Потосі: коли багатство вбиває

1 квітня 1545 року п'ятеро кастильських конкістадорів, серед яких найвідомішими були Дієго Сентено та Хуан Вільяроель, поставили свої підписи під хартією, яка підтверджувала, що вони із спільниками "заволоділи пагорбом, який тубільці називають Потосі, його околицями та всіма його багатствами". Іще шість десятків людей, які були присутні при укладанні цього історичного документу, були… неписемними, тому замість автографів поставили під ним хрестики.

Так почалася історія чи не найвідомішого в історії місця видобутку срібла та заснованого поруч із ним поселення, якому імператор Карл V надав титул імперського міста та герб з гаслом: "Я багатий Потосі, скарбниця світу, король гір, предмет заздрощів королів".

Гонитва за золотом і сріблом, такими потрібними європейцям для фінансування численних воєн та закупівлі коштовних товарів зі Сходу, була, мабуть одним з головних мотивів Великих географічних відкриттів та колоніальних загарбань.
Потосі було не першим родовищем, знайденим конкістадорами. Проте безумовно найбільшим, та найдоступнішим в порівнянні з іншими.

Гора, що по суті уся складалася із срібної руди, майже одразу отримала назву Сьєрро-Ріко - "Багатий пагорб". І виправдовувала свою назву протягом сторіч. Лише за офіційними даними за 265 років з неї витягли коштовного металу на 875 мільонів песо – п'яту частину срібла, добутого за цей час в цілому світі, а в перше століття розробки місцевого родовища доля Потосі в світовому видобутку сягала половини.

Сьєрро-Ріко розкопували так активно, що вона стала нижчою на триста з половиною метрів. Печі, які виплавляли метал, працювали майже цілодобово - і їх було стільки, що вночі здавалося, що гори світяться. Цікаво, що технологію плавки використовували місцеву. Та й в шахтах працювали переважно тубільці – їх в 1573 році нарахували вже до 10 тисяч.

Працювали примусово – врешті-решт загальний трудовий обов'язок, або ж "міта", був запроваджений ще в державі Тівантісую, тож колонізаторам навіть не треба було "винаходити велосипед". Щоправда, піддані великих інків, якщо й відробляли "міту" в копальнях, то працювали там трохи більше місяця на рік. Натомість кастильці довели тривалість примусової праці до трьохсот днів на рік, за які платили не більше 18 песо (і то не всім), з яких більше половини одразу відраховували.

Не дивно, що індіанці масово гинули – від виснаження, нелюдських умов праці, обвалів породи, які траплялися постійно, а про техніку безпеки ніхто й не думав турбуватися. В шахтарів Сьєрро-Ріко отримала прізвисько "гора, яка їсть людей".

До того ж для вилучення срібла застосовували ртуть, поклади якої знайшли зовсім поруч – у Перу. Робітники змушені були щоденно вдихати отруту – і це лише збільшувало смертність. Коли місцевих працівників стало бракувати – почали завозити невільників з Африки, проте й тих вистачало ненадовго. За вельми приблизними розрахунками, за ті самі два з половиною століття в Потосі загинуло до восьми мільйонів копачів.

Деякі тубільці, втім, їхали до міста цілком добровільно. Якщо вони були вільними людьми – вони могли навіть заробити. Серед тих дрібних підприємців, які облаштовували вже згадані плавильні, що світилися вночі, місцеві мешканці навіть переважали – зрештою вони краще зналися на цій технології.

Утім, і з європейців в Потосі селилися не самі лише кастильці. Чимало було ще й фламандців та італійців – зрештою, вони теж були підданими Карла V. Та й на іміграцію з інших держав якихось суворих обмежень не було. І чим відомішим ставало Потосі – а про нього вже за кілька десятиліть після відкриття Сьєрро-Ріко з'явилися повідомлення не лише іспанською, італійською чи фламандською, а й французькою, англійською, турецькою та навіть китайською – тим більше до нього їхало шукачів щастя з усього світу.

За перших тридцять років історії міста населення Потосі сягнуло 120 тисяч. До середини наступного сторіччя – зросло до 160 тисяч. Не всі з них, звісно, були зайняті у гірничій справі. Місцеве срібло як магніт притягувало продавців найрізноманітніших товарів, які лише тільки могли якось зацікавити мешканців "імперського міста".

Наплив комерсантів і пропозиція були такими великими, що й ціни у Потосі навіть на європейські товари були іноді нижчими за європейські. З іншого боку рівень споживання та вимогливість покупців вже невдовзі могли дати фору Старому світу. Навіть не надто заможні містяни одягалися в кращі європейські сукна та китайський шовк.

З послугами було не гірше, аніж з товарами. На початку XVII століття в Потосі були театри та навіть школи танців, а питних закладів, гральних та публічних будинків було більше, ніж в будь-якому іншому місті в іспанських володіннях по всій планеті. Це був справжній "вавилон нової доби", породження і водночас символ тогочасної глобалізації.

Не варто, однак, вважати, що Потосі було лише "містом гріхів". Навіть мешканці метрополії могли заздрити й пишноті церков та монастирів "срібного міста". Свято причастя, скажімо у ньому в 1608 році відзначали шість днів - з костюмованими балами, спектаклями та боями биків. І навіть коли вже не залишилося легкодоступного металу, мешканці Потосі за звичкою влаштовували перформанси на кшталт заміни на кілька днів бруківки на одній з вулиць на срібні зливки.

Утім, минуло зовсім мало часу і про це свято розкоші залишилися лише непевні спогади. І зовсім не тому, що срібло скінчилося чи його стало важче добувати (хоча й справді стало важче) – його і зараз в надрах Сьєрра-Ріко вистачає. Потосі став жертвою... власного багатства – та глобальних змін, викликаних, за іронією долі, саме цим багатством.

Злива американського срібла сприяла надзвичайному піднесенню торгівлі, банківської справи і промислового виробництва… по інший бік океану. Кількість грошей в обігу збільшилася вчетверо – і дзвінкої монети зрештою стало більше, аніж товарів, які можна було за неї купити. Відтак срібло стало стрімко дешевшати, а продовольство і промислові вироби - дорожчати.

Почалася "революція цін". Яка найбільше вдарила саме по Іспанії та її колоніальній імперії. Величезні багатства, загарбані конкістадорами, танули на очах. І збільшення видобутку не допомагало, та й не могло допомогти, бо чим більше коштовного металу добували в Потосі – тим стрімкіше він знецінювався.

Добили "срібне місто" - хоч і "рікошетом" - золота та алмазна лихоманки в сусідній Бразилії. З тими ж "несподіваними" наслідками вже для португальської імперії. Вже на початку XIX сторіччя вулицями колись величезного міста гуляв вітер. А населення "скарбниці світу" скоротилося до якихось восьми тисяч людей.