Джозеф Маккарті та «Червоний переляк»

"Червоний переляк" почався у 1947-му. Коли американські очільники і керівництво спецслужб – доволі несподівано для себе – з'ясували, що державні структури Сполучених Штатів насичені чи навіть перенасичені іноземними агентами. І з'ясували не так завдяки самим спецслужбам, як тим самим агентам, деякі з яких вирішили "змінити фронт" та поділитися наявною в них інформацією.

 
Джозеф Маккарті демонструє, звідки на США готувався напад
wikimedia.org

9 лютого 1950 року на зборах Республіканського жіночого клубу Вілінга у Західній Вірджинії з промовою виступив сенатор від Вісконсіна Джозеф Маккарті. Взагалі-то темою його виступу був день Авраама Лінкольна (президента, який "освятив" утворення Західної Вірджинії) і сенатор його таки згадав. Але не більше.

Усе інше в промові було присвячене розповіді про протистояння між двома світами, який Маккарті означив як атеїстично-комуністичний та християнський відповідно. І попередженням, що Сполучені Штати у цьому протистоянні можуть зазнати поразки – насамперед завдяки ворогам всередині самої країни і неготовності самих американців до "морального повстання" проти загрози.

 
Газетна публікація з повідомленням про відвідини Вілінга Джозефом Маккарті
zinnedproject.org

Кульмінацією стала заява сенатора про те, що в своїх руках він тримає список працівників Державного департаменту – які, за його словами, належали до комуністичної партії і водночас – за мовчазною згодою свого керівництва - формували зовнішню політику США.

Зазвичай саме цей виступ вважають початком "маккартизму" - політичної кампанії, що отримала ім'я сенатора і яку часто іменують "найбільшим полюванням на відьом" в сучасній американській історії. Йшлося, звісно, не про ведунок на кшталт жіночок із Сейлема, що нібито "чаклували по хатах", а про пошук тих самих "внутрішніх ворогів", що або самі є комуністами, або співчувають їм, та вільно чи невільно допомагають комуністичній Москві в її боротьбі проти вільного світу.

 
Джозеф Маккарті
wikimedia.org

Іноді кажуть про "Червоний переляк", але це явище насправді загальніше і почалося на кілька років раніше - у 1947-му. Коли американські очільники і керівництво спецслужб – доволі несподівано для себе – з'ясували, що державні структури Сполучених Штатів насичені чи навіть перенасичені іноземними агентами. І з'ясували не так завдяки самим спецслужбам, як тим самим агентам, деякі з яких вирішили "змінити фронт" та поділитися наявною в них інформацією.

 
Газетна публікація з повідомленням про оголошення Гаррі Труменом "доктрини стримування комунізму"

Тоді, власне, президентом Гаррі Труменом і була проголошена доктрина стримування комунізму, а апарат кинулися чистити від реальних агентів та тих, хто викликав підозри в роботі на ворога. Активізувалася й Комісія з розслідування неамериканської діяльності, створена в 30-і і довгий час зосереджена на виявлені пронацистської активності – тепер вона отримала постійний статус та новий "фронт роботи".

Найбільший розголос викликали спроби комісії виявити агентів Москви в Голлівуді (і справді ґрунтовно "опрацьованому" Віллі Мюнценбергом та Отто Кацем у тих же 30-х), які завершилися урочистими обіцянками продюсерів і гільдії кіноакторів (на чолі з Рональдом Рейганом) не мати нічого спільного з комуністами.

 
Елджер Гісс дивиться на Гаррі Трумена під час його виступу на першій конференції ООН у Сан-Франциско
ww2online.org

Проте не менш показовими були її намагання вивести на "чисту воду" Елджера Гісса, який працював у Держдепартаменті і мав причетність до роботи над документами Ялтинської конференції (результати якої багато хто оцінив, як відверте підігрування Йосипу Сталіну) та створення ООН (за роботу в цьому напрямку його особисто похвалив Андрій Громико).

 
Елджер Гісс під час допиту
wikimedia.org

Непрямі докази проти Гісса дали Елізабет Бентлі та Ігор Гузенко, а публічно в причетності до діяльності компартії його звинуватив колишній "колега" Віттекер Чемберс. Гісс усі звинувачення з обуренням відкинув – і був пійманий на брехні під присягою одним з членів комісії, депутатом-республіканцем Річардом Ніксоном (що не кажіть, а історія – дама таки іронічна).

 
Портрет Річарда Ніксона на його передвиборчому флаєрі 1946 року
wikimedia.org

Показово, втім, що надалі Гісса звинувачували саме в брехливих свідченнях, а не в державній зраді, бо за "шпигунською" статтею… сплив термін давності. Власне, саме за подібний "коґнітивний дисонанс", коли з одного боку з агентами Москви і комуністами боролися, а з іншого – звинуваченим дивним чином вдавалося залишатися недоторканим, адміністрацію Трумена критикували її опоненти-республіканці.

 
Чорновик відповіді Гаррі Трумена на звинувачення Джозефа Маккарті
wikimedia.org

Чи не найпослідовнішим опонентом Трумена був Генрі Люс, журналіст, засновник та видавець часописів "Тайм", "Лайф" і "Форчун", автор концепції "Американської доби" в світовій історії, чий реальний вплив на республіканську партію став зрозумілий лише через півсторіччя.

 
Генрі Люс
wikimedia.org

Серед багатьох його претензій до Трумена була одна, пов'язана із суто персональною історією Люса. Справа в тому, що народився він в Китаї (його батько був місіонером), вважав себе знавцем цієї країни та був палким прихильником Чан Кайши, з яким його пов'язувало багаторічне партнерство, навіть дружба.

Люс активно лобіював інтереси китайського лідера і доволі успішно. Попри те, що Франклін Рузвельт був демократом, скажімо, він відверто ставив на Чана, майже так само як Сталін – на його головного опонента, Мао Цзедуна.

 
"Велика трійка" - Чан Кайши, Франклін Рузвельт, Вінстон Черчиль
wikimedia.org

А ось Трумен цього захоплення попередника не поділяв. Навпаки – звинуватив уряд Гоміньдана в неефективності та корупції. Після цього навіть Мао іронічно-обурено зауважив, що незрозуміло в такому разі, чому США цей уряд підтримує.

Люс, у свою чергу, вважав, що позицію Трумена визначає група радників, які, перебуваючи в Китаї, встановили контакти з місцевими комуністами і саме тому дезінформують Держдепартамент та Білий Дім, допомагаючи Мао. Поразки Чана, відтак, він пояснював на так його власними прорахунками, як фактичною зрадою з боку офіційного Вашингтона.

Запитання "Хто втратив Китай?" звучало рефреном в публікаціях часописів Люса та заявах політиків із сформованого ним "китайського лобі" (звісно, точніше було його називати гоміньдановським, але назва зрештою підкреслювала, що у лобі тамтешніх комуністів вважали не так китайцями, як сталінськими маріонетками). До цієї групи "прихильників Чана" належав і Маккарті.

Власне, у тій самій промові, виголошеній у Вілінгу, темі Китаю була присвячена мало не половина (мешканці американської глибинки цим, мабуть, були просто приголомшені). Сенатор прямо звинувачував співробітників Держдепартаменту в роботі на Мао і навіть в тому, що вони проголошують комуністів "кращою альтернативою" для цієї країни (свідчень чого, власне, так і не знайшли).

Втім, безпосереднім трігером для виступу стало рішення суду у справі Гісса. Якому таки дали п'ять років позбавлення волі (відсидів він зрештою три). Та реакцією на звинувачення свого колишнього співробітника з боку держсекретаря Діна Ачесона. Який з викликом заявив, що ніколи не повернеться до Гісса спиною. Ще й додав щось про християнські принципи.

 
Дін Ачесон
wikimedia.org

Ніксон цю заяву назвав відвертим блюзнірством. А Маккарті перетворив на доказ того, що Держдеп став "кублом комуністів" саме завдяки бездіяльності, а може й навпаки -активній допомозі - його керівника. Наскільки цікавим був Гісс для Люса сказати важко. Але він точно був зацікавлений, щоб "зв'язка" між Ачесоном і словом "комуністи" закріпилося в масовій свідомості. Бо держсекретар так само захищав і своїх співробітників на азійському напрямку, тих самих радників, що, на думку "друзів Гоміньдана", "допомогли" втратити Китай.

Власне, саме зусиллями Люса виступ Маккарті набув якнайширшого розголосу. А сам сенатор вмить перетворився на політика загальнонаціонального масштабу. Незалежно навіть від того, чи був насправді готовий до цієї ролі.

Радше неготовий. І його вдача зіграла не останню роль у тому, що маккартизм швидко набув доволі огидних форм. Та замість того, щоб мобілізувати американців у відстоюванні їхніх свобод (які, власне, і складають стрижень такого привабливого для всього світу "американського способу життя"), врешті-решт сам перетворився на загрозу цим свободам.

 
Флаєр Комітету "Збережемо Америку", який називає програми охорони здоров'я проявом комуністичної загрози
wikimedia.org

З іншого боку, бенефіціари всієї цієї історії теж не залишилися "у накладі". Ніксон, скажімо, обрався в тому ж 1950 році до сенату, а ще через два роки став кандидатом у віце-президенти - саме тому, що втілював "жорстку лінію", цілком співзвучну заявам Маккарті. Люс здійснив нарешті свою мрію і привів до влади президента-республіканця, яким став Дуайт Ейзенхауер.

Ейзенхауер, між іншим, був не проти використати розгул "маккартистських пристрастей" для перемоги на виборах – хоча усю "негативну кампанію" взяв на себе Ніксон. Інша справа, що ставши президентом і зрозумівши, що "полювання на відьом" йому радше заважає, зробив усе, щоб її ініціатор якнайшвидше зійшов зі сцени.

 
Некомфортна ситуація. Карикатура Сайруса Хангерфорда

Що до справжньої боротьби з радянськими агентами, то маккартизм навряд чи їй суттєво допоміг. Хіба що трохи ускладнив життя добровільним і публічним помічникам Москви. Справжніх шпигунів запитаннями, чи були вони членами комуністичної партії, викрити, щонайменше, важко. Той же Гісс, скажімо, все життя розповідав, що став жертвою наклепів та фальсифікацій, а в 1975 році навіть домігся відновлення адвокатської ліцензії.

Між іншим, і Ачесон з Ніксоном зрештою помирився, і навіть був його неофіційним радником, коли той і сам став президентом. Врешті решт на чолі Сполучених Штатів колишній найактивніший член "комісії з розслідування неамериканської діяльності" відзначився "розрядкою" в стосунках із Москвою та зближенням з комуністичним Китаєм. Ну й звісно, не варто забувати про брехню під присягою. Так би мовити, для "повноти комплекту".

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ, Історичний клуб "Холодний Яр": Степан Фіґура - сотник "Карпатської Січі", замордований мадярами

Сьогодні мало хто знає, що «Карпатська Січ» в березні 1939 року чинила спротив не лише угорським, але й польським окупантам. І лідером цього спротиву був чоловік із фото - Степан Фіґура.

Богдан Панкевич: Перший грандіозний протест

До цього часу "вибори" в СРСР були виключно фейковими – у бюлетенях був лише один кандидат на одну посаду. А тут вибори вперше в історії СРСР мали відбутися на основі нового законодавства – на альтернативній основі. Тому партійні органи всіма силами намагалися не допустити до висунення і реєстрації невигідних їм альтернативних кандидатів. Однак дух свободи вже витав у повітрі.

Юрій Юзич: Катерина Здориченко: зброєю і співом боролася за Україну

Воювала в складі студентського полку Січових Стрільців, який входив до корпусу на чолі з Євгеном Коновальцем. З діючої армії відряджена до Республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, де співала в альтах. Її закордонний паспорт громадянки УНР був забитий відмітками про відвідування країн, де державний хор УНР популяризував Україну.

Володимир Притула: Трагедія в Сагрині і дивовижна родинна історія «порятунку в пеклі»

10 березня виповнюється чергова річниця трагічної події – знищення у 1944 році бойовиками польських парамілітарних структур українського села Сагринь на Холмщині. Я напишу лише те, що почув від тата і від дідуся – Олексія Притули. Доля була водночас і жорстока і лагідна до них, кілька разів подарувавши їм "порятунок в пеклі", як називав мій тато ці події у жахливу березневу ніч 1944 року.