Якби. Три сторінки для Ганді
Українцям закидають синдром жертви. Ні. Все набагато складніше: бо українці є й жертвою і катом водночас. Бо мовчання - то знак згоди. А мовчазна згода - то співучасть.
Той джентльмен посміхнувся і сказав щось дуже коротке. Я не дочув. Але кивнув і посміхнувся у відповідь.
Лондонський Келсі-парк був абсолютно порожній. Для прогулянок трохи зарано. Для пробіжок - трохи запізно. Старшого віку пані виринула звідкілясь з-за рододендронових хащів і почала посміхатися мені ще за кількадесят метрів. "Morning!" - високо заволала пані. "Мorning!" - так само заволав я (від несподіванки я зберіг ту саму пронизливу інтонацію).
Пані важкувато потупцювала далі, а я лишився стояти абсолютно заскочений. Це надто незвично для українця, щоб з тобою віталися незнайомці посеред восьмимільйонного мегаполісу.
Але і таке було. На Майдані. 2004 рік. Варто було впустити щось з рук, щоб до того "чогось" наввипередки нахилялися всі оточуючі, хіба не зіштовхуючись головами.
Майдан зламав усі класичні теорії натовпу. Власне то був і не натовп, а юрма (українська мова розділяє ці поняття). Юрма - то недеіндивідуалізоване скупчення людей. До того ж веселе скупчення. Щось на зразок карнавалу.
Всі віталися із всіма. Незнайомці на вулиці починали довірливо теревенити про що завгодно, лише тільки побачивши необхідний аксесуар - помаранчеву стрічку. "Вибачте" і "дякую" - ці слова вимовлялися хіба не частіше за гасла.
У перший день Майдану з Київських крамниць-зброярень зникла уся мисливська і спортивна зброя. Її розкупили за один день. Вся вона була на Майдані. І жодна не вистрелила...
Майдан лишився наймасовішим в Європі (може і світі?) НЕНАСИЛЬНИЦЬКИМ виступом проти влади.
Кажуть, що в пік масових акцій лише у Києві вийшло щось біля 1 мільйону 500 тисяч демонстрантів. Все могло піти як у Белграді. Або як у Бухаресті. Майдан кожної миті міг бути перетворений на море крові. Якби щось пішло інакше. ЯКБИ.
ЯКБИ - ключове слово української історії.
ЯКБИ у 1918-1920 році спільні військові дії Української Народної республіки та Другої Речі Посполитої Польської зупинили війська більшовистської Росії - тоді не було б Радянського Союзу.
ЯКБИ Незалежна Україна і Незалежна Польща уклали б після цього союзницький договір - не було б Пакту Молотова-Ріббентропа, а Гітлер не наважився напасти на Польщу і розв'язати Другу світову війну.
ЯКБИ історія пішла цим шляхом, Україна була б меншою територіально. Адже Галичина і Волинь, очевидно, лишилися б тоді Польщі, Бессарабія - у Румунії. Закарпаття - у Чехословаччині. Крим і Донбас - у Росії. Українці були б розпорошені поміж кількох держав.
Але те, що лишилося б - Наддніпрянська Україна - сьогодні входило б до Євросоюзу. А за населенням не поступалося сучасній Україні.
Однак це все "якбитологія". А насправді наша історія в ХХ столітті пішла іншим шляхом.
Українська Народна республіка була знищена більшовиками. По закінченні Першої світової Україна пережила громадянську війну, епідемію тифу і голод. Скільки українців загинуло в ці роки - мільйон, два, три? - невідомо досі.
Голодомор 1932-1933 років за офіційними даними винищив майже чотири мільйони жителів України. Сталінські Репресії - це теж не одна сотня тисяч розстріляних НКВД-МГБ.
Тільки в одному Харкові і тільки на одному таємному цвинтарі НКВД у П'ятихатках було поховано 13 тисяч розстріляних. Розстріляних тільки у цьому місті. І тільки 1940-го року.
Загальну кількість загиблих у роки "Великого терору" оцінюють у 800 тисяч.
Історики досі сперечаються: якими були втрати України у Другій світовій. Кажуть про 8-10 мільйонів. Тобто коротенька рисочка між двох чисел коштує 2 мільйонів людських життів.
Отже, ЯКБИ у 1920-му Пілсудський і Петлюра перемогли більшовиків - українців лишилося б на 15 мільйонів більше.
15 мільйонів - це три сучасні Данії, дві сучасні Австрії, 1,5 Греції, Португалії або Угорщини. Подібні випробування змогли б перенести тільки 11 з європейських країн. Решта 35 позбавилася б усього свого населення.
Українцям закидають синдром жертви. Ні. Просто у ХХ столітті жодна з європейських націй не пережила більших випробувань.
Вони не минулися даремно. Українці досі бояться влади. Влада і держава - у підсвідомості - досі лишаються для нас апаратом насилля, а не формою самоорганізації нації.
Українці досі не довіряють одне одному. Бо надто часто довірливість була небезпечна. У свідомості українців довірливість з чеснот перетворилася на ваду.
Я вмовляв одного діда розповісти на камеру для документального фільму свою історію. Він боявся: "комуністи іще повернуться!"
Він розповів, як у тридцяті посварилися два сусіди його батька. Через межу на городі. Один зачастив до вбиральні іншого. Її господар сміявся, мовляв, свого сортиру сусіду мало! Незабаром той, хто сміявся, зник. Вночі до нього прийшли енкаведисти.
Бо той сусід, що ходив до його вбиральні, знайшов нарешті те, по що ходив - використаний у відповідний спосіб шматок з газети "Правда". Світлий лик Вождя був забруднений. Власник вбиральні був засуджений. У його діях НКВД побачило контрреволюцію.
Старше покоління все це пам'ятало і пам'ятає. Але мовчало. Або досі мовчить: бо "комуністи ще повернуться".
Народна пам'ять і офіційна історія не змішувалися як вода та масло. Натомість народна пам'ять і не ретранслювалася. Пам'ятати було небезпечно.
"У мене був дядько Самсон. Так у нього у 1932-му забрали корову. А у нього 5 дітей. То він пішов до хліву та й повісився. Прийшла дружина - побачила чоловіка, та й збожеволіла. Діти померли всі," - цю історію мені розповіла інша людина - Петро Тронько, комуніст, колишній віце-прем'єр в уряді Шелеста та Щербицького.
Він займався гуманітарною політикою в УРСР. І жив у постійному дисонансі між офіційною ідеологією і власним життєвим досвідом.
Розщеплення свідомості. Загальнонаціональна шизофренія. Українцям закидають синдром жертви. Ні. Все набагато складніше: бо українці є й жертвою і катом водночас. Бо мовчання - по знак згоди. А мовчазна згода - то співучасть.
У 2004-му хтось зауважив: зона переважної підтримки помаранчевих збігається із картами заселення України у XVI-XVII століттях. Тим часом колонізовані у Нові часи землі Лівого берега та Півдня - сьогодні підтримують біло-блакитну (пострадянську) світоглядну парадигму.
Але і ті, й інші тоді шукали собі доброго царя. І ті, й інші були налаштовані цілком патерналістично. Просто образ доброго царя був різний.
Дехто каже, що тоді, у 2004-му країну розділили навпіл. Ні. Це зробили раніше - і не тільки за часів Сталіна та Гітлера.
Історик Ярослав Грицак помітив, що на Сході та Півдні України відстань між містами близька 100 км, тоді як на Заході Європи - 20-25. Село і місто тут - то були (і є) два різні світи, які у ХХ столітті вступали у конфронтацію. Це - іще одна лінія розділу українців.
Селяни досі із образою згадують, що у 1932-33 мешканці міста не сприймали селянський голодний відчай, як своє горе. У часи нацистської окупації село відплатило мешканцям міста - чоловічий костюм голодний городянин міняв на мішок борошна, а живописні шедеври не надто цінувалися: хіба кілька кіло картоплі.
За Гітлера та Сталіна українське суспільство пішло тріщинами - але за тектонічними лініями розламу, які формувалися протягом усієї української історії.
"Князь Володимир зробив цивілізаційну помилку! - днями заявив один мій колега: Не можна було приймати Православ'я!" Я не відразу второпав, про що йдеться. Але згодом сприйняв цю логіку. Східне Християнство має дві вади.
Перша - обряд є важливішим за суть. Форма тяжіє над змістом. Колись у київському Володимирському соборі (я мав внутрішню потребу зайти туди), одна бабця досить грубо до мене причепилася, мовляв, руки не так склав, мовляв, так, як я склав - не годиться!
Досі не впевнений, що Господу є діло до того, як у мене складені руки у храмі. Натомість я вірю, що велика увага нашого суспільства до формальних речей - від постійного переписування тексту Конституції (попри постійне ігнорування/невиконання його змісту) до вкрай формалізованих вимог бухгалтерської документації - все це є наслідками родової травми Хрещення від Візантії.
Бо слово - ніщо, обряд - усе. І це все існує на рівні генетичної пам'яті.
Друга - східне християнство сприйняло ідею підпорядкування державі. У Петровській Росії роль Синоду була зведена до рівня міністерства гірської промисловості або охоронного відомства. За пізнього Сталіна з Церкви почали будувати структуру, паралельну державі і лояльну до неї.
У Польщі, яка пішла іншим шляхом, церква вибудовувала структуру незалежну від влади, опозиційну владі. Вона стала елементом громадянського, альтернативного суспільства. В Україні - вона відображає атомізацію суспільства. Бо навіть Православ'я в Україні розділене на чотири нерівних частини.
Всього цього не було б, ЯКБИ нащадки князя Ярослава Мудрого відстояли автономію Київської митрополії у ХІ столітті. Або ЯКБИ на початку XVII століття не почався відплив від ідеї християнського єднання.
ЯКБИ гетьман Богдан Хмельницький не пішов з життя у 1657-му, то - хто знає - чи не відтворилася б незалежна Русь-Україна у кордонах Княжих часів вже тоді - у другій половині XVII століття? Наприклад, у статусі Великого Князівства Руського під формальним протекторатом Турції, чи то Швеції?
Або за іншим сценарієм: у складі Речі Посполитої Трьох народів, ЯКБИ у 1658-му підписана Гадяцька угода не була зламана внутрішніми суперечками і зовнішніми конфліктами?
Хто знає, ЯКБИ у 1708 році Батурин вистояв, не був би зраджений своїм, і знищений чужими - чи не було б це початком іншої історії, в якій не Москва, а Київ перетворюється на геополітичний полюс Європи?
Історія України - то справжнє Боже ігрище. Бо як іще пояснити, що українська держава постала після того, як українській народ втратить 15 мільйонів?
Чи є їхнє життя - ціною української держави? Чи то молитва за їх душі спрацювала у такий неочікуваний спосіб?
Те, що не вдалося завоювати силою зброї, одного теплого літнього дня у 1991 році раптом стало дійсністю.
У 2004 здавалося, що Україна - то якийсь новий шлях в історії цивілізації. Бо надто все те, що відбувалося на Майдані, видавалося моделлю якоїсь утопії: самоорганізація, самодисципліна, самопожертва, ненасильство, довіра.
Українців вистачило на 17 днів буття у такому режимі. Українці пішли з Майдану.
Через 5 років вулицями Києва в якості Президента їздить та людина, чий фальстарт у цій якості в листопаді 2004 року і спричинив масові акції.
Сьогодні спосіб його пересування столицею викликає спротив. Поки що у вигляді сигналів автомобілістів у корках, спричинених рухом його кортежу.
Коли я це вперше побачив, то згадав історію одного лондонського (колишнього харківського) фотографа, як він їхав десь, скажімо, у Челсі, і намагався не пропустити якийсь важливий поворот. За ним вишикувався добрячий хвіст із Роллс-Ройсом на чолі.
Знаходить поворт. Звертає. Обертається. За ним їхала Її Величність Єлизавета ІІ. І не бібікнула. Може тому, що на початку Вайтхола стоїть Кромвель біля Парламенту, а в кінці, на Трафальгарі - Карл І (cтрачений Кромвелем)?
Може, й так. А може просто тому, що Вона довіряє своїм співгромадянам?
Чомусь мені більше подобається друга версія. І те, що в Англії люди вітаються із незнайомцями, а голова держави їздить у загальному потоці - то одного поля координат явища.
Там більше довіри людей одне до одного.
Може і нам, українцям, варто спробувати? ЯКБИ ви мене запитали як то подужати, я б порадив почати вітатися із незнайомцями. І нехай спочатку дивуються!
P.S. Початковий варіант був написаний для порталу ZaUA.org перед візитом в Україну Раджмохана Ґанді в квітні 2010 року замість історичної довідки про українську історію