Стійкість віртуального

Коли Трамп виступив із першими заявами про Україну і зближення з Росією після обрання, український цифровий простір якийсь вечір побув колективно пригніченим, а тоді повернувся до більш звичного функціонування. Для нас нічого не змінилось, хіба що додалося злости. Це не перше заперечення української суб'єктности, а для тих, хто стежить за американською політикою — навіть не дуже неуявне. Хоч, ясна річ, безмежно невчасне. Проте це заперечення суб'єктности з боку держави, яку багато українців радше безпідставно вважали її гарантом, не припинило для нас існування України. Хоч якби мова йшла про справжній зовнішній контроль, про який десятиліттями розповідали в Росії, так би й мало статися.

Однак ще до заяв Трампа в нашому інфопросторі вперто гуляла інша, нібито геть окрема теза. Що на самому початку повномасштабного вторгнення керівництво держави було паралізоване, ніхто ні за що не відповідав, ніхто не віддавав накази. Терміном "нефункціонування" називають три дні, що якраз відповідає заявленим Росією темпам захоплення України. Звідси дуже часто снується теорія змови про керівництво держави, яке таємно співпрацює з Росією і на її користь.

Проте уявімо, що перші три дні керівництво держави було паралізоване. Не активно діяло, щоб здати Україну (що й мається на увазі під зрадою і чого точно не було), а саме не функціонувало. Логістичні ланцюжки залишились на місці, хоч перші три дні потягли за собою очікуваний колапс від одночасного навантаження на системи. Проте "Прихисток", сервіс для координації і надання притулку біженцям, створили першого ж дня. Ініціативу започаткувала Галина Янченко, народна депутатка. Тобто принаймні законодавча гілка влади паралізована не була.

Нехай усі верхні менеджерські ланки були паралізовані — повністю функціональними залишились не тільки владні офіси нижчих рівнів, а й решта інституцій. Перші три дні повномасштабного вторгнення минули в стані шоку та невизначености, але не тому що Україна раптом припинила існувати, а тому що в стані шоку потрібно було терміново переорієнтуватися на нові потреби. На мобілізацію, на координування і прийом біженців, на сортування і розподіл гуманітарної допомоги.

Відповідно, навіть в умовах, де влада самоусувається, низові процеси залишаються достатньо стійкими, щоби не просто працювати за інерцією, а витримувати опір численнішому ворогу і при цьому почати адаптуватись, а не завмерти на місці. Навіть структури, необхідні для ведення зовнішньої політики і первинної мобілізації союзників, залишились на місці. Ніде в реальності, видається, не існувало колективної "України", яка встояла монолітно. Існували мільйони окремих людей, котрі вірили в існування цієї колективної України достатньо, аби поводитись так, ніби вона існує, і продовжили діяти відповідно. В нас існувало спільне поняття віртуальної України.

Певна окреслена територія і народ, що її займає, самі собою історично не ставали підставою для існування жодної держави. На всіх континентах на різних відрізках історії різні групи автохтонів винищували, депортували, асимілювали, накопичуючи археологічні шари, але вщент гублячи реальну ідентичність спільнот — їхні уявлення про своє місце в світі. Аби спільнота існувала як окрема, консолідована культура, її внутрішня віра в спільну належність має опиратися також на зовнішнє визнання. Для цього стороння група має не просто вважати нас іншими, а відкрито приймати наше власне уявлення про себе. Нашу самоідентифікацію.

Давні греки дуже багато писали про (нині) українські землі, які їм було видно переважно зі стін грецьких причорноморських колоній. Однак вони писали, і контактували з тамтешніми народами, а особливо зі скіфами, про яких залишили багато записів. Тому багатьох українців непокоїть питання "Чи були скіфи нашими предками?"

І тут відповідь залежить від того, які саме скіфи. Ті, яких ми сьогодні знаємо як іраномовних вершників з пекторалями і курганами? Хіба що на зорі індоєвропейської культури, тобто за п'ять тисяч років навіть до Геродота. Але ті, кого греки називали "скіфами"? Серед них були і ті самі скіфи, і предки сучасних слов'ян, і бог його знає, хто ще. Для греків скіфами були всі, хто жили між Дунаєм і Доном. Греки не те щоб не визнавали окремі ідентичності численних спільнот різного походження. Радше вони їх не цікавили. Скіфія була свого роду напрямком світу, а не краєм, за ним не було відомої землі. І на цьому краю світу жила конкретна група людей, а більше й не треба. Все одно вони варвари.

Проте через свою закоріненість в історії античного світу вони — "великі варвари", ті, кого нам хотілось би вважати своїми предками. В часи трипільської культури ще не було еллінів, які б назвали трипільців варварами, тож цей пласт для нас не забруднений сторонніми поглядами, ми вільні уявляти його як колиску нашої власної цивілізації, витоки персонально української ойкумени.

Взагалі, ойкуменічний підхід, змалювання України як цілого космосу, сучасній культурі близький. Якщо ви знаєте картини Олега Шупляка — там цей підхід вжитий буквально, на межі з оголенням прийому. Дуже часто цей ойкуменізм — спадщина ще історицизму кінця 19 століття, загального прагнення знайти своє "якірне" минуле, те, що Гобсбаум називає "найдавнішою давниною модерну". Це точка в минулому, яка обґрунтовує колективну присутність нації на певній землі сьогодні. Бо, знову-таки, сама лише окреслена територія і народ, що її займає, історично не ставали підставами для появи держав.

Недавно мені на очі трапила суголосна думка Ярослава Грицака — що для народу стати нацією було великою рідкістю, і що українцям у цьому плані пощастило. До міри таки пощастило, з огляду на виживання всупереч і регулярно в усе несприятливіших умовах. Проте пан Грицак називає становлення і виживання української нації "чудом", яке ми не можемо вповні зрозуміти.

Читати це дивно. Бо ж Франко, котрого сам історик чи не найліпше вивчив у контексті нашого націєтворення наприкінці 19 століття, природу цього чуда якраз розумів. Франкова сатира на Австрію, "Лис Микита", цілком влучно спрогнозувала результативність загальноприйнятого в тогочасній Україні підходу: розвивати горизонтальні зв'язки і робити все, щоби перетривати (а згадуючи, скільки австрійських офіцерів пішли у військо ЗУНР, то й перетравити) ворога.

За тим фактом, що на кожному етапі відродження у нас є суспільна більшість, котра приймає існування української нації в українській державі як об'єктивний факт, стоять тисячі діячів культури, десятки і сотні тисяч вчителів, журналістів, юристів, священників та інших людей із соціально-гуманітарної сфери, котрі покоління за поколінням працювали на становлення української нації, на формулювання того, ким ми є як суспільство. Тут, звісно, немає певного єдиного визначального фактора, як і робота цих людей не була конче цілеспрямованою, а більшість особистих внесків неможливо навіть як слід оцінити.

А проте в умовах тривалої бездержавности політична ідея України, позбавлена реального відповідника, цілком очікувано перейшла в розряд ідеалу, як його розуміє ідеалістична філософія. Колективна концепція України, "простору для своїх", є безмежно кращою за будь-яку можливу фактичну Україну, котра цьому ідеалу не відповідатиме. Проте в результаті це дало нам, цитуючи розсекречені документи ЦРУ про Українську Головну Визвольну Раду, "майже релігійну віру в націю".

В умовах постійного зовнішнього заперечення, в умовах часткової втрати контролю над визначенням своєї ідентичности, перетворення її "власної" частини на близькорелігійний концепт не дивує. Це визначення нації, особливо ж після 1991 року, стає все інклюзивнішим. Ми завжди доволі легко, і це не змінилося, велись на симпатії та цікавість іноземців. Людина, яка вивчила українську мову і живе в українському соціокультурному контексті, легко вважатиметься українцем без особливого огляду на походження.

Один мій знайомий, котрий, працюючи в Польщі, скаржився, що "мігранти вважають себе європейцями", в той же час не мав жодної проблеми з тим, аби визнати українкою Гайтану. Сакральність держави і нації вже навіть не є лише несвідомим підтекстом наших слів і дій. Від величезного слогану "Свобода це наша релігія" просто на Майдані до особистих зауваг, як "...мій Бог — то моя Україна" в Полежаковому "А як ти підеш на війну?"

Та й не сказати б, що така віртуальність є для нас новинкою найновіших часів, коли закінчились усі націєтворчі процеси 19 століття. Хоч скіфи та трипільці не є великими прабатьками української нації, багато для кого вони все одно залишаються частиною віртуального буття України. Власне, навіть вірити в пряму спорідненість для цього не потрібно, сам дискурс уже є частиною процесу визначення сучасної України. І цей процес явно передує двадцятому століттю.

Ті самі діячі, котрі зрештою формулювали політичні ідеї про єдність галицьких русів з населенням Великої України, виходячи з княжої доби і зносин між Галицьким і Київським престолами, самі не на рівному місці прийшли до такого усвідомлення. Семен Височан, діяч 17 століття, залишався локально відомим і в пізніші часи, подібно до багатьох інших розбійників і повстанців фольклоризувавшись. Повстання Височана було суголосне загальному рушенню українців під проводом Хмельницького, котрі в 17 столітті, хоч іще називали себе русами, також безперечно вважали себе членами єдиної спільноти.

Станіслав Оріховський у Перемишлі, Іван Вишенський у Маняві та полемісти з Києва і Чернігова вважали себе належними до єдиного народу, і єдність цю виводили в Володимирового хрещення. У цьому просторі спільного хрещення були явно присутні Білорусь і Литва, але відсутня Московія. І навіть тоді це навряд чи було "забавкою для освічених". Культурна пам'ять через географічні прив'язки консервує значно давніші феномени. Серед зафіксованих у 19 столітті на Покутті пісень присутні згадки Галича як столиці, а Києва, Львова та Білгорода (Дністровського) як "славних городів", явно належних до єдиного простору зі співцем.

Ці артефакти не стверджують існування конкретної сформованої національної ідентичності. Проте вони демонструють основу, певну реліктову віру в неперервність власного буття на цій землі, на яку просвітництво могло нашаровуватись, від якої політична агітація могла відштовхуватись. Ідеї давньої єдности тих, кого ми нині називаємо українцями, ще від руської доби, співпов'язаности з історією княжого Києва і королівського Галича, найпевніше, завжди були присутні в культурі.

В різних регістрах, по-різному осмислені чи неосмислені, але вони були. Зрештою, окремі грані ідентичности раніше важили мало, а зараз — безмежно більше. Роль релігії була зменшилась, а зараз повертається з новою силою, оскільки релігія стає важливим інструментом політики. Роль мови безмежно зросла порівняно з дев'ятнадцятим століттям, а роль походження значно знизилась.

Але це все стосується нашої внутрішньої ідентичности, відчування себе спільнотою для себе самих. Ми безперечно віримо в свою колективну ідею України. Її віртуальність абсолютно не заважає її справжності, тим паче що фактична, здійснена Україна існує і ми в ній живемо. Проте для ефективного існування потрібно, щоби наші сусіди поділяли віру в ту саму віртуальність на наших умовах. Польща в 1939 не припинила існувати не тому що уряд евакуювався і продовжив діяльність в екзилі. Польща продовжила існувати тому що світ відкрито визнавав її існування. Віртуальна Польща перетворилась у дуже реальну віру, яка лягала в основу світових політик після закінчення війни.

Ідентичності у віртуальному світі важать набагато більше, ніж в реальному. Вони — грані, через які ми взаємодіємо з глобальним світом. Вони є контекстом, крізь який нас сприймають, спільним знаменником, який ми отримуємо при знайомстві з новими людьми. Саме тому ця віртуальна реальність має формуватись на наших умовах. Та "на наших умовах" не означає "як ми сказали", ми не можемо підтримувати цю віртуальність, просто виставляючи себе напоказ. Радше навпаки, не можна просто черпати пригорщами історію і культуру, казати: "Ось наше минуле, дивіться, яке воно класне" і розраховувати на позитивний ефект чи бодай серйозну зацікавленість.

Зовнішня репрезентація — складний і цілеспрямований процес, який у першу чергу має долати базову байдужість. Ми цілком достатньо віримо у власну віртуальність. Далі нам потрібно, щоб решта світу поділяла ту саму віру — існування вільної України є безумовною частиною нормального стану нашого спільного світу. Спільного з Європою. Спільного і поза межами європейської ойкумени.

Саме цю колективну віртуальність, віру у фундаментальність та обов'язковість існування України має продавати культурна дипломатія.