Спецпроект

Місце зустрічі з Історією

Дискусії навколо окремих історичних фігур, подій недавнього та доволі віддаленого від нас минулого, триватимуть ще довго, припустимо - десятиліття. Громадяни повинні домовитись про базові речі - все, що було у вітчизняній історії, заслуговує на пам'ять, потребує вивчення, діалогу.

Історія - не тільки наука, але й життя. Це не тільки труд вчених, це й усна пам'ять, родинні спогади, архіви й таємниці. Хто знає, може документ, фотографія, папірець, який роками лежить у старій теці у вас удома збагатить загальне знання, відкриє нові виднокола сприйняття звичних постатей і речей...

Ми відкриті для всіх компетентних точок зору і думок, не друкуємо замовних текстів, не беремо участі у партійних і виборчих кампаніях, але залишаємо за собою право мати власну точку зору з приводу всіх подій, людей та явищ сьогодні та вчора.

Пишемо передусім про Україну та українців, росіян, поляків, євреїв, кримських татар, інших етносів, доля яких пов'язана з нашою країною. Від стародавніх часів до сьогодення. Але акцент, фокус - на політичній історії ХХ століття: боротьба за державність, людські права, науково-технічний прогрес, тоталітарні проекти та експерименти, долі.

Наша мета -- стати місцем зустрічі з історією. Спокійний без галасу тон, розмаїття фактів, оцінок, введення в обіг нових джерел, сприятимуть виробленню спільних підходів.

Результатом боротьби ідей та сили аргументів, нам би хотілося, стане краще розуміння українцями не тільки власної історії, але й контекстів у яких наші предки приймали історичні рішення, які визначили долю народу та країни.

Ми нагадатимемо, чим і ким варто пишатися, але не забудемо того, за що має бути соромно.

Ніхто не володіє монополією на історію. Жодна з ідеологій, партій не має права нав'язувати українцям свій «єдиноправильний» погляд.

Шукайте нас не тільки в Інтернеті, але й в університетських аудиторіях, на наукових читаннях і шпальтах популярних видань, книжкових ярмарках, навіть на вулиці - всюди, де триває історія України.

Ніхто не знає точно, чи історична правда взагалі існує. Але це не означає, що не треба шукати відповідей на це та інші, набагато складніші, питання.

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.