10 принципів меморіалізації війни

Хоча повномасштабна війна за нашу незалежність і досі триває, проте громади, родини загиблих і суспільство загалом не відкладають справу увічнення пам'яті та збереження правди про її перебіг до закінчення бойових дій. Для багатьох це можливість зберегти гідність людей і єдиний доступний спосіб установити соціальну й історичну справедливість. Тому вже зараз постають меморіали й місця пам'яті, з'являються архіви, документальні стрічки, творяться нові практики та ритуали, які допомагають вшанувати загиблих, зафіксувати свідчення про війну й вийти з неї переможцями. Відтак у громад і фахівців дедалі частіше виникає запит на узагальнення попереднього досвіду, формулювання певних рекомендацій і настанов у роботі з живою пам'яттю про воєнний час. Власне, цей текст також є спробою такої генералізації й осмислення, узагальненням багаторічного досвіду роботи в меморіальних інституціях, який, сподіваюся, зможе послужити підказкою й орієнтиром для роботи зацікавлених дієвців, а також предметом подальшого обговорення й діалогу, що дасть змогу виробити оптимальні стандарти й стратегії меморіалізації.

Передусім тут ідеться про те, на що варто зважати, чого слід уникати, а також чого оминути не вдасться, працюючи з пам'яттю про події російсько-української війни й оповідаючи про звільнені території; знищені окупантами населені пункти; про борців за Україну й загиблих захисників і захисниць; про жертви серед цивільних; про тих людей і ті спільноти, які допомагають вистояти; а також про зниклих безвісти й військовополонених; про втрати, завдані бойовими діями нашій культурі та природі тощо.

Запропоновані як 10 принців судження не є ні вичерпними, ні єдиноправильними, вони перегукуються між собою й акцентують на ключових аспектах меморіалізації та водночас не претендують на статус безальтернативних, завершених чи всезагальних. Їх мета полягає в тому, щоб максимально коректно і зважено стати надійною відправною точкою для діалогу та співтворення, сприяти увічненню пам'яті про війну та її учасників, про роль суспільства в ній і боротьбу за життя та свободу.

Хоча запропоновані положення та ідеї глибоко вкорінені в контекст російсько-української війни, водночас вони цілком корелюють з такими важливими для сфери документами, як Міжнародна хартія меморіальних музеїв, Рекомендації ЮНЕСКО щодо освіти для миру та прав людини, міжнародного взаєморозуміння, співпраці, основних свобод, глобального громадянства та сталого розвитку і Кодекс музейної етики ICOM, а тому можуть стати в пригоді фахівцям, дослідникам і практикам, які працюють з темами перехідного правосуддя (в контексті реалізації права на правду) й меморіалізації інших війн чи збройних конфліктів.

Принцип широкої залученості

Увічнення пам'яті про таку масштабну війну, як наша, є справою всього суспільства або принаймні більшої його частини – всіх людей, які несуть на собі її тягар і поділяють думку, що пам'ять є цінністю. Участь військових і цивільних, різних соціальних груп, громад, науковців та освітян, інших акторів пам'яті у процесі фіксації, збереження, інтерпретації та поширення історичної пам'яті є одним з ключових елементів забезпечення її сили й тяглості.

Суть принципу широкої залученості (або партисипативності) полягає в тому, що не всі можуть чи хочуть займатися меморіалізацією, але всі мають бути до того покликаними. Вочевидь, слово й діло різних людей не однаково важливі й по-різному впливають на результат, але долучитися до справи й дати можливість висловитися та внести свою лепту в процес слід запросити якомога більше громадян. Відтак будь-хто, хто ініціює чи здійснює процеси меморіалізації, має подбати про максимальне інформування й залучення інших. Це унеможливлює монополізацію пам'яті одним суб'єктом, групою осіб чи владою, а також зменшує ідеологічну, соціальну й політичну напруженість. В основі цього принципу перебуває участь, довіра й відкритість до комунікації як умови взаємодії між різними представниками суспільства. Завдяки цьому пам'ять має шанс стати діалогічною, мультинаправленою, містити варіативність досвідів і переживань історичних подій різними дієвцями.

Партисипативність має на меті також розуміння колективної відповідальності за збереження й передачу пам'яті, зміну її наративів і ключових націєтворчих сенсів. Так суб'єкт може впливати на формування політики пам'яті шляхом участі в громадських організаціях, обговореннях, проєктах, персональних чи колективних ініціативах, формуючи практики й ландшафти, змісти та матеріальність пам'яті. Урешті, партисипативність робить процес формування пам'яті прозорішим, а отже, збільшує довіру громадян до самої політики пам'яті, сприяючи якіснішому ухваленню рішень.

Окремою важливою практикою забезпечення залученості є промоція та здійснення обговорень, громадських слухань, відкритих конкурсів на реалізацію меморіальних проєктів чи інфраструктурних об'єктів екосистеми пам'яті національного й локального рівнів. Проведення таких конкурсів та інших прозорих процедур забезпечення участі всіх охочих громадян має стати обов'язковою практикою не лише для державних та комунальних інституцій, які розпоряджаються публічними коштами, а й для приватних і комерційних ініціатив, якщо вони поважають громаду, в якій діють, і справді прагнуть створювати належні за якістю меморіальні простори чи проєкти.

Беручи до уваги те, що державні органи й територіальні громади зазвичай є одними з найактивніших і найвпливовіших дієвців пам'яті, важливо, щоб вони не лише були суб'єктними й дотримувалися чинного законодавства, а й займали проактивну позицію в питаннях забезпечення громадської участі в процесах меморіалізації війни та дотримання цих принципів.

На тлі доволі довгого травматичного досвіду придушення ініціативи тоталітарною репресивною політикою СРСР, зокрема й у сфері колективної пам'яті, дотримання принципу широкої залученості та забезпечення якісного діалогу різних акторів сприятиме демократизації та лібералізації культури пам'яті в Україні.

Принцип публічності та ясності

Розроблення, планування, обговорення та створення будь-якого меморіального проєкту, реалізація кожного рішення органів влади чи місцевого самоврядування щодо пам'яті про події війни (від перейменування вулиці до закладання меморіального скверу) мають бути зрозумілими, гласними, доступними для участі всіх зацікавлених сторін і експертів, а також широко прокомунікованими з громадою. Зрозумілий алгоритм долучення до роботи, регулярне й чесне оприлюднення напрацювань розробників меморіальних ініціатив на всіх стадіях процесу сприяє обізнаності громади, посилює довіру та є одним з ключових факторів адекватного сприйняття й подальшого цінування створеного.

Брак прозорості й відкритих процедур на всіх етапах роботи, навіть за умови участі широкого кола учасників, може не лише поставити під сумнів якість ініціативи чи проєкту, а й призвести до найбільш небажаного результату – скандалів, відчуженості або навіть ворожості спільноти щодо новоствореного меморіального простору чи практики. Зважаючи на чутливість тематики війни, навіть приватним дієвцям, які бажають власним коштом реалізовувати меморіальні ініціативи (не кажучи вже про суб'єктів здійснення владних повноважень, які використовують ресурси громадян), не варто реалізовувати ініціативи "кулуарно", нехтуючи думкою громади чи сусідів і нав'язуючи суб'єктивні естетичні, архітектурні чи дизайнерські рішення ширшому загалу. Адже культура справді шанобливого пам'ятання є продуктом публічності, залученості й солідарності, а не примусу чи нехтування думкою інших.

Велике значення у створенні меморіальних проєктів також має ясність, артикульованість і чіткість, особливо якщо йдеться про ініціативи з високим ступенем абстрактності чи такі, що апелюють до мистецьких або поетичних метафор. Мова й засоби, якими послуговуються фахівці з меморіалізації, дуже часто є символічними чи навіть алегоричними, але вони все одно мають залишатися чіткими й доступними та називати речі своїми іменами, щоб спільнота, в якій і для якої здійснюють меморіалізацію, розуміла, що саме промовляють їй місця пам'яті. Якщо проєкт складний для розуміння чи має багато сенсових рівнів, а до того ж містить загрозу конфліктогенності, то бажано реалізувати окрему комунікаційну кампанію, яка розкаже про нього й пояснить глибину задуму творців.

Принцип правдивості

Наша оповідь про війну та її меморіалізація мають базуватися на перевірених фактах, оповідати про події, місця та осіб, про які відомо достатньо для репрезентації. Чесність є фундаментальною умовою збереження гідності та справедливості щодо осіб і спільнот у процесі меморіалізації війни.

Неприпустимими в процесі комеморації є свідоме перебільшення, спекуляції, безпідставна глорифікація, апеляція до неправдивої чи неперевіреної інформації, а також замовчування контраверсійних або проблематичних питань, пов'язаних з особами, подіями чи місцями пам'яті. Навіть керуючись якомога благороднішими мотивами представити подію чи людей виразніше, емоційніше й героїчніше, не можна перекручувати те, що відбулося, приписувати неіснуючі подвиги, маніпулювати цифрами втрат або ігнорувати принципові суперечності, якщо такі були. Адже будь-яка прикрашена чи облудлива меморіалізація (наприклад, у разі подальшої обґрунтованої критики, виявлення брехні або помилкової глорифікації негідників) може призвести до протилежного ефекту: паплюження пам'яті оборонців України, наруги над пам'яттю про них чи до дискредитації їх чину. Особливо слід враховувати активність і потужність російської пропаганди, яка кожну помилку обов'язково використає проти української держави, щоб підірвати солідарність між людьми всередині країни, а також довіру до нашої спільноти на міжнародній арені. У цьому контексті важливого значення набувають наукові дослідження (зокрема історичні, культурологічні, соціологічні) та залучення фахівців з документування війни до процесу меморіалізації.

Частиною цього принципу можна вважати забезпечення поінформованості про причинно-наслідкові зв'язки між подіями, рішеннями й суспільними процесами до, під час і після війни. Меморіальний простір чи ініціативу доцільно дизайнувати так, щоб сприяти розумінню причин агресії, її передумов, мотивації агресора й сил спротиву, затятості боротьби, а також щоб допомогти знайти перевірені джерела інформації про її причини й наслідки.

Одним з ключових компонентів дотримання цього принципу також є збереження автентичності об'єктів, просторів і місць пам'яті. Найповнішою може бути та меморіалізація, яка спирається не лише на правдивий опис і представлення подій, а й на артефакти, простір та явища, що були частиною історичних подій. Водночас далеко не завжди доцільно й можливо зберігати ландшафти війни, елементи публічного простору чи об'єкти для потреб меморіалізації. Зважаючи на це, слід за участі фахівців і шляхом відкритого діалогу віднаходити здоровий баланс між тотальним збереженням "усього як було" і музеєфікацією всіх можливих предметів та "стиранням" досвіду війни з публічного й інших просторів.

Війна є дуже складним і заплутаним явищем, у якому іноді важко з'ясувати всю правду, а помилки й неточності трапляються часто, однак правдивість має залишатися постійнодіючою настановою. Навіть якщо певні об'єкти, практики чи процеси вже завершено й публічно представлено, вони можуть і мають бути виправлені чи доповнені в разі виявлення нових сутнісних правдивих обставин, які їх стосуються. Меморіалізація є живим процесом, який триває, тому виправлення помилок і неточностей, які виникають у її процесі, є нормальною та прийнятною справою живої спільноти, практикою здорової культури пам'яті. І навпаки – свідомо берегти чи створювати меморіальні простори й практики, які містять брехню, перекручення та неправдиву інформацію, – шкідливо, бо може дискредитувати й тих, кого меморіальні ініціативи покликані вшанувати, й спільноту, яка таке толерує.

Принцип інклюзивності

Оскільки російське вторгнення стало руйнівним для майже всіх аспектів життя суспільства, то й меморіалізація має це відбивати, проливаючи світло на різноманітні події та групи дієвців. На відміну від принципів широкої залученості й публічності, які закликають зробити процедуру меморіалізації відкритою та привабливою для всіх охочих, цей принцип передбачає обов'язкове зусилля щодо цільового запрошення й доєднання до процесів тих категорій і груп осіб, без яких меморіалізація, найімовірніше, може стати неповною та нерепрезентативною.

Ключовим пріоритетом меморіалізації будь-якої війни є вшанування героїзму й відповідальності тих, хто виконував військовий обов'язок, брав безпосередню участь у бойових діях і давав відсіч агресору. Також для репрезентації загальнонаціонального характеру війни та вичерпного розуміння її подій дуже цінно представити досвід цивільного спротиву й героїзму, внеску в оборону волонтерів, підпільників і членів руху спротиву на тимчасово окупованих територіях. Водночас у відповідних меморіальних і музейних просторах, як і в наукових та просвітницьких проєктах, має бути проблемно й об'єктивно висвітлено інформацію про реалії життя спільноти під час війни, перебування громадян в евакуації чи тимчасовій окупації, про стратегії виживання, а також про таке соціально засуджуване явище, як колаборація з ворогом.

Водночас слід тримати в полі зору людський вимір горя, страждань і втрат, а також шкоду, якої війна завдала природі та культурі. Ніхто не може узурпувати право на оповідь про війну, навпаки – вона має містити якомога більше різних правдивих досвідів, оптик і голосів з добросовісно викладеним контекстом.

Принцип інклюзивності також передбачає обов'язкове залучення на всіх етапах меморіалізації представників різних зацікавлених груп: родин загиблих, профільних громадських організацій, ветеранської спільноти, представників громад, військових, музейників, істориків, психологів та інших до формування змісту меморіальних рішень, проєктів, обговорення і створення місць пам'яті, меморіалів, пам'ятників, секторів військових поховань та інших форм меморіалізації. 

Те саме стосується й візуальних образів – уся війна і спротив не мають бути репрезентованими лише ідеалізованими статистично узагальненими чоловічими образами. Не можна ігнорувати реальний вигляд захисників і захисниць, внесок десятків тисяч жінок, неповнолітніх і людей літнього віку, які долучилися до оборони, спротиву чи волонтерської діяльності. Образ ветерана чи ветеранки не може бути єдинодопустимим і кимось нав'язаним як безальтернативний образ війни. Але якщо саме його використовують для пошанування, то не варто обмежуватися певним "стандартизованим" візуальним шаблоном.

Слід зважати, що часом пам'ять окремих громад чи груп людей істотно відрізнятиметься між собою чи не збігатиметься з "офіційним наративом". У таких випадках відповідальна меморіалізація передбачає настанову максимального включення різних оптик у процес збереження пам'яті з дотриманням принципу правдивості та роз'яснення контекстів множинного досвіду там, де це потрібно. Різноманіття чесних "пам'ятей" про війну не становить загрози якісному процесу увічнення пам'яті, а навпаки сприяє його повноті й правдивості. Так само, як релігійне чи звичаєве розмаїття вшанування пам'яті на рівні правил і ритуалів різних громад, імовірніше, виявляє національну єдність у загальному й водночас зберігає самобутність та унікальність в окремому.

Надзвичайно чутливою і тонкою темою в контексті інклюзивності є також включеність представників громад з тимчасово окупованих територій. Наприклад, коли під час війни гине воїн чи воїнка з Криму, але де-факто ця людина вже певний час проживала в іншому населеному пункті іншої області, то для неї чи її близьких може бути важливим позначити на меморіалі чи в символічному просторі походження зі свого краю. Це може маніфестувати одразу багато сенсів: що люди з тимчасово окупованих територій не прийняли окупацію своїх домівок і боролися за них до останнього, а також що їхня нова громада виявила солідарність, піклується про них, прийняла й цінує їхню історію та походження.

Цілісна пам'ять про війну охоплює не лише період від початку повномасштабного вторгнення, а містить відсилання до інформації про передумови російської агресії й події з моменту її початку в лютому 2014 року. Досвід першої фази війни (2014–2022), оповідь про учасників АТО / ООС та відомості про тогочасні ключові події мають бути обов'язково включеними до процесу подальшого осмислення війни та її меморіалізації.

Цей самий принцип стосується, наприклад, фізичної доступності новостворених меморіалів для маломобільних груп людей, оснащення інформаційних стендів чи електронних ресурсів відповідними інтерфейсами для осіб з інвалідністю по зору або відповідними текстуальними рішеннями в проєктах із потужною аудіоскладовою для людей з порушенням слуху тощо. Будь-яке штучне й невмотивоване обмеження доступу до місць пам'яті чи певних практик пам'ятання є неприйнятним.

Принцип рівності

Передбачає забезпечення всім учасникам війни та постраждалим від неї групам рівне право на репрезентацію досвіду, пошанування всіх, хто на це заслуговує відповідно до значущості вчинків і заслуг. Нікого не можна позбавляти права на пам'ять і гідне вшанування через походження, національність, гендерну ідентичність, релігійні чи інші погляди, крім випадків, коли вони є антигуманними, протизаконними, підважують українську державність, заперечують права людини, її гідність, право нації на самовизначення та законність самооборони.

Облаштування меморіальних просторів має забезпечувати рівність громадян у гідності та правах – це стосується і користувачів таких просторів, і тих, кого вони покликані увіковічнити. Водночас недопустимим є штучне урівнювання, яке знецінює чи навпаки – неправдиво перебільшує значення вчинків або подвигів. Потенційно шкідливими є формування спрощеного уявлення про безпомилковість, винятковість, особливу доброчесність чи вищість однієї особи, групи чи народу над іншими, а також створення ситуації привілейованого пошанування (коли одні події, вчинки, особи чи громади вшановано, а інші, співмірні за значенням чи здобутками, – ні). Зокрема, віддання шани загиблим не має призвести до того, що аналогічні подвиги й заслуги живих буде забуто, залишено без вдячності чи сприйнято як належне. Усі, хто долучився до боротьби проти російської агресії та допомоги українцям, мають знайти себе на сторінках історії цієї війни та в меморіальному просторі, незалежно від походження, громадянства, релігійної чи іншої приналежності.

Особливим випадком забезпечення рівності загиблих захисників є військові поховання, сектори військових поховань, військові цвинтарі та простір Національного військового меморіального кладовища, де стандартизація намогильних споруд і деяких інших просторових елементів забезпечує унаочнення рівності у строю та загалом рівності всіх людей у смерті. Водночас важливо зберегти усталену практику того, що кожен воїн чи воїнка та/або їхні родини (якщо воля загиблих невідома) мають вибір, де саме відбудеться поховання: на родинній ділянці кладовища поряд з близькими людьми (вигляд намогильної споруди обирає родина) чи на секторі військових поховань або військовому цвинтарі (де намогильну споруду можуть розробити за єдиним для всіх військових поховань зразком). Органам місцевого самоврядування слід надати повноваження затверджувати єдині зразки вигляду намогильних споруд (наприклад, козацький хрест для воїнів-християн та/або прямокутна таблиця для представників інших релігій чи атеїстів) на секторах військових поховань чи військових цвинтарях.

Також у контексті розбудови Національного військового меморіального кладовища, локальних військових кладовищ і секторів військових поховань слідування цьому принципу спонукає утриматися від свідомого створення окремих ділянок для поховання представників лише певного підрозділу. Така сегментація та розділення має надзвичайно високі ризики конфліктності ("чому о одних підрозділів є свої ділянки, а у інших ні?" "чому одна ділянки менша, а інша більша? чому одна в "кращому" місці, а інша в "гіршому"? "як бути якщо ділянка підрозділу не заповнена, а на кладовищі вже нема місця для поховання бійців з інших підрозділів?" тощо), містить у собі ризики дискримінації й обов'язково призведе до надзвичайно складних організаційних викликів балансоутримувачів некрополів.

Принцип фаховості й доброчесності

Меморіалізація – це завжди робота з тонкими матеріями, тому здійснення меморіальних проєктів має починатися з поваги, уважного та вдумливого ставлення до подій і осіб, про яких у них ідеться, а також з чесного й доброго ставлення до спільноти, для якої ініціативу реалізовують. Заходи мають реалізовувати компетентні фахівці, які старанно виконують свої обов'язки, з повним усвідомленням відповідальності перед громадою, партнерами, замовниками й іншими аудиторіями за належне й добросовісне використання ресурсів і якість виконаних робіт.

Одним з критеріїв фаховості є розуміння потенціалу міждисциплінарного підходу (наука, мистецтво, освіта, література, технології тощо) й розмаїття можливих рішень. Якісне та продумане виконання, здатне проникнути у суть явищ, подій чи мотивів акторів, з обов'язковим залученням до рефлексії та втілення задумів експертів і представників громад (зацікавлених спільнот), має базуватися на чітких і зрозумілих процедурах ухвалення рішень, яким довіряють усі учасники. Якісно налаштований процес меморіалізації, що передбачає широкий суспільний діалог, не менш важливий за результат реалізації певних ініціатив, створення окремих меморіальних проєктів чи об'єктів.

Також тут ідеться про ефективне використання ресурсів і технологій, пошук оптимальних технічних рішень, що забезпечать розумний час виконання проєктів, використання високоякісних матеріалів і зрештою створення добротних та довговічних продуктів (це однаково актуально для просторових композицій, архітектури, електронних приладів чи цифрових рішень на зразок вебпорталів або онлайн-додатків), що підсилюватимуть позитивне враження від змісту. У меморіальних проєктах чи об'єктах не варто використовувати неякісні, надто дешеві чи ненадійні матеріали, адже це може кидати тінь на зміст меморіалізації та спільноту, що їх створила.

Процес меморіалізації не може бути формальним чи поверховим, виконаним як "відчіпне" чи профанація, щоб, наприклад, закрити певний припис згори або формальний показник чи вимогу частини громади. Категорично неприпустимим є пришвидшення реалізації меморіальних проєктів "під дату" з погіршенням якості проєкту чи порушенням технології виконання робіт. Неприйнятним також є механічне перелицювання старих меморіальних об'єктів на нові, пристосування неприйнятних об'єктів, еклектичне чи абсурдне перероблення або перефарбування пам'ятників чи пам'ятних знаків без здійснення належних досліджень (наприклад, коли діячів чи символи тоталітарного режиму перефарбовують у кольори державного прапора України), консультацій з фахівцями та громадою, а також без добросовісного пропрацювання змін чи переозначення.

Такий самий принцип стосується і добросовісної роботи з джерелами, атрибуції, посилання на матеріали, застереження прав авторів текстів, фотографій, відео, творів мистецтва, колажів тощо, які можна використати при підготовці певних меморіальних проєктів та ініціатив.

Принцип актуальності та своєчасності

Меморіалізація має бути сучасною й продуманою, зважати на конструктивну критику застарілих практик, уникати бездумного наслідування узвичаєних і доведених до інтуїтивного повторення стереотипних рішень, а також базуватися на досвіді та найкращих практиках архітектури, будівництва, дизайну, інформаційних технологій, мистецтва тощо.

Створюючи будь-який об'єкт чи запроваджуючи нову меморіальну практику, варто добре орієнтуватися в наявних наукових знаннях і сучасних методах роботи з памʼяттю, в інструментарії, технологіях і фахових дискусіях, усвідомлювати запит суспільства та знати найактуальніші проблемні питання, які, зокрема, можна ефективніше розв'язати завдяки орієнтуванню на якість і чутливість підходу. Також не варто механічно копіювати практики, усталені в інших суспільствах чи в попередні епохи, а насамперед слід орієнтуватися на український контекст, потреби сучасних людей і світоглядні, інженерні, наукові, мистецькі та технічні здобутки нашого часу.

Окремо в цьому контексті потрібно звернути увагу на продуктивність і перспективність використання в процесі меморіалізації потенціалу сучасного мистецтва. Хоча у світі за його допомогою створено численні видатні та знакові місця пам'яті, в Україні цю сферу досі переважно асоціюють з класичними прийомами, формами та практиками вшанування, а найкращий світовий досвід, сучасні напрямки, течії та практики (зокрема, акціонізм, кінетичне мистецтво, відео-арт, комп'ютерне мистецтво, лендарт тощо) почасти залишаються невідомими і мало представленими.

Ухвалюючи рішення щодо запровадження певної меморіальної практики, започаткування пам'ятної дати чи реалізації проєкту, слід з'ясувати, чи таке рішення є своєчасним. Адже якщо воно запізніле, то потребує додаткової комунікації, пояснення та з'ясування всіх обставин і очікувань спільноти, для якої воно важливе. Якщо ж рішення є передчасним чи непідготовленим, то його слід відкласти до потрібного моменту й підготувати спільноту до нього, особливо пам'ятаючи про важливість відкритості та широкого залучення.

Однією з найвиразніших ознак того, що певна громада потребує створення відповідного меморіального простору, є наявність "стихійної меморіалізації" (самочинне перетворення людьми певної частини громадського чи віртуального простору на місце пам'яті зі стійкими атрибутами чи ритуалами, як-от принесення квітів, прапорів і м'яких іграшок, установлення меморіальних конструкцій чи об'єктів тощо).

До складних питань меморіалізації належить визначення того, чи певні проєкт, ініціатива, дата тощо залишаються актуальними. Оскільки для культури пам'яті будь-якого суб'єкта властиве не тільки пам'ятання, а й забування, то іноді доводиться констатувати, що одні речі залишаються важливими й актуальними довго, а інші перестають такими бути доволі швидко. Якщо таке сталося внаслідок органічних змін і є результатом загального консенсусу спільноти, а також меморіальний об'єкт, практика чи ініціатива перестали "працювати", втратили значущість для спільноти, то на це слід зважати й відповідно діяти (консультації з громадськістю, документування, переозначення, зміна / усунення об'єкта чи простору тощо).

Принцип гуманності

Особливо цінними є меморіальні простори та об'єкти, які надихають людей, слугують утвердженню цінності людського життя, плекають гідність і гуманність, промотують права людини, зокрема право на самозахист, звеличують хоробрість і звитягу захисників та захисниць, спонукають до справедливої боротьби, закликають боронити власну ідентичність і свободу, а також чинити пропорційний опір окупації та диктатурі.

Водночас чітке, категоричне й принципове засудження агресора, викриття злочинів окупантів та їхніх прибічників, осуд союзників ворога й мовчазних потурачів зла не слід перетворювати на безоглядну пропаганду ненависті, агресії, реваншизму й помсти. Раціональність і стриманість, разом з дотриманням необхідних юридичних, політичних і комунікаційних процедур є важливими атрибутами зваженої комеморації, що сприяє становленню дорослого й відповідального суспільства, яке живе не лише хвилинними імпульсами й емоціями, а вміє планувати та діяти в стратегічному горизонті.

Навіть найщиріше прагнення створити величні чи помпезні проєкти меморіалізації не має призводити до затуляння, розмивання чи втрати пам'яті про людський вимір боротьби та внеску в оборону. Недоречно відтворювати тоталітарні дегуманізуючі практики, зокрема й надмірну мілітаризацію публічного чи символічного простору, примусово залучати дітей з раннього віку до незрозумілих їм комеморативних практик, суть яких зводиться до брязкання зброєю, та бездумно відтворювати військові ритуали без жодного пояснення. Невіддільною частиною якісної меморіалізації варто визнати освіту, промоцію ідей шляхетності боротьби з агресором, обов'язку захищати людську гідність і територіальну цілісність України, природність права на власну ідентичність і плекання принципу невідворотності покарання за злочини. 

Будь-які меморіальні практики й ініціативи слід реалізовувати гуманно та з повагою до живих і мертвих. Неприпустимими є примус, формалізм чи виконання "для годиться". Під час впровадження меморіальних практик у закладах освіти або під час навчального / виховного процесу їх слід обовʼязково робити зрозумілими для всіх учасників завдяки якісному, чесному та вдумливому діалогу. Лише тоді меморіальні практики стають дієвим виховним компонентом, коли їх запроваджують через включену, осмислену й добровільну участь у них вихованців і виховників.

Принцип етичності й екологічності

Меморіалізація війни має виходити з усвідомлення цінності спільнот і середовища, в яких і для яких її реалізують, бути чутливою до почуттів, звичаїв, традицій членів цих спільнот, брати до уваги зв'язки й контекстуальність, а також попередній досвід увічнення пам'яті спільнотою. Ідеться також про увагу до забезпечення сталого розвитку суспільства й баланс загальнодержавних інтересів та інтересів конкретної громади.

Реалізація цього принципу передбачає уважність і чутливість до вже наявних в українському суспільстві меморіальних практик, об'єктів, місць, споруд і загалом раніше сформованих елементів живої культури пам'яті, щоб не допустити афективних конфліктів "нової" та "старої" пам'ятей, конкуренції жертв чи звитяг. Неприйнятно беззастережно руйнувати чи знецінювати вже наявні чинні елементи екосистеми пам'яті, оскільки це може образити почуття людей і дискредитувати новий меморіальний елемент. До прикладу, неповага до некрополів чи місць пам'яті Другої світової війни викликає закономірну тривогу учасників сучасної війни й запитання, чи будуть уже через 80 років з повагою ставитися до некрополів і місць пам'яті війни сучасної.

Належна меморіалізація має уникати зайвої травматизації чи ретравматизації громадян (залучення психологів до розробки меморіальних проєктів завжди є виправданим та доречним) і водночас сприяти чесному осмисленню досвіду спротиву злу, ціни боротьби та шкоди, завданої війною.

Також важливим компонентом формування здорового меморіального простору є дотримання балансу між культурою та природою – створення меморіальних об'єктів не має завдавати серйозної шкоди довкіллю. Якщо певної шкоди уникнути неможливо (наприклад, при створенні великих архітектурних об'єктів), то такі проєкти мають містити в собі дієві компенсаторні механізми, щоб таку шкоду мінімізувати чи виправити з часом.

Принцип ідеологічної нейтральності

Оскільки в Україні Конституція гарантує, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а жодна ідеологія не є обов'язковою, в рамах реалізації державних та інших заходів меморіалізації війни слід уникати будь-якої ідеологічної заангажованості. Водночас промоція загальнолюдських цінностей, прав людини, демократичних норм і принципів закріплених у міжнародному гуманітарному праві, Конституції та законах України, є результатом громадського консенсусу й не тлумачаться як ідеологічно недоречні. Ідеї справедливої боротьби за свободу, ідентичність, державність, суверенітет і територіальну цілісність, право на самозахист і захист тих, хто став жертвою незаконної агресії, як і виконання військового обов'язку, також становлять частину загальноприйнятого канону комеморації поза межами будь-якої специфічної ідеології.

Неприпустимою є інструменталізація пам'яті про війну на догоду вузьким інтересам політичних сил, бізнес-груп чи уславлення окремих ідеологічних рухів. Наприклад, доречно шанувати конкретні вчинки осіб (підрозділів, груп), їх мудрість і хоробрість, патріотизм і звитягу, героїзм і людяність, а не політичну чи ідеологічну приналежність. Водночас виправданим є категоричний осуд і відмова від нормалізації / глорифікації людиноненависницьких ідеологій (наприклад, нацизму, фашизму, рашизму), а також засуджених міжнародною спільнотою деструктивних явищ / форм суспільно-політичного життя (як-от дискримінація, імперіалізм, асиміляція, тоталітаризм тощо).

Водночас ідеологічна незаангажованість не має бути підставою для промоції пасивності, безпринципності, відсутності позиції, байдужості чи безвідповідального замовчування зла.

Також недоречно використовувати логотипи, торгові марки, товарні знаки й інші комерційні атрибути безпосередньо в меморіальному просторі та в меморіальних проєктах, а також робити це задля політичної агітації, комерційної реклами чи отримання прибутку. Окремі питання регулювання туристичної діяльності, пов'язаної з місцями пам'яті та організації маршрутів пам'яті, а також інформування про меценатську підтримку певних меморіальних ініціатив слід розглядати окремо з дотриманням усіх зазначених принципів.

Досвід аналізу мною й колегами з Українського інституту національної пам'яті десятків реальних випадків і практик меморіалізації війни від 2014 року засвідчує, що належна й добросовісна меморіалізація зазвичай бере до уваги всі перелічені вище принципи. Якщо в певному проєкті відбувається їх відверте порушення чи значне недотримання (навіть якогось одного з них), то дуже ймовірно, що спільнота сприйме такий проєкт негативно (як деструктивний чи проблематичний). Відтак у такому вигляді їх пропонуємо до уваги та зважання на них у роботі всім дотичним до реалізації меморіальних ініціатив.

Попри чималий за обсягом виклад принципів і широту порушених тем, питання достатності й вичерпності цих принципів, процедур установлення відповідності й застосування інших критеріїв якості меморіалізації залишаються відкритими до обговорення.

До наведеного переліку можуть бути доповнення та пропозиції, а також зауваження – адже ця публікація є етапом напрацювання національної стратегії меморіалізації та її параметрів, а також однією з ітерацій міркування над певними універсальними закономірностями меморіалізації. Тож закликаю аналізувати, рефлексувати, критикувати, доповнювати й розвивати цей дискурс.

Запропонована редакція принципів є вже третьою – і їй передувавцикл заходів і публікацій, що мали на меті обговорити їх зміст та способи застосування з представниками громадянського суспільства, експертами, військовими, урядовцями й парламентарями. Зокрема, фінальна версія тексту враховує результат електронного громадського обговорення, що відбулося впродовж серпня 2024 року, та опитування, проведене серед військовослужбовців і військовослужбовиць. 

На завершення – особлива подяка людям та організаціям, які доповнили й розвинули запропоновані принципи, зокрема Володимиру Тиліщаку (Український інститут національної пам'яті), який висловив ідею сформулювати принцип рівності у меморіалізації; Антону Лягуші (Київська школа економіки), який запропонував додати й сам виписав для цього тексту першу редакцію принципу широкої залученості (або партисипативності); Андрію Білоконю, який під час обговорень у місті Ірпінь порадив доповнити текст принципом своєчасності; а також благодійному фонду "Вільні та щасливі" за пропозицію торкнутися у принципах теми гласності й особливо наголосити на множинності субʼєктів політики національної памʼяті. Також щира вдячність учасникам експертних обговорень, які представили багато слушних уточнень і доповнень до принципів, зокрема й під час завершального заходу в жовтні 2024 року: Василю Павлову, Юлії Гнат, Ігорю Пошивайлу, Роману Кабачію, Вікторії Мізерній, Юлії Гнатюк, Вікторії Яременко, Івану Стичинському, Інні Сохань, Богдану Скопненку, Олександру Филю, Микиті Потураєву, Ірині Констанкевич, Ользі Куришко та багатьом іншим.

Окрім публікації у відкритому доступі та в наукових виданнях, цей текст буде направлено відповідним органам влади, які матимуть змогу взяти до уваги запропоновані принципи під час розроблення загальнонаціональної стратегії меморіалізації російсько-української війни.