Надати надію. Як США врятували Росію від голоду

10 лютого 1992 року розпочалася операція "Надай надію" з постачання гуманітарної допомоги Росії та іншим державам, що постали на місці СРСР. Лише за один цей день дваднадцять американських літаків, які базувалися в Туреччині та Німеччині, перекинули до півтисячі тон вантажів – переважно продовольства та ліків до Москви, Петербурга та столиць ще десяти країн, яким у Вашингтоні вирішили надати термінову допомогу. До кінця лютого обсяг допомоги перевищив дві тисячі тон.

Ідея операції належала державному секретарю США Джеймсу Бейкеру, який ще наприкінці 1991 року проводив перемовини з новим російським керівництвом, намагаючись насамперед попередити розповсюдження ядерної зброї з арсеналів СРСР (в отриманні повного контролю над якою насправді Москва і сама була зацікавлена)

Прагнучи з'ясувати, що Вашингтон може запропонувати зі свого боку він почув від Бориса Єльцина, що Росії потрібна насамперед їжа - адже від Радянського Союзу їй залишилися не лише величезні збройні сили, а й порожні полиці магазинів та дефіцити найпотрібніших товарів щоденного вжитку.

У січні в американській столиці була скликана спеціальна конференція, яка мала визначити, яку саме допомогу Захід може надати владі "нової Росії". І не лише їй – хоча левова частина вантажів в межах гуманітарної операції призначалася Москві, певну "долю" виділили й іншим державам – так би мовити, для демонстрації зблансованого підходу. А у випадку з Україною – щоб вчергове простимулювати бажання Києва домовлятися із пекучого для США ядерного питання.

Втім, публічно акцент все одно робили на Росію. Яка швидко "увійшла у смак". За десять днів то дого, як перший літак з допомогою приземлився у Москві, Єльцин вже казав, що Захід робить для підтримки його "реформаторської" політики недостатньо.

Звісно, цю риторику можна пояснити й тим, що ситуація в Росії на той момент і справді була критичною. "Відпущені на волю" ціни били рекорди, а товарів, що могли поглинути зайву грошову масу було обмаль. Постачання великої кількості продовольства з-за кордону чи хоча б відповідна "картинка" у медіа мали хоча б збити ажіотаж.

З іншого боку в сусідів ситуація навряд чи була кращою, але з Москві їм відповідали, що кожний тепер має "випливати" самотужки – при тому, що всі можливі ресурси Росія залишила собі. Тому поширення американцями програми допомоги на весь "пострадянський простір" (за винятком держав Балтії) було щонайменше вчасним.

Визначити конкретний список пунктів призначення рейсів із допомогою доручили Річарду Армітейджу, якого спеціально для цього відкликали з Близького Сходу (він був президентським представником в Йорданії). Використовували не лише військові, а й цивільні літаки, зафрахтовані Пентагоном. Бейкер, який був особисто присутній на летовищі під час відправки першого рейсу підкреслив, що йдеться не лише про благодійність, назвавши операцію інвестицією в майбутнє стосунків із країнами, які отримують допомогу.

Він також закликав долучитися до операції усіх охочих союзників США. Відгукнулися Британія, Японія та Німеччина. Для німців, окрім іншого, очевидною була паралель із повітряним мостом до заблокованого радянськими військами Західного Берліна у 40-х – тоді вантажі так само постачала американська авіація.

Показово, що йшлося саме про гуманітарну допомогу і її надавали не тільки уряди, а й збирали звичайні громадяни, які, звісно, не вимагали за неї якоїсь оплати. Здавалося цілком очевидним, що подібну допомогу і поширювати мали безкоштовно. Проте значна її частина насправді опинилася у роздрібній торгівлі або ж її видавали робітникам замість зарплати.

Надавачі допомоги, що більше переймалися логістикою доставки вантажів до аеропортів, майже не контролювали подальший розподіл, насамперед, коли йшлося про товари щоденного вжитку, – покладаючись на місцевих "партнерів". Не дивно, що в російській мові словосполучення "торгівля гуманіркою" закріпилося як опис цілком буденного явища. Більше того – на її перепродажу створили первісний капітал чимало столичних і місцевих посадовців.

Деякі з них згодом зробили карколомну кар'єру і з кінця 90-х без особливих проблем перейшли до антизахідної риторики, применшуючи роль іноземної допомоги, а то й лаючи її – чи то як причину занепаду власного, російського виробництва, чи то як "принизливі подачки", що "ставили на коліна" їхніх отримувачів (не згадуючи, що заокеанський хліб змушений був купувати навіть брежнєвський СРСР).

Зрештою і постачальники поступово зміщували акценти - на останній фазі операції йшлося вже не так про продовольчу допомогу, як про обладнання для медичних установ, і не так в Росії, як у Казахстані, Білорусі, Вірменії та Молдові.

Більшість ватажів було доставлено в 1992-1994 роках, але допомогу лише по цій програмі продовжували надавати і в нульових. Російська влада просила надати додаткову допомогу у 5,5 мільйонів тон продовольства навіть у вересні 1999 року. Хто в цей час був тамтешнім прем'єром, навіть уточнювати не треба.