша дорога веде не до Варшави, а до Києва".

Беззастережно прагнули тоді цього в Галичині далеко не усі. Бо коли 18 жовтня передпарламент наддністрянців - Українська Національна Рада - проголосила власну державу, до якої мали увійти Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, то з її возз'єднанням із Наддніпрянщиною вирішили наразі... зачекати.

Дядько з козаком десь на Вінничині

Один із членів уряду цієї держави Лонгин Цегельський згадував із цього приводу: "Ми мислили так: якщо Велика Україна відбудеться як самостійна держава, то ми матимемо змогу об'єднатися з нею в близькому майбутньому. Якщо ж ні, якщо захоплять її "червоні" чи "білі" (царисти), тоді доведеться шукати іншого виходу".

Чи не нагадують ці рядки читачеві запитання соціологічної служби, запропоновані львів'янам 2003 року й той варіант відповіді на нього, який обрали 46% респондентів?

Адже 1918 року галичани міркували приблизно так, як майже половина їхніх нащадків - у 2003-му, тобто переймалися долею не стільки України, скільки... власного регіону.

Галичани воювали за Київ, наддніпрянці - за Львів

Щоправда, спершу саме це й спонукало галичан до Злуки з УНР.

Той же Цегельський зізнавався:

"А тим часом ситуація у Львові погіршувалася. Кожний день закріплював поляків у їхній оборонних позиціях, таким чином знижуючи наші шанси і зміцнюючи польські. Нам конче треба було вигнати їх зі Львова. А для того потрібно було більше війська, гармат, панцирних автомобілів та грошей. Отже, наше становище приневолювало нас звернутися до гетьмана за поміччю".

Тобто про те, що без багатшої Наддніпрянщини наддністрянці своїй біді не зарадять, їхні вожді дізналися щойно після того, як спробували самотужки протистояти Польщі. Може, й для того, аби в цьому ж переконалися сучасні галичани, їм також бракує проблем?..

Київ, 22 січня 1990 року. Здається, Володимирська вулиця. Фото: радіо "Свобода"

А усім тим, хто скаже, що Злука теж не врятувала наддністрянців від польської окупації, нагадаємо - саме завдяки тисячам вагонів матеріальної допомоги наддніпрянців та під керівництвом їхніх генералів галичани доволі часто перемагали ворога. А програли йому лише через свою довірливість. Бо поляки просувалися вперед зазвичай тоді, коли галичани погоджувалися на перемир'я.

Для того, аби зупинити їх, 5 листопада 1918 року представники УНРади Осип Назарук і Володимир Шухевич виїхали до Києва.

По-перше - визначитися з гетьманом України Павлом Скоропадським щодо Злуки. По-друге - просити допомоги й повернення до Львова тих січових стрільців-галичан, котрі ще вояками австійського війська потрапили до російського полону, але утекли з нього.

І хоч гетьман, остерігаючись сварки з Антантою, яка підтримувала Польщу, зі злукою не поспішав, однак у допомозі не відмовив. Тож коли січові стрільці відмовилися повертатися додому, вважаючи, що Київ більш важливий для України, то визволяти столицю Галичини подалися... добровольці-наддніпрянці.

Унікальні фото з УНР і ЗУНР 1917-1919 рр. дивіться в розділі "Артефакти"

Своєю чергою, саме січовики - переважно галичани та буковинці - були разом із Запорозьким корпусом Дієвої Армії УНР - її найдисциплінованішою частиною, яка утримувала фронт із більшовиками в найкритичніші моменти. Навіть Головний отаман тієї армії Симон Петлюра визнав, що дуже часто покластися він міг тільки на галичан.

Таким чином, у 1918-1920 роках не лише наддністрянці не обійшлися без наддніпрянців, а й навпаки - останні із них також зазнали б поразки без галичан одразу ж.

Усвідомлюючи це, одразу ж після того, як гетьман Скоропадський зрікся влади, уповноважені УНРади Л. Цегельський та Д.Левицький підписали 1 грудня 1918 року у Фастові з Директорією "Передвступний договір "Про злиття Східної й Західної України в єдину державу. 

Вагон, у якому було підписано акт возз'єднання. Зараз музей на Фастівському вокзалі. Працює дві години в п'ятницю. Фото: wikipedia.org

Ось кілька уривків із мемуарів Лонгина Цегельського:

"Не робив Петлюра проблем із наших повноважень, кажучи: "Це ясно. Якби ви застали гетьмана при владі, ваші повноваження були б добрими для нього. А що ми опинилися при владі, то вони добрі і для нас... Не пам’ятаю, хто підписав першим — ми, галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1 грудня 1918 року близько полудня, в історичному Фастові, де між Галичиною і Україною була укладена перша угода про злуку.

Угода передбачала, що "ЗУНР увійде з усією територією й населенням як складова частина державної цілости в Українську Народну Республіку".

Однак сторони домовилися тоді, що Західна Україна отримає мало не... безмежну автономію.

Попри це, керівництво УНР відпустило в Галичину колишніх російських генерала й полковника - відповідно, Омеляновича-Павленка й Мишковського, першого з яких уряд ЗУНР призначив головнокомандуючим УГА, а другого - начальником її Генштабу.

Саме вони, стверджував Л. Цегельський, перетворили її на сучасну, як на той час, армію.

Кінохроніка з Петлюрою і Винниченком на урочистому мітингу 22 січня 1919 року

Однак щойно 3 січня 1919-го УНРада одноголосно прийняла ухвалу "Про злуку Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою" та обрала 65 делегатів (у тому числі двох - зі Закарпаття і одного - з Буковини) Трудового конгресу (Всеукраїнського передпарламенту).

І тільки 22 січня того ж року на Софійській площі в Києві урочисто зачитали ухвалу УНРади та Універсал Директорії, в якому зокрема було сказано: "Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української держави на добро і щастя українського народу".

Замість епілогу

Але, як зауважив читач, із 1 вересня 1918 року по 22 січня 1919-го обидві сторони тієї Злуки змарнували майже два місяці украй дорогоцінного часу. А по-друге - навіть після ратифікації Акта про Злуки Трудовим конгресом (передпарламентом) УНР та перейменування ЗУНР на Західну область УНР у Галичині залишився чинним її цілковито... самоврядний устрій.

Дипломатичні представницта ЗУНР та УНР за кордоном, а також обидві українські армії також не об'єднали. А даремно.

Остаточне прагнення УНР і ЗУНР до возз'єднання зрештою "реалізувала" УРСР, у вересні 1939 року. Про це возз'єднання можна сперечатися до хрипу, але воно було. І не в останню чергу воно відбулося саме тому, що 22 січня 1919 року Наддніпрянщина і Галичина об'єдналися вперше - "Історична Правда"

Бо якби вони злилися в одну, то зморена тифом УГА не перейшла на бік денікінців після зречення Галичини керівництвом УНР на користь поляків в обмін на обіцянку допомогти українцям у війні з більшовиками.

Який із усього цього напрошується висновок? Українці не мають права на міжрегіональні чвари, бо вони сильні лише один одним.