Перший грандіозний протест
До цього часу "вибори" в СРСР були виключно фейковими – у бюлетенях був лише один кандидат на одну посаду. А тут вибори вперше в історії СРСР мали відбутися на основі нового законодавства – на альтернативній основі. Тому партійні органи всіма силами намагалися не допустити до висунення і реєстрації невигідних їм альтернативних кандидатів. Однак дух свободи вже витав у повітрі.
Стаття була опублікована на сайті Збруч. Публікуємо з люб'язного дозволу автора і редакції
(розділ із майбутньої книжки спогадів про перші роки масової боротьби за свободу та демократію)
21 лютого 1989 року до Львова навідався Михайло Горбачов – генеральний секретар ЦК КПРС, перша особа в СРСР. Його дуже помпезно і вірнопіддано зустрічали за звичним сценарієм: відвідини ВО "Електрон" – флагмана електронної промисловості, а потім виступ на зборах "партхозактіва". І там, і там всі уважно слухали демагогію "батька Перебудови", але було вже і щось новенького – в президії "партхозактіва" поряд із Горбачовим посадили Романа Лубківського, голову обласної Спілки письменників. Тобто діяча культури, хоч і офіціозного та благонадійного, допустили впритул до першої особи держави.
А вже 12 березня відбулася наймасовіша протестна акція у Львові. Близько року перед тим, 13 червня 1988 р., заборона установчих зборів Товариства рідної мови, які ініціював Ігор Мельник, спровокувала перший спонтанний мітинг біля пам'ятника Іванові Франку у Львові, але 12 березня 1989 року на вулиці вийшло близько 30 тисяч людей, котрі протестували проти фальсифікації списків кандидатів на виборах до З'їзду народних депутатів СРСР – першого й останнього всесоюзного горбачовського парламенту.
У січні-лютому відбувалося висунення кандидатів на ці вибори, заплановані на 26 березня. Висувати могли лише збори трудових колективів (тобто – працівників) підприємств, установ і організацій. Незалежних громадських організацій тоді практично не існувало, а всі ці трудові колективи жорстко контролювалися відповідними компартійними організаціями.
До цього часу "вибори" в СРСР були виключно фейковими – у бюлетенях був лише один кандидат на одну посаду. Цей кандидат був визначений відповідними компартійними органами, і лише він міг виграти вибори. До іншого сценарію радянські люди не звикли, вони не мали уявлення, що на одне місце може бути декілька кандидатів, і не розуміли, як можна з них всіх вибрати когось одного.
А тут вибори вперше в історії СРСР мали відбутися на основі нового законодавства – на альтернативній основі. Тому партійні органи всіма силами намагалися не допустити до висунення і реєстрації невигідних їм альтернативних кандидатів. Так були заблоковані кандидатури поета Ростислава Братуня і письменника Романа Іваничука. Компартія жорстко тримала весь процес у своїх руках.
Однак дух свободи вже витав у повітрі.
Громадський оргкомітет, що складався із представників Товариства рідної мови та Української Гельсінської спілки закликав львів'ян на передвиборче протестне віче-молебень до пам'ятника Івану Федорову. Прийшли тисячі людей з ідеєю бойкоту цих виборів.
Їх всіх швидко оточила міліція із вимогою розійтися. Почалися арешти мітингуючи, але люди намагалися виривати їх з рук міліціонерів.
В умовах того протистояння активісти прийняли рішення перетворити мітинг на демонстрацію протесту. Колона мітингуючи рушила до Ратуші, де відбувся ще один мітинг. А потім, оминаючи перекриті силовиками вулиці, люди рушили на теперішній проспект Свободи.
Міліціонери весь час намагалися арештовувати найбільш активних протестувальників, багатьох таки вдалося затримати і доправити у райвідділи міліції. Але основних організаторів люди оточили щільним кільцем і змогли їх захистити.
Люди чинили опір, і ситуативні мітинги продовжувалися на всьому просторі від вулиці Підвальної аж до Оперного театру. Протидія міліції мобілізувала багатьох людей, які спочатку навіть і не планували йти на цей протест.
Для розсіювання людей задіяли ОМОН – спеціально екіпіровані "отряды милиции особого назначения".
Але люди, розсіяні міліцією в одному місці, згодом концентрувалися в іншій локації. За деякими оцінками, нас було 30 тисяч, із них 40 осіб було заарештовано, але ще багатьох інших вдавалося визволяти з рук міліції в момент їхнього затримання – немислиме раніше явище.
В цей день я вперше побачив автобуси, повні екіпірованих міліцейських спецназівців. До того часу їх не було на вулицях наших міст, навіть не всі знали про їхнє існування – подібні загони в основному призначалися для протидії бунтам у тюрмах і колоніях. А тут вони використали свій вишкіл проти мирних мітингарів – сунули на людей шеренгами і били довгими гумовими палицями, з іронічною гіркотою прозваними потім "демократизаторами".
На виборах 26 березня Львівщина обрала народними депутатами професора Івана Вакарчука і письменника Романа Федоріва. Більшість компартійних кандидатів не були обрані, включно з першим секретарем львівського обкому Погребняком. Це був безпрецедентний випадок!
Компартія призначила повторні вибори на округах, де вибори не відбулися. Під тиском людей погодилися на кандидатуру Ростислава Братуня, але не допускали до виборів Івана Драча, одного з ініціаторів створення Руху. Його кандидатуру таки зняли з реєстрації, тому 20 квітня сотні людей знову протестували під вікнами обласного та міського комітетів компартії.
Відтоді спонтанні мітинги почали відбуватися у центрі Львова щодня. А на мітингу 26 квітня з нагоди третіх роковин Чорнобильської трагедії люди вперше підняли три саморобні синьо-жовті прапори.
Мітинги переважно відбувалися на площі Ринок і біля круглої квіткової клумби на проспекті Леніна (тепер – Свободи), де тепер пам'ятник Тарасові Шевченкові. За цим місцем згодом закріпилася спочатку знакова, а потім іронічна назва "клюмба". Спочатку тут бурлив аналог Гайд-Парку – перманентне дискусійно-мітингове громадське зібрання. Емоції у людей "зашкалювали", всі намагалися виговоритися-викричатися, адже до того часу свободу слова придушували протягом декількох поколінь. Об'явилися десятки поетів-самоуків, які писали свої вірші на клаптиках паперу, настромляли їх на палички з гілочок кущів і втикали у землю клумби. Люди брали ці саморобні листівки, читали вірші і повертали палички на місце. Тоді важко було розрізнити притомну людину від т.з. "міських вар'ятів", адже був цілковитий дискусійний вертеп – всі всім щось емоційно доводили, в чомусь переконували, щось планували, браталися і сварилися.
Через рік, після виграних перших демократичних виборів, багато цих мітингарів увійшли до місцевої влади, або з нею співпрацювали, натомість "клюмба" поступово радикалізувалася і маргіналізувалася.
Що на "клюмбі" залишилося симпатичного на довгі роки – то це недільний хоровий спів. Аматори співу сходилися в пообідній час, і декілька годин цей спонтанний хор виконував народні, стрілецькі та повстанські пісні.
У ці квітневі дні 1989 року почали видавати самвидавчу газету "Поступ" – інформаційний вісник Товариства Лева. Його друкували в Литві на дешевому папері, 4 або 8 сторінок формату А-4. До Львова привозили в ручному багажі волонтери, і він миттєво розповсюджувався. Редактором майже всіх чисел газети був Сашко Кривенко.
Зараз навіть важко уявити, якими зголоднілими за незалежним друкованим словом були люди.
В попередні роки лише обрані могли підпільно почитати заборонений "самвидав", бо за таке читання виганяли з університету, з роботи, а то й могли посадити в тюрму. Аж раптом на вулиці з рук почали продавати таку файну і незвичну газету!
Згодом перелік незалежної преси розширився: Крайова рада Руху почала видавати "Віче", товариство Меморіал – газету "Меморіал", а Студентське братство – "Грюндік", за назвою культового пивбару на вулиці Грюнвальдській, де "студіки зависали".
