На маргінесі наукової дискусії про пам'ять

Важко переоцінити значення феномену пам'яті у сучасному соціокультурному просторі.

Ми всі волею-неволею стали очевидцями справжньої моди на пам'ять, що перестала бути монополією наукової чи політичної спільноти і заполонила мас-медійний дискурс.

Французький історик П'єр Нора пов'язує таку зацікавленість історичною пам'яттю з інтелектуальною кризою комунізму і пошуком ефективного замінника ідеологічної доктрини, яка б об'єднала посттоталітарні суспільства.

Чинниками формування історичної пам'яті виступають розмаїті реконструкції, спорудження музеїв, численних пам'ятників, встановлення меморіальних таблиць, урочисте відзначення історичних дат, проведення досліджень, продукування літератури - джерел різного характеру, наукових праць, підручників і посібників, публічні виступи громадсько-політичних, культурних діячів та науковців.

Таким чином, одночасно співіснують різні форми пам'яті - як офіційна, відповідальність за формування якої покладено на державу, так і неофіційна, що функціонує у формі родинних переказів, оповідань, життєвому досвіді, а суб'єктами її творення виступають родини, неформальні групи та об'єднання, а також окремі особи. Своєрідною "внутрішньою кухнею" формування неофіційної пам'яті є серед іншого проведення наукових конференцій.

Одна з таких відбулась 3-4 листопада у Києві і була присвячена темі "Пам'ять як поле змагань в польсько-російсько-українському трикутнику". Ключовою проблемою, що дискутувалась, стало так зване порозуміння пам'ятей у трьох державах через узгодження візій окремих болючих питань спільної історії народів.

Не викликає сумніву думка, що примирення можливе виключно завдяки відмові від т. зв. "бухгалтерії втрат" - змагання за кількість жертв у взаємних сутичках, зручного замовчування окремих історичних фактів, вибіркового запам'ятовування і сліпої віри у непомильність національних героїв.

Втім, чергове обговорення цього комплексу питань вкотре актуалізує проблему власне українського національного наративу історії. Попри існування у Європі тенденції відмовитись від етноцентричного дискурсу і побачити в історії кожного народу Інших на його території, в Україні досі гостро стоїть питання політики пам'яті як невід'ємного чинника формування національної ідентичності.

Адже саме історична пам'ять дає відповіді на ключові питання: "Хто ми?", "Звідки ми прийшли?", "Куди ми йдемо?". Відтак, конструювання національної пам'яті на сучасному етапі української державності вкладається у формулу "Якого минулого потребує майбутнє України?", тобто як нам слід розуміти минуле, аби правильно обрати вектори свого розвитку.

Існує думка, що багатоманіття національної пам'яті не є обов'язково руйнівним чинником суспільної свідомості громадян однієї держави. Визнаючи засаду плюралізму думок однією з підставових ознак розвинутого громадянського суспільства все ж стверджуємо, що нація неможлива без певного консенсусу стосовно того Що і Як слід пам'ятати та увіковічнювати.

В цьому контексті цілком органічним видається процес внутрішніх баталій за пам'ять, результатом яких теоретично мало б стати вироблення спільного знаменника у трактуванні історичного минулого українців. Але досвід посттоталітарної України у сфері політики пам'яті додає незмірного скептицизму в цьому питанні.

Започаткована за часів Л. Кучми політика регіоналізації пам'яті, коли герої та антигерої мали виключну географічну прив'язку, набула у сьогоденні гіпертрофованих форм.

Коли на Заході України з'являється все більше пам'ятників Бандері та діячам ОУН і УПА, на Сході виростають їхні ідеологічні "опоненти", покликані увіковічнити пам'ять "жертв" цих формувань. Когнітивний дисонанс у свідомості пересічного українця загрожує перетворитись на свого роду прогресуючу шизофренію, вкрай чутливу до російських віянь з його виразною реанімацією цілого арсеналу радянських історичних кліше.

Політика будь-якої держави у сфері історичної пам'яті ґрунтується на трьох принципах: амнезія - забування деяких "сюжетів", актуалізація - "пригадування" забутих подій, імен, дат та амбівалентність - одночасне існування різних трактувань окремих явищ.

Радянський режим, ретельно сконструювавши офіційну версію історії, що ґрунтувалась на міфі Великої Вітчизняної війни і була інструментом творення "радянського народу" з його "однією перемогою на всіх", фактично заморозив пам'ять багатьох поколінь українців, позбавивши їх права на власну національну свідомість.

Власне найгостріша війна пам'ятей в Україні відбувається довкола комплексу питань з історії ХХ століття, зокрема Другої світової війни. Лейтмотивом згаданої конференції стала теза, що прийнятне для України бачення цієї війни повинно наближатись до західноєвропейського зразка, в якому пригадування Голокосту посідає центральне місце у пам'яті.

 Апріорі погоджуємось з потребою відновлення пам'яті про єврейську культуру на наших землях. Однак вважаємо, що для українського історичного дискурсу не менш важливим чи навіть пріоритетнішим є уникнути затінювання страждань українців від нацистського і комуністичного режимів.

Показовим у цьому контексті є приклад поляків. Лейтмотивом доповідей польських істориків на конференції стала думка про виключно "злочинну" діяльність УПА на Волині.

Разом з тим, якось абсолютно випала з контексту вся окупаційна політика ІІ Речі Посполитої в міжвоєнний період, що стала прологом до трагічних подій в часи війни у цьому регіоні, діяльність Армії Крайової, яка причетна до знищення цивільного українського населення чи роль поляків, які служили в німецькій поліції і були членами винищувальних батальйонів при НКВД у розвитку українсько-польських відносин.

Відтак, пропагування односторонньої польської позиції разом з вимогою матеріальної компенсації жертвам цього етнічного конфлікту яскраво дисонує з транснаціональною історією демократичної Європи, яка наголошує на взаємному визнанні провин і вкрай необхідному уникненні селективної амнезії.

Таким чином, виявляючи повагу до пам'яті жертв інших народностей у "столітті екстремізму", стверджуємо, що історична пам'ять українців, а також іноземців про Україну потребує адекватного представлення власне "українських сюжетів" тоталітарного ХХ ст. - голодоморів, геноциду, політичних репресій, депортацій, мартирології Другої світової війни, роль визвольного руху, - які можуть претендувати на увагу світової громадськості.

Зрозуміло, що вибіркове забування українцями незручних фактів своєї історії загрожує творенням нових міфів, тому з'ясування справжньої ролі українців у антипольських акціях є невід'ємним атрибутом "збалансування минулого" і примирення з власним болем.

Але імперативом у цьому процесі має бути окреслення максимальної кількості проблемних питань з вільним обговоренням, без диктату політичної кон'юнктури і цинічного загравання з сусідами на зразок спільних російсько-українських підручників, що хочуть поєднати непоєднуване, чи створення для іноземних науковців "толерантного" середовища публічного дискурсу, що подекуди проявляється у відсутності українських фахівців з обговорюваної проблематики, що й було особливістю вищезгаданої конференції у Києві.

Все це загрожує "змиванням" національної ідентичності задля здобуття сумнівних зовнішньополітичних капіталів і віддаляє примирення поки що дуже різнорідних пам'ятей всередині українського суспільства.