Трагедія в Сагрині і дивовижна родинна історія «порятунку в пеклі»

Усі фоно надав Володимир Притула

10 березня виповнюється чергова річниця трагічної події – знищення у 1944 році бойовиками польських парамілітарних структур українського села Сагринь на Холмщині. Я багато читав про обставини, причини і наслідки цієї "відплатної акції" "польських бандитів".

"Превентивно-відплатною акцією" цей злочин проти мирних селян називають польські джерела, а мій тато – Євген Притула – називав виконавців цього злочину "польськими бандитами". Тут же я напишу лише те, що почув від тата і від дідуся – Олексія Притули. Доля була водночас і жорстока і лагідна до них, кілька разів подарувавши їм "порятунок в пеклі", як називав мій тато ці події у жахливу березневу ніч 1944 року.  

Мій тато, Євген Олексійович Притула народився в грудні 1935 року (хоч в документах записано 6 січня 1935 р.) на хуторі Сагринь-Кольонія на околиці села Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства на Холмщині. Його тато, мій дід Олексій Степанович Притула і весь його рід був звідси ж, хутір був їхнім родовим гніздом. А татова мама, моя бабуся – Ольга Петрівна Притула, з роду Піґрухів – походила з самого села Сагриня.

Євген Притула тисне руку літньому полякові біля сільського храму у Сагрині, 2010 р.

Батькова родина багато працювала, тож не бідувала – мала 5,4 гектарів орної землі і більше гектара лісу, кам'яну простору хату на 94 кв.м., окрему теплу стайню з кількома коровами, биком, кіньми, іншою живністю і простору стодолу, а також сад із чотирма десятками плодових дерев – яблунями, вишнями і черешнями. Війна порідила це господарство – щось реквізували в польську армію в 1939, щось – забрали німці, які, втім, лишили одну корову, для дітей – у діда якраз їх тоді (у 1944 році) було четверо: 13-річна Надя, 11-річий Влодко (Володя), 9-річний Геник (Євген) і 4-річна Маня (Марія). Дідусь мав погане здоров'я і був віруючим, тож в жодній армії не служив і ніколи не воював. 

Володимир Притула з синами біля яблуні-"тарахівки" в дідовому саду, Сагринь-Кольонія, 2019 р.

Початок весни 1944 року був дуже тривожним – німці ослабли, почали втрачати контроль над регіоном, почастішали напади польських загонів, та й просто бандитів з навколишніх лісів, на українські села і хутори. Сагринь був великим українським селом і там розташовувався пастерунок німецької  допоміжної поліції, де переважно служили місцеві українці, озброєні карабінами.

Крім того, кілька десятків місцевих чоловіки організувалися у загін самооборони, були озброєні мисливськими рушницями. Хоч разом їх було не більше 60 осіб, але це була якась сила, тож щовечора до Сагриня з'їжджалися сотні мешканців навколишніх сіл і хуторів – на ночівлю до родичів, до місцевої церкви чи школи. Якраз поруч із сагринською школою була хата моїх прадіда і прабабусі – Петра і Софії Піґрухів, на той час їм обом виповнилося по 60 років. 

Того вечора, 9 березня 1944 року дід Олексій з родиною теж на ночівлю поїхав до Сагриня, до родича, який після заробітків в Америці збудував з бетонних постаків (блоків) хату і хлів. До того ж помешкання прибули родичі з дальніх висілків – чоловік лишився охороняти хату і господарство, а його дружина-полька, Марія (тато у своїх спогадах називає її прізвище – Обуховна, Обуховча чи Обухович – я не зміг розібрати його почерк), з двома доньками приїжджала щоночі.

Не знаю наскільки поширеною була така практика на всій Холмщині, але саме в Сагрині та околицях змішані українсько-польські родини не були рідкістю. Хтось зберігав православ'я, хтось – переходив у католицизм. Марія за чоловіком та їхні діти були православними, але її польсько-католицьке коріння зрештою врятувало і нашу родину, і її доньок. Двоюрідний брат діда Олексія теж одружився з полькою, але прийняв католицизм і став Пшитулою. Його син в народній Польщі дослужився до чину полковника, був військовим комісаром у Грубешові, там, на одній із центральних алей місцевого католицького цвинтаря має гідний польського офіцера пам'ятник. 

Тато розповідав, що почали стріляти одразу як стемніло, одночасно запалали хати (а більшість з них були дерев'яні). Бабуся з дітьми, усі, хто був у будинку побігли і заховалися до льоху для картоплі. Він був неподалік, глибокий і великий – умістив усіх. Забарикадувалися, але згодом нападники почали гупати у двері, спробували їх вибити. Двері були міцні, ковані металом, тож нападники почали кричати, щоб відкрили самі, бо вкинуть гранату.

Один з нападників просунув у шпарину дуло гвинтівки і вистрілив, куля потрапила у польку. І тоді під лемент і плач жінок і дітей, стогін Марії, її доньки почали голосно молитися польською і кричати, що тут лише поляки. Бабуся була упевнена, що не міцні двері, а саме молитви дітей Марії і зупинили спроби подальшого штурму.  

"Хати в селі горіли і диміли, ржали коні, ревіли корови, квічали свині, гавкали собаки. Звідусіль чувся плач і стогін. По дворах, вулицях і полях валялися трупи. Було ще багато снігу, але він танув і по селу текли червоні струмки…" – писав у своїх спогадах тато.   

Рукописи спогадів Євгена Притули 

Там же він згадував, що Марія померла в льохові, а всі, хто там переховувався за кілька годин вилізли з нього і подалися до мурованого хліва, що на відміну від хати, не згорів. У хліві було багато жінок і дітей, а також худоба, тож місця татовій родині не вистачило і вони перебралися на горище, де теж були люди. Ніч була холодна і волога, тому, щоб погрітися біля згарища спаленої хати, з хліва вибрався хлопчина, тато пригадує, що звали його Міша.

Тато потім писав, що поруч з ними була дівчинка його віку, яка захотіла погратися з телям. Вона спустилася з горища і налякала теля, корова почали мукати і це почули кілька бойовиків-поляків. Помітили підлітка, який підкидав щось у багаття, біля якого грівся. Бойовики прийняли його за свого, тим більше, Міша добре говорив польською. Він переконав їх, що у хліві повно трупів, а корову він забере собі. Нападники пішли, а хлопця, писав тато, потім заціловували врятовані односельці. 

Коли почало світати, припинилася стрілянина і крики людей, дідусь із бабусею зібрали дітей і так, як були, напівроздягнуті, побігли до лісу. Не знаю, як довго вони блукали, але там знайшли землянку хрещеного єврея – штунди (так у той час на Холмщині і Волині називали усіх християн-протестантів), який там переховувався. Його тривалий час підгодовували місцеві штунди-баптисти, не здаючи німцям. Він і прихистив усю кагалу втікачів у землянці, поки дід Олексій повернувся до Сагриня у пошуках іншої вцілілої рідні. Ні тато, ні дідусь, ні інші родичі, в яких я питав, не змогли пригадати його ім'я. 

На місці спаленої дідової хати тепер громадська споруда - сільська пожежна станція, Сагринь-Кольонія, 2019 р.

Дідусь потім розповідав, що поки бродив по спаленому і вибитому селі, постійно плакав. На той час до Сагриня повернулися частина тих, хто зумів утекти, а також родичі з інших навколишніх українських сіл – Модриня, Турковичів, Теребіня – шукали живих, поранених загиблих… Коли дійшов до двору тестя і тещі, то їхні обгорілі тіла уже винесли зі спаленої хати. Там же, у городі їх поховали… Вже потім їм повідомили через рідню, що більшість загиблих, в тому числі Петра і Софію Піґрухів, а також ще кілька десятків наших близьких і далеких родичів – Притул, Піґрухів, Білоног, Котиків, Рачків, Шидловських – перепоховали на православному цвинтарі. Лише за часів Ющенка дозволили там встановити скромний пам'ятник із більш як шістьма сотнями прізвищ убитих, які вдалося підтвердити. 

Православний цвинтар, Сагринь, 2019 р.

Рідне обійсьтя в Сагрині-Кольонії зустріло дідуся згарищем. Від хати лишилися лише напіврозвалені стіни і димар, а хлів і стодола згоріли повністю. Тож він змушений був повертатися до лісу і зумів вивести свою родину до сусіднього села Теребіня, де мешкали родичі татової мами ( Піґрухів) – родина Плютів. В селі, в панському маєтку, розміщалася боївка УПА, тож тут було відносно безпечно.

Жили тут до кінця літа 1944 року. Періодично дідусь і бабуся їздили на свої поля у Сагрині, беручи із собою дітей. У червні-липні радянські війська наступали і брали під контроль Холмщину, тож українським повстанцям доводилося відступати, пробиватися на захід. Тато у своїх спогадах потім описував, як під час однієї з таких поїздок на поля, повз їхню спалену хату у Сагрині проходили підрозділи УПА. В цей час у саду рясно вродили черешні, але бійці почали зривати їх лише після того, як командир попросив і отримав дозвіл від дідуся. Він також сказав дітям нарвати черешень повстанцям, у лавах яких також воював його молодший зведений брат Василь Шидловський.     

Меморіальний знак загиблим українцям на православному цвинтарі, Сагринь, 2019 р.

Після того, як УПА покинула Холмщину, небезпечно стало і в Теребіні. Радянська військова адміністрація не гарантували безпеки і родину майже під примусом "рятуючи" вивезли до Грубешова. А з вересня почалася кампанія переселення холмщаків до УРСР. Зрештою, ціною "порятунку" стала втрата батьківщини – родину Олексія Притули уже не пустили до рідного села, вивізши за Західний Буг. Кілька українських родин з Сагриня депортували до південноукраїнського села Граданиця, а потім до сусіднього колишнього німецького містечка Зєльце у Бессарабії (попередньо вигнавши його мешканців, етнічних німців).

За рік, зібравши сім'ю, яка поповнилася ще однією дитиною – Василем – дід Олексій рушив додому. Війна завершилася, думав, що всі біди скінчилися, повернеться у рідне село. Але кордон – "залізна завіса" - вже назавжди відрізав його від родового гнізда. Гірка іронія долі – поселилися дід з родиною, як і ще кілька сімей холмщаків, на волинському хуторі Вілька Садівська, неподалік спаленого у 1942 році місцевими українцями маєтку польського осадника.         

Список загиблих українців на меморіальному знакові на православному цвинтарі, Сагринь, 2019 р.

Ні Олексій Степанович Притула, ні Ольга Петрівна Притула (Піґрух), ніхто з найближчих рідних, крім мого тата, так більше і не побачив рідного Сагриня. Тато вперше побував там у 1994 році, а потім, скільки дозволяло здоров'я і фінанси їздив на вшанування пам'яті односельців. Одного разу, у 2010-у, відвідуючи родиною сагринський костел святих Кирила і Мефодія (який до 1944 року був православним, а до середини 18 століття – греко-католицьким храмом), я став свідком татової розмови з таким же літнім поляком. Говорили, що треба забути минулі образи, думати про майбутнє своїх дітей-онуків і країн. Їхній потиск рук мені тоді вдалося сфотографувати.