Співзасновник ОУН – уродженець Києва
Одним із тих, хто в лютому 1929 року створив ОУН був сотник Армії УНР Михайло Антоненко. Доброволець, кулеметник, командир команди піших розвідників. Один із творців «Вільного козацтва» Київщини, Легії українських націоналістів та «Просвіти» у Франції. Воював із більшовиками з листопада 1917 року, зокрема у складі «Запорізької Січі» Юхима Божка та 6-ї Січової стрілецької дивізії Марка Безручка.
Народився Михайло Антоненко 8 листопада 1898 року у Києві, родина мешкала в тодішньому селі Микільська Борщагівка (тепер житловий масив столиці). Батько Омелян виховав своїх дітей українськими патріотами. Зокрема сина Андрія – батька трьох дітей, якого чекісти згодом розстріляли у Биківні за організацію в рідному селі осередку УАПЦ. У докір Андрію також ставили брата Михайла – націоналістичного діяча в еміграції.
Михайло Антоненко вчився вдома. "Чоловік домашнього виховання, без середньої освіти, но вповні грамотний", бо "витримав іспит на вольнопридиляючогося 2 порядку при 4-й київській гімназії". Побратими відзначали, "що видно працювавший над своїм розвиненням, серйозний". І додавали: "старшина дисциплінований, енергійний".
У війську був добровольцем. Зголосився в 10-й запасний полк у липні 1916 року. "Командирован в кулеметну сотню при штабі Південно-західного фронту для навчання кулеметного діла". Після навчання воював в 44-му Камчатському полку, звідки в червні 1917 року відправлений у 2-гу Житомирську школу прапорщиків, де здобув первинне офіцерське звання. Учасник боїв на австрійському фронті, там отримав контузію.
В українському війську з 14 листопада 1917 року — прапорщик українізованого 622 пішого Сапанівського полку. У полку залишився добровільно, став начальником команди піших розвідинків. Два останні місяці того революційного року провів "в боях та походах проти большевиків". У січні-лютому 1918 року продовжує боротьбу із окупантами, як молодший старшина 1-го Київського партизанського кінного полку. Згодом писав: "Приймав активну участь в українізації російських частин і організації Вільного козацтва на Київщині".
Після звільнення рідного міста у березні 1918 року продовжує військову освіту. В Інструкторській школі старшин, яку закінчив 1 травня. Відтак направлений у розпорядження IV київського корпусу, де призначений молодшим старшиною 26-го Радомишльського полку. Служив там до 30 серпня, відтак до 1 листопада перебував в запасі. Звільнився за власним бажанням. В листопаді 1918 року мобілізований до 21-го Сквирському полку. Брав участь у боях проти московських добровольців в складі повсталих військ Директорії. Переведений до 1-го кінного ударного (штурмового) полку Ударного загону імені отамана Ковенка, в складі якого знову боровся проти більшовиків.
Із лютого до вересня 1919 року – начальник кулеметної сотні "Запоріжської Січі" під командуванням Юхима Божка. Відтак начальник кулеметної команди панцерника "Вірний син України". В одному із службових документів відзначається, що із липня до грудня 1919 року "в складі 4-го панцерного отряду [брав участь] у боях проти більшовиків". У листопаді-квітні 1920 року – у польському полоні. Відтак знову в Армії УНР був старшиною кулеметної сотні 47-го Стрілецького куреня 6-ї дивізії. І знову "в боях та походах проти більшовиків", із 9 червня до 14 серпня. Разом із куренем в листопаді 1920 року перейшов демаркаційну лінію на річці Збруч та опинився в польських таборах для інтернованих вояків Армії УНР.
Сотник Леонід Головко у січні 1921 року відзначав: "Хор. Антоненко своєю організаційною працею і національною свідомістю вповні заслуговує на підвищення в наступну рангу [поручника]".
В іншій службовій характеристиці відзначено: "кулеметне діло знає добре, до служби ставиться при всіх обставинах більше, як вимагає довг (обов'язок. – Ред.) та сумління; вміє навчить стрільця й підтримати дисципліну серед підлеглих, не обурючи їх проти себе і не теряючи поваги". І до того "в боях визначувався особливо вмілим та хоробрим вихованням". З того часу збереглись характеристика про геройський чин здійснений разом із сотником Володимиром Стефанишиним на підставі якої Антоненку надано ступінь підпоручника:
"В бою під с. Пергою (тепер Житомирщина. – Ред.) дня 5 липня 1920 року власноручним вогнем із кулемета відбив два ворожі наступи на участку 47-го куреня. Коли ж опісля під напором перевосходящих сил противника наші частини відступили на правому крилі, хор. Антоненко зістав окружений ворожою лавою та не дивлячись на те, не зважаючи на густий ворожий вогонь рушничний й кулеметний, що робив неможливим кождий і найменший рух, не звертаючи уваги на те, що большевики вже штиками добралися до його кулеметчиків, з гідною подиву відвагою і самопожертвуванням, наражаючись на очевидну смерть став тягти в ліс свого кулемета, відстірдрілючись із револьвера".
"Відбившись майже чудом від наступаючих на нього з обох сторон ворогів і передершись через ворожу лаву, яка вже була далеко на наших задах , він спас таки свого кулемета і приволік до своєї частини, яку нагнав вже за 5 верств від облишених позицій. Піднімаючи стрільбу вже на задах прориваючогося противника, дещо зрідив ворожу лаву, даючи змогу тим відступаючим нашим частинам звільнитися від контакту з ворогом і упорядкуватися. Крім того урятував свого кулемета, котрого вже можна було лічить пропавшим".
Давній самостійник. Ще в таборах Армії УНР відзначав, що за нього може поручитись Клим Дмитрович Павлюк, один із соратників Миколи Міхновського. Після таборів інтернованих у Ланцуті та Олександрові певний час мешкає у Гданську, де Павлюк успішно продовжував виконувати свої функції консула УНР. 1924 року Михайло виїжджає до Франції де стає одним із творців українського націоналістичного руху в цій країні. На загальних зборах паризької Української Громади у Франції при Бульвар Ля-Тур-Мобур Михайла Антоненка обирають головою Управи (правління).
У лютому 1929 року Антоненко стає учасником першого Конгресу українських націоналістів на якому створено ОУН. Представляв на конгресі Легію українських націоналістів у Франції, де був заступником голови – генерала Миколи Капустянського. Входив до організаційної комісії, формував майбутню структуру ОУН. Під час дискусій виступав, наприклад, за те, щоб не обмежувати у майбутній державі робочий час до 7 годин, а залишити це питання на розгляд приватного сектору. "Допустити вільно договорюватись про скількість год. праці, бо є можливість робітникам працювати, в періоди певні лише виключають".
Саме Атоненко вводив в курс справ Миколу Сціборського, якого Провід націоналістів відрядив до Парижу на постійну працю. У 1932 році Антоненко із генералом Капустянським, як провідні активісти Української Громади у Франції (пори їхні зусилля дуже полівіла), створили Український Народний Союз у Франції. Певний час був заступником голови цього союзу.
Антоненко багато займався українськими справами пори те, що "його час у Парижі був дуже обмежений професійною працею". Адже, як свідчив опісля один із побратимів, "Антоненко був хіміком в одній французькій фірмі в Парижі і він не міг приділити багато часу своїм приятелям, але в основних розмовах завжди брав участь". А також брав участь в українському громадському житті Парижу, як фінансовий референт громади чи в якості члена контрольної комісії.
Після другої світової війни Антоненко очолив товариства "Просвіта" в у містечку Фрівіль (Friville), що на Півночі Франції. Колись у 1920-х роках свою працю у цій країні теж починав із "Просвіти" до якої належав в осередку Гаянж. Помер 27 серпня 1993 року у Ранвіль (Ranville) у Нормандії. Побратими поховали його на цвинтарі Сен-Женев'єв-де-Буа під Парижем.
Антоненко все свідоме життя боровся за волю своєї Батьківщини і таки переміг. Відійшов тоді, коли Україна вже два роки була незалежною. Живими незалежність зустріли лише два учасники конгресу у Відні 1929 року.
