Уроки ненасильницького спротиву
Ненасильницький рух спротиву в Україні має виразну традицію – не лише успішних революцій, але й копіткої щоденної роботи, яка протягом «короткого ХХ століття» в Україні під радянською владою увійшла під загальною назвою «дисидентський рух».
Нещодавно у Києві, Львові і Дніпрі відбулись виставки "Небачена Сила" про ненасильницький спротив на тимчасово окупованих територіях. Експозиція розповідає про різні історії і рухи спротиву на кшталт "Жовтої стрічки" чи "Злої мавки". Ненасильницький рух спротиву в Україні має виразну традицію – не лише успішних революцій, але й копіткої щоденної роботи, яка протягом "короткого ХХ століття" в Україні під радянською владою увійшла під загальною назвою "дисидентський рух".
Автори виставки "Ненасильницький спротив", яку організувала команда "Української асоціації культурологів – Львів" наголошують, що в цьому феномені йдеться не лише про території, а передусім про людей. Кураторка виставки, яка нещодавно завершилась в Дніпрі а тепер експонується в Одесі, Ольга Муха пояснює, що найважливішим було показати історії живих людей, показати, що є люди, які, наприклад, не виїхали з окупованих територій не тому, що не захотіли, а тому, що не змогли, через різні об'єктивні обставини. Разом з тим, саме ці люди "тримають там нашу землю". Феномен життя і спротиву на окупованих територіях справді складний і багатогранний. Такий "людиноцентризм" пропонованої експозиції історично поєднує українські рухи спротиву в ХХ і ХХІ століттях, які часто діяли в завідомо невигідних (якщо не відверто безнадійних) умовах. Ключовим залишається розуміння, що опір в цих складних умовах творять живі люди зі своїми сильними і слабкими сторонами, зі своїми особистими обставинами і ризиками, які вкрай загострюються в момент загрози, яка неминуче настає за умов окупації.
На виставках експонуються конкретні експонати, пов'язані з рухом спротиву. Як пояснює Діана Берг з Маріупольської платформи "Тю": "Це архів восьми років. Ви можете бачити тут Донецький прапор – Донецька область це перше, де були російські окупанти на Сході. Це також свідчення того, що люди там не кликали Путіна, люди не кликали Росію, люди чинили спротив весь час, насправді. Тут зібрані роботи – я називаю це роботи – але це прапори, з якими ми виходили на вулиці "проти" чи "за", зі підтримкою чи з осудом широкого спектру справ: проти капітуляції чи за права жінок, проти забудови саду чи за те, щоб відпустили Сенцова… Ми долучались як до загальноукраїнських так і робили свої власні локальні спротиви".
Спротив – це виразний чинник громадянського суспільства. Власне, в певному сенсі, рухи опору, це і є острівки громадянського суспільства. Попри те, що контексти змінюються, саме ідея громадянського спротиву окупантам (як би не видозмінювався їхніх імперський прапор), залишається незмінною – як тепер, так і в середовищі радянських дисидентів. Попри очевидну специфіку тодішнього і теперішнього контекстів, український дисидентський рух в радянській імперії досі може нас навчити багатьох актуальних уроків: солідарності і взаємопідтримки, критичного мислення але й цілковито практичних методів спротиву.
Пропонуємо книжки, які для цього можуть стати в нагоді.
1. Микола Руденко, "Найбільше диво життя", Київ, 2020 рік
Українські дисиденти написали багато автобіографічних спогадів, кожні з яких цікаві по своєму, тому тут могли б бути також автобіографії, наприклад, Мирослава Мариновича "Світ за колючим дротом", Леоніда Плюща "На карнавалі історії" чи збірка спогадів Євгена Сверстюка "Невже то я?". Кожна з цих книг є цікавою і важливою по своєму.
Однак Микола Руденко має одну специфіку, яка є вкрай важливою. Він детально описує своє поступове переродження. В свої юні роки Микола Руденко, якого в другій половині сімдесятих років засудять за правозахисну діяльність, буде відданим комсомольцем і сам себе називатиме "правовірним сталіністом".
Руденко детально описує шлях власного прозріння і переосмислення система і свого місця в ній. Цим шляхом пройшло багато дисидентів (найбільш яскравий і споріднений з Руденком приклад це історія Петра Григоренка). Важливо розуміти, що людина не народжується дисидентом чи учасником рухом опору – часто це тривалий та іноді болючий шлях виростання понад собою.
2. Леоніда Світлична: Поруч з Іваном. В: Надія Світлична, Леоніда Світлична (ред.) Доброокий: Спогади про Івана Світличного, Київ 1998, с. 20 – 60
Іван Світличний, попри те, що був абсолютно ключовою постаттю шістдесятництва і безумовним авторитетом в дисидентських колах, часто залишається в тіні своїх часто дещо молодших колег з тієї яскравої талановитої когорти. Етика Івана Світличного і його безперечний літературознавчий і "менеджерський" талант вартують окремої уваги. Однак в збірці спогадів про Світличного хотілося б звернути увагу на текст його дружини Леоніди ("Льолі") Світличної "Поруч з Іваном".
Роль жінок в українському дисидентському русі все ще очікує на ґрунтовні дослідження, хоч перші спроби осмислити особливості цієї теми вже публікуються. Все ж, тема жінок серед дисидентів потребує окремої і особливої уваги. Адже в багатьох випадках, окрім такої ж "дисидентської" і правозахисної діяльності, як і їхні чоловіки, саме перед жінками стояла дилема вибору між дітьми і сім'єю і політичною боротьбою, між роками в таборах і підтримкою чоловіка. Історії дисидентів, це зазвичай історії партнерства, взаємопідтримки і взаємовпливу: Іван Дзюба навряд чи був би тим Іваном Дзюбою, якби не зустрів свого часу Марту Ленець, Євген Сверстюку було б вкрай важко без підтримки Валерії Андрієвської, а Іван Світличний би навряд чи став стрижнем української шістдесятництва, якби не його дружина Льоля.
У своїх спогадах Леоніда Світлична достатньо строго описує реальність ув'язнення, заслання і важкої хвороби свого чоловіка. Хоч її підтримку і опіку у здавалося б, безнадійних ситуаціях, можна без перебільшення назвати героїчною. Якщо ми хочемо бодай на дещицю зрозуміти, яку колосальну і водночас важку роль відігравали в цьому русі жінки, варто почати з цього короткого спогаду Леоніди Світличної. До цієї теми варто також прочитати нову книжку Олексія Зарецького "Алла Горська: мисткиня в просторі тоталітаризму" (Київ, 2024) чи спогади Оксани Мешко "Не відступлюся" (Харків, 2005).
3. Іван Дзюба: Інтернаціоналізм чи русифікація, Лондон 1968 рік
Історія дисидентського руху – це історія критичного мислення. Дисиденти ставали дисидентами тому, що вміли розпізнати фальш системи і критично рефлексувати навколишній світ. Праця Івана Дзюби написана в 1965 році є чудовим прикладом такої рефлексії і свого часу перетворилась на абсолютно ключовий текст українського дисидентського руху. Іван Дзюба, так само як й інші шістдесятники, діяли, за влучним висловом Євгена Сверстюка, "в радянській системі координат". Тому текст Дзюби, як й інші тексти цього періоду, часто посилаються на класиків марксизму-ленінізму.
Ретроспективно це може викликати в деяких читачів нерозуміння, однак цінність Івана Дзюби саме в уроці критичного мислення, коли людина здатна критично проаналізувати ситуацію навколо себе і мати достатньо інтелектуальної відваги, щоб публічно озвучити свої зауваження щодо системи, в середині якої перебуваєш. Зрештою, навіть до сьогодні цей текст залишається одним з найкращих аналізів механізмів русифікації України, тому не втратив актуальності і сьогодні. До текстів цього типу, які варто прочитати, однозначно належить також стаття Олекси Тихого "Роздуми про українську мову і культуру в Донецькій області" (1972).
4. Ніна Марченко (Смужениця): "Валерій Марченко: Листи до Матері з неволі", Київ, 1994 рік
Дисидентський рух часто сприймають як цілком зрозумілий, "лінійний" процес боротьби за свободу чи навіть політичну незалежність. Насправді, зазвичай дисиденти не замислювались над безпосередніми політичними програмами. Їхнє долучення до руху опору часто було рішенням етичного характеру, поєднувало в собі боротьбу за права людини і права народу, було радше боротьбою за іноді розмите але сильне відчуття справедливості. Водночас, рішення долучитись до руху опору мало вкрай важкі наслідки для найближчих людини, яка ставала на шлях "дисидентства".
Мирослав Маринович у своїх спогадах згадував про мить, коли йому виносили власний вирок на суді: "Я завмер в напруженому очікуванні свого терміну. І коли прозвучали ті сам і "сім плюс п'ять", то відчув себе просто щасливим: Слава Богу, таки дали однаково! Щоправда, радість одразу ж вивітрилась, коли поглянув на Маму і Надійку: вони максимального терміну явно не очікували. Обличчя Мами просто померкло." Перед цією дилемою: обрати безумовно героїчний і принциповий шлях і завдати великого болю своїм найближчим, навіть, якщо вони на твоєму боці, стояла абсолютна більшість дисидентів.
Збірка текстів, які підготувала і видала після смерті свого сина Валерія Марченка його мама Ніна Марченко (Смужениця), є, мабуть однією з найбільш болючих книжок цього типу. В ній не лише тексти самого Марченка, якого вже важко хворого засудили до табірного ув'язнення, але й прохання мами до різних інстанцій, в яких вона просила бодай полегшити долю сина. Після смерті Валерія Марченка їй вдалося попри всі перешкоди бодай повернути в Україну мертве тіло власного сина. Ця книжка - це трагічна історія боротьби, яку читач може побачити з двох боків, як сина так і мами. Важливий документ, який засвідчує не лише жорстокість системи, але й ту ціну, яку іноді доводиться платити за участь в русі опору.
5. Йосиф Зісельс: Розсуди мої помисли
Українське дисидентство є важливим уроком того, що в академічних колоніальних студіях іноді називають "солідарністю поневолених". Дисидентство в Україні за часів радянської влади поєднувало вкрай різні напрямки і спільноти, які, однак вміли знаходити спільний знаменник. В середовищі дисидентів панував "здоровий націоналізм", коли такий підхід не означав ворожості до іншого, а, передусім любов до власного. Це давало можливість краще розуміти один одного і взаємодіяти між собою представникам різних культур. Таким чином в українському правозахисті одночасно могли діяти "український єврей" Йосиф Зісельс і кримський татарин Мустафа Джемілєв, ключовою постаттю в кримськотатарському русі був українець Петро Григоренко а дисиденти з країн Балтії і Кавказу одразу ж знаходили спільну мову з українцями, оскільки вели спільну боротьбу.
Однак чи не найбільш яскравим мотивом "солідарності поневолених" в українському дисидентському русі був, за висловом Мирослава Мариновича, "союз Тризуба і Зірки Давида". На цьому тему було сказано і написано насправді багато, від знаменитого виступу в Бабиному Яру Івана Дзюби в 1966 році, до тексту Євгена Сверстюка "Зерна українсько-ізраїльської солідарності" (в книжці "Блудні сини України", Львів 2015). Однак збірка спогадів і роздумів Йосифа Зісельса пояснює цей феномен з різних сторін і власного досвіду. Солідарність особливо важлива сьогодні, і книжка Зісельса може слугувати для неї чудовим дороговказом.
Кожен час має власні специфіки. Очевидно, що українські дисиденти діяли за інших умов, ніж ті люди, які сьогодні чинять спротив на територіях України, які окуповує російська армія. З кожного досвіду можна навчитись чогось важливого і наш дисидентський рух не є винятком. Навпаки, попри усі відмінності, йдеться про боротьбу за справедливість, яка є вольовою і небезпечною. Власне, уроки минулого й тут можуть стати ключем до кращого майбутнього.
