Перші демократичні парламентські вибори
Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.
Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.
Результатом цієї боротьби стало проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України, створення самостійної суверенної держави Україна, продовження тисячолітньої традиції українського державотворення, вихід України з імперського Радянського Союзу, що відіграло ключову роль у його розвалі, зумовило глобальний крах російсько-комуністичної ідеології, дозволило у наступні роки закласти фундамент державного розвитку України як органічної складової європейського і світового співтовариства.
Визначна історична роль у тій Перемозі належить Верховній Раді України першого скликання і народним депутатам України першого скликання, які волею Українського народу були обрані до її складу.
Як таке могло статися? Яким чином в умовах СРСР українці обрати Верховну Раду, яка проголосила незалежність України, що зумовило крах російсько-комуністичної ідеології і розвал Радянського Союзу?
СРСР. Початок
Наприкінці 1980-х років, після десятиліть терору і репресій, московська імперія зла – СРСР, програючи в глобальному військово-політичному та економічному протистоянні із Заходом, змушена була послабити режим, цензуру, запровадити "гласність" та елементи демократії.
Весною 1989 року були проведені перші (і останні) вибори на альтернативних засадах до спеціально створеного З'їзду народних депутатів СРСР – формально вищого органу державної влади, який обирав із свого складу Верховну Раду СРСР.
"Формула виборів". Еліта монопольно правлячої Комуністичної партії Радянського Союзу, не бажаючи поступатися владою, не хотіла справжніх виборів.
І тому ініційований нею Закон про вибори запроваджував так звану "змішану систему" виборів. Він встановив, що половина складу З'їзду народних депутатів СРСР (750 депутатів) "обирається" в єдиному багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі за списками громадських організацій на їх з'їздах за встановленими квотами.
Такими організаціями на той час була сама КПРС і її сателіти – комсомол, радянські профспілки та інші. Друга половина З'їзду народних депутатів СРСР обиралась в 750 одномандатних територіальних та національно-територіальних виборчих округах на альтернативних засадах із висуненням мінімум двох кандидатів.
"Таємні коди виборів". Компартійна еліта через контрольовані нею списки кандидатів в депутати в єдиному багатомандатному загальнодержавному окрузі, які затверджувалися з'їздами Компартії СРСР і її сателітами, та контрольовані нею вибори в одномандатних округах, прагнула гарантовано зберегти монопольну владу в імперії СРСР.
Через законодавчі бар'єри у вигляді окружних зборів при висуненні та реєстрації кандидатів в одномандатних виборчих округах та при глобальному контролі ЗМІ та складу виборчих комісій, компартійна еліта, в додаток до 100% гарантії в партійних списках, мала величезні можливості для проведення до новоствореного вищого органу влади своїх ставлеників, чим вона і скористалась, сформувавши конституційну комуністичну монобільшість Верховної Ради СРСР, яку потім влучно назвали "агресивно-слухняною".
Що готувалося Україні
За цією ж "формулою" і її "таємними кодами" весною 1990 року мали відбутися вибори З'їзду народних депутатів Української РСР, який із свого складу мав потім обрати Верховну Раду. Якби так сталося – процес руху України до незалежності був би, думаю, зупинений не на один рік.
Та на той час московський центр вже почав поступово втрачати частину свого впливу в союзних республіках.
Державницький, національно-визвольний, робітничий, молодіжний, екологічний, громадянський рухи оволодівали настроями людей в Україні. На батьківщину з російсько-радянських концтаборів повернулися і продовжили свою боротьбу за державну незалежність політичні в'язні, які своєю незламною позицією надихали до боротьби за незалежність мільйони українців.
Люди відганяли страх, виступали на захист прав, свобод, людської та національної гідності, мови, культури, віри, боролися за демократичний закон про вибори і перемогли.
27 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР ухвалила новий Закон про вибори: але не З'їзду народних депутатів, а Верховної Ради.
На завершальному етапі великий вклад в цю перемогу, жорстко відстоюючи демократичні норми прямо в залі Верховної Ради УРСР, внесли народні депутати Верховної Ради СРСР, які були обрані від України: Валерій Грищук, Сергій Рябченко, Петро Таланчук, Леонтій Сандуляк, Володимир Черняк та інші.
Парламентські вибори 1990. 450 одномандатних округів
Згідно Закону, на всій території України було утворено 450 одномандатних виборчих округів, в кожному із яких до Верховної Ради на альтернативних засадах обирався один депутат.
"Формула виборів". Округи утворювалися територіально рівномірно із однаковою кількістю виборців. Кандидатів у депутати могли висувати як збори трудових колективів підприємств та організацій, так і виборці за місцем їх проживання. Гарантувалось вільне проведення передвиборної агітації кандидатами та їх довіреними особами, які отримували офіційну оплачувану відпустку на час передвиборчої роботи в окрузі.
У день голосування кожен виборець отримував один бюлетень. Туди були внесені прізвища і дані всіх зареєстрованих кандидатів в депутати, з яких виборець обирав, на його думку, найкращого чи найкращу.
Обраним вважався кандидат в депутати, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь в голосуванні.
Якщо жоден із кандидатів не отримав більше половини голосів виборців – через два тижні в такому окрузі проводився другий тур виборів між двома кандидатами, які отримали найбільше голосів виборців в першому турі. Переможцем другого туру ставав кандидат, який набрав більшу кількість голосів виборців відносно іншого кандидата.
Як наслідок, у березні 1990 року в 450 одномандатних округах в жорсткому протистоянні кандидатів, було обрано народних депутатів УРСР дванадцятого скликання – останнього скликання в радянській історії України і першого в історії незалежної держави Україна.
"Таємні коди виборів" було сформовано під тиском обставин того часу, багато у чому – всупереч волі правлячої тоді еліти.
Основними елементами таємного коду були: вільне висунення кандидатів в депутати (від трудових колективі та зборів виборців за місцем їх проживання). А також проста, зрозуміла, справедлива система виборів і голосування: в першому турі перемагав той, хто набирав абсолютну більшість голосів виборців із тих, що проголосували в даному виборчому окрузі.
А якщо жоден кандидат не переміг – проводився другий тур виборів між двома кандидатами, які набрали найбільше голосів в першому турі.
У другому турі перемагав той, хто набрав відносну більшість голосів.
Кандидати вільно вели агітацію у своєму окрузі, де їх, в абсолютній більшості, добре знали виборці, бо вони і їх сім'ї там жили, там працювали і тому добре знали проблеми життя людей. Встановлювався контакт між виборцями і їх обранцем, який після перемоги на виборах в обов'язковому порядку регулярно зустрічався із ними, вів прийом, проводив зустрічі і звіти.
Був ще один, "таємний код", закладений у формулу виборів, який, на щастя, не спрацював. Еліта Комуністичної партії, бажаючи утримати владу в умовах, які змінювались не на її користь, виставляла кандидатів в усіх 450 одномандатних округах.
Вона не підтримувала "недисциплінованих" самовисуванців – членів партії, і сподівалась, що у неї є всі важелі впливу для перемоги саме її кандидатів в більшості одномандатних округів і впливу на майбутніх депутатів - членів партії. Та сталось інакше.
Кожен із депутатів, незалежно від політичної орієнтації, особисто боровся і був обраний виборцями свого округу на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. У виборах взяли участь 85% виборців, що становило 31 млн. осіб, а склад Парламенту оновився на 90%.
При цьому, до Парламенту були обрані більше сотні депутатів-антикомуністів, в тому числі десять колишніх політв'язнів радянсько-російських концтаборів: Левко Лук'яненко, Степан Хмара, В'ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Олесь Шевченко, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, Левко Горохівський, Генріх Алтунян.
По-друге, депутатами стали біля 40 комуністів-опозиціонерів самої Компартії із "Демократичної платформи в Компартії" та ще стільки ж само висуванців-комуністів, яких партійна еліта не підтримувала, виставляючи проти них власних кандидатів.
Третє. Багато із тих депутатів, хто був обраний за підтримки партійної еліти, зразу ж, а більшість з часом, під впливом державницьких, національно-демократичних ідей стали більше вважати себе українцями, ніж комуністами, зобов'язаними Компартії, керованій із Москви.
Наприклад, народний депутат України Олександр Білоусенко, комуніст, голова Запорізького облвиконкому, якого компартія не підтримувала на виборах, виступаючи від імені депутатів, обраних виборцями Запорізької області, вже на першому засіданні Верховної Ради говорив, звертаючись до депутатів Парламенту: "Нас обрав Український народ. Давайте будемо працювати разом в ім'я України!"
Пізніше він, ще в час, коли Україна була у складі СРСР, стане головним автором дуже важливого Закону "Про економічну самостійність України", ухваленого Верховною Радою.
Вершинна Перемога Українського народу
Завдяки новій системі виборів уперше за сім десятиліть новітньої української історії депутати Верховної Ради не були призначені згори керованою з Москви Комуністичною партією. Кожен з них, незалежно від політичних уподобань, особисто боровся і був обраний громадянами — виборцями свого округу, де зазвичай жив і працював і сам кандидат, і його сім'я. Тому абсолютна більшість депутатів дорожила довірою виборців і прагнула її виправдати.
Не дивно, що саме ця Верховна Рада підготувала та ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, яка стала Стратегією здобуття незалежної державності.
Від 15 травня 1990 до 16 липня 1990 депутати першого скликання розробляли, голосували, боролися за Декларацію.
І то були сотні голосувань: дев'ять розділів, преамбула, заключні положення. Перший розділ називається "Самовизначення Української нації". Декларація стала Програмою здобуття повної державної незалежності через трансформацію радянської залежної держави "Українська РСР" в національну державу Українського народу – Україна.
Відповідно до Декларації та Закону про економічну самостійність було обернено у власність України союзні підприємства і системні банки, створено Нацбанк України, прокуратуру, суди та інші інституції, ухвалено рішення про припинення сплати податків до Союзного бюджету.
А 27 червня 1991 року Верховна Рада конституційною більшістю 345 "за" відхилила "оновлений" Союзний договір, підготовлений Москвою і парафований всіма союзними республіками (крім Балтійських і Грузії).
Україна йшла до повної державної незалежності, що 19 серпня 1991 року спровокувало путч московських "силовиків" та реакціонерів – ГКЧП.
Верховна Рада не злякалась серпневого путчу та погроз на свою адресу та на адресу України. Депутати зібралась на Позачергову сесію і, скориставшись "вікном можливостей", 24 серпня 1991 року проголосила Акт незалежності та "Створення самостійної української держави – України".
Одночасно депутати для забезпечення найвищого рівня легітимізації Акту та виявлення рівня народної довіри до цього рішення Верховної Ради, прийняли ухвалу про проведення 1 грудня 1991 року Всеукраїнського референдуму.
84,18% громадян України (31,9 млн.) взяли участь в Референдумі. Із них 90,32% проголосувала "За" підтримку Акту проголошення незалежності, ухваленого Верховною Радою першого скликання (28,8 млн.).
Разом із найвищою легітимізацією Акту, це також засвідчило величезний рівень довіри громадян до Верховної Ради України першого скликання, обраної ними на чесних виборах за справедливою і зрозумілою системою.
За результатами Референдуму Верховна Рада затвердила його результати, ухвалила Заяву до Парламентів і народів світу, де констатувала вихід України із СРСР, що означало кінець його існування, крах комуністичної ідеології, глобальні зміни в Європі і в Світі, відновлення тисячолітньої незалежної української державності.
Це було вершинною Перемогою Українського народу і Верховної Ради України першого скликання – найвищої інституції, яка представляла народ і діяла від його імені.
Пізніше Парламент затвердив всі державні символи України (Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн), в екстремальних умовах заклав політико-правовий фундамент розвитку незалежної України як демократичної, правової держави – органічного компоненту європейського і світового співтовариства.
18 листопада 1993 року Верховна Рада першого скликання ухвалила Закон про ратифікацію договору про СНО, де визначила, що 64% носіїв і 58% ядерних боєзарядів мали залишитися на території України як їх власниці згідно Віденських конвенцій, зробивши тим самим найважливіший крок до легалізації ядерного статусу України. На жаль, виконавча влада не скористалась цією можливість, що варто окремої розповіді.
"Таємні коди" виборів Верховної Ради першого скликання. Перше скликання Верховної Ради України обиралося на умовах вільного висунення кандидатів в депутати за простою, зрозумілою людям, справедливою системою виборів і голосування. З часом система виборів все більше ставала закритою, орієнтованою на потреби партійної еліти та олігархічних кланів, а не громадян.
