У відтінках - привабливість історії, якщо хочете - історичної правди

Як я й обіцяв, написав про нову книжку Нормана Наймарка "Сталінські геноциди". А при нагоді прочитав ще кілька дискусій про український голод 1932-1933 р. Що дивує в окремих з них, то це якість аргументів: навіть на таку серйозну тему можна, виявляється, писати не цілком серйозні (м'яко кажучи) речі.

Свіжий приклад: проф. Роберт Тарстон (Robert Thurston) з Майямського університету написав, що під час голоду на Сході України взагалі, а  у Харківській області зокрема, гинули переважно росіяни, а не українці. Бо він їздив у Східну Україну, і бачив, що більшість населення говорить там російською мовою - отже, говорити, що голодомор був геноцидом, є таки неправдою.

Мирослав Шкандрій знайшов добру відповідь: він покликався на фільм "Жернова". Фільм сильний і переконливий. Бо не містить коментарів за кадром, а просто складається зі змонтованих інтерв'ю тих старших людей, які пережили голод. Фільм знятий у Харківській області - і, що характерно, усі інтервюйовані говорять українською мовою (чи, точніше, українською говіркою).

Інший приклад: серед хвилі назагал дуже позитивних рецензій на нову книжку Тімоті Снайдера з'явилася одна вкрай критична, Річарда Еванса (може, я помиляюся, але такий дисонанс серед загального хору позитивних відгуків виглядає як дуже особистісна відплата Снайдерові за його критику  самого Еванса півроку тому). Еванс обурений тим, що Снайдер визнає український голод геноцидом, і як контраргумент приводить факт, що голод був спрямований головним чином проти куркулів, а не проти українців (Тут і далі у цьому абзаці користаю з інформації, яку мені люб'язно надав проф. Роман Шпорлюк).

Проста хронологія сталінських репресій мала б показати Евансу щось інше: кампанія "ліквідації куркулів" як класу відбулася у 1929-1932 р., тобто перед голодом, а не під час нього. У її ході було виселено близько 10 млн селян, які попали під цю категорію; кілька тисяч (20 тис. 1932 р.) було розстріляно, а ще багато (на початок 1932 р. - близько 30% від виселених) загинули в дорозі або на місцях поселення. Тому 1932 р. в українських селах уже не було "куркулів". Ті, хто гинули від голоду, були простими "колгоспниками".

А ось найновіша книжка Георгія Касьянова "Dance macabre. Голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті - початок 2000-х)". У ній він, зокрема,  пише (с. 265):

"Теза про наявність в українського селянства на початку 1930-х років певного рівня національної самосвідомості і, відповідно, про загрозу національної (націоналістичної) мобілізації в цьому середовищі, яка могла би перерости в загрозу національного повстання і відокремлення, є декларативною, вона не підтверджена на науковими дослідженнями, ні сучасним рівнем теоретичного осмислення явища націоналізму.

Навіть період української революції 1917-1921 років не засвідчує виявів національної свідомості українського селянства, достатнього для розмов про «націотворчий» потенціал цієї верстви. Посилатися на вислів Й.Сталіна 1925 р. про селянство як армію національних рухів і робити звідси далекосяжні висновки про його ставлення до селянства українського є некоректним, принаймні для професійних істориків".

Дивно читати ці міркування. Кожен, хто знається на  теоріях націоналізму, свідомий того, що вони мають найбільші проблеми власне з поясненням поведінки селянства - або як кажуть, деякі теоретики, з "прокляттям руральності" (curse of rurality), котре виразно виказує обмеженість багатьох теоретичних інтерпретацій. Одна з головних проблем  полягає у тому, що селянство є дуже невиразною соціальною групою,  позбавленою свого голосу: те, що ми "знаємо" про селянство, виходить переважно  з уст і з-під пера міських інтелектуалів - селяни ж  рідко говорять самі про себе.

Є, однак, просте правило, сформульоване колись Теодором Шаніним: селян як "класу для себе" майже не видно у мирні часи - однак їх виразність зростає прямо пропорційно у часи політичних криз і революцій. З тої перспективи промовистою є книжка Лін Віоли про селянські бунти 1930 р. (Lynn Viola, Peasant Rebels under Stalin. Collectivization and the Culture of Peasant Resistance, 1996 - книжки, яку, знаменно, Касьянов не цитує). Віола показує, що значення і масштаби цих бунтів були значно більшими, аніж припускали історики - і що одним з найбунтівливіших реґіонів була радянська Україна: на неї припадало майже третина усіх повстань й половина повстанців.

Повстанські прокламації, які поширювалися в українських губерніях, відрізнялися від  російських зокрема тим, що у них часто повторювали  гасла  "вільної" і "самостійної" України. Походження цих прокламацій тяжко встановити: деякі були надруковані на машинці, інші ж писані від руки і засвідчують низький рівень грамотності їх анонімних авторів. Що, однак, не викликає сумніву: вони посилювали образ бунтівливого українського села - образ, який Сталін і його поплічники винесли ще з революції 1917-1920 р.

Ось фрагмент із літературних спогадів червоноармійця тих часів:

"Мы проходили молчаливым краем. Переяславль, Канев, Тараща, Золотоноша, фабрики бандитизма... Тут все были невинней недоношенного младенца... Тупое выражение, уклончивый взгляд, лукавая, быстрая, как молния, усмешка... Снаружи мирный вишневый рай, пейзанское благодушие, тишь и сон среди белых хаток, девчата за плетнями, волы у скрипучих журавлей. Все это был один маскарад, не больше. За декорациями таилось нечто такое, что слабо походило на селянскую идилию. Скользкое тело бандитизма - вот что извивалось за кулисами малороссийской оперы. Обрез и ручная бомба прятались под спидницей украинской красавицы".

Якщо би історія ХХ століття мала чогось нас навчити, то це факту, що політичні рішення у цю "добу крайностей" приймали не на основі того, що справді було - а того, що існувало в уяві можновладців.  Всеволод Меєрхольд майже напевно не був японським і британським шпигуном. Це, однак, не заважало розстріляти його як японського і британського шпигуна у лютому 1940 р. Залізничні катастрофи й обвали у шахтах майже напевно не ставалися зі злої волі Троцького і троцькістів. Та це не врятувало життя десяткам тисяч залізничників й інженерів, звинувачених у  "троцькістських саботажах". Відповідно, не мало аж такого великого значення, якою була національна свідомість українських селян чи мали на них якийсь вплив  "агенти Петлюри і Пілсудського" - важливо, що думав з цього приводу Сталін. 

Норман Наймарк у своїй книжці "Сталінські геноциди" власне наголошує на важливості категорії "уявлених/винайдених ворогів" для розуміння логіки сталінських репресій. При цьому він користається з метафор "уявлених спільнот" та "винайдених традицій", які міцно вкоренилися у сучасних теоріях націоналізму. Ці теорії переносять наголос із так званих об'єктивних характеристик на конструювання образів, уяви і т.д. Тож не все є так просто з національною свідомістю селянства та теоріями націоналізмів, як нас намагається переконати Касьянов.

А саму книжку відкриває звернення Касьянова "To whom it may concern", в якій він попереджає, що його текст та висновки не пов'язані з політичними дискусіями й призначені винятково для академічних дискусій, а не історичної політики, громадянського виховання, політичної пропаганди - а сам автор не належить до жодної партії і не виконує жодних політичних, ідеологічних замовлень. Читаєш і думаєш: чого є більше у цих словах - святої наївності чи інтелектуального нарцисизму? Тут можу привести тільки свою улюблену цитату з Нормана Дейвіса: "Добрі історики мають признаватися до своїх обмежень. Найгіршими ж є ті, хто уявляє себе вільним від будь-яких упереджень".

Щодо моїх власних упереджень, то признаюся до них легко: ставлюся з великим скепсисом до всіх можливих інтерпретацій,  написаних за схемою "що так, то так, що ні, то ні, а що поза тим - то від диявола". В історії, як і в житті, є завжди місце на "і-і" та "ані-ані". І власне ті інтерпретації голоду 1932-1933 років є вартими уваги, які показують, наскільки сам голод  можна вважати геноцидом, а наскільки  не можна.

У цих відтінках - уся привабливість історії. Чи, якщо хочете, історичної правди. А в політичному вимірі це означає можливість "третьої України" - України, що виходить за межі чітких двоподілів і вчиться думати про себе складнішою мовою та складнішими категоріями, аніж ті, які нам пропонують численні "спіндоктори".

Джерело: Zaxid.net