"Скорбота. Голод на Україні". Пам’яті художника-бойчукіста Охріма Кравченка
Восени 1933-го, після першого заслання до Котласу, Охрім Кравченко повернувся в Україну. Проживати у Києві заборонили, тому поїхав у рідні Кищенці – і не впізнав: "Село заросло бур'янами, коло хат ніякої огорожі, нема ні стаєнь, ні клунь, ні хлівів – усе попалили взимку. Аж страшно стало. По вулиці ні живої душі – собак поїли, котів поїли… Батька не застав – помер з голоду…"
Родинні зв'язки – обов'язок моральний перед Батьком і людьми, які оточували його впродовж життя. У радянські часи вважалося неетичним писати синові про батька-художника (це ж не династія сталеварів чи шахтарів!), тому багато фактів доводилося пізніше вибирати з пам'яті.
Неоднозначний і романтично-трагічний час, у який жив і творив Охрім Кравченко – ХХ століття – революція і громадянська війна, голод і колективізація, Друга світова війна й Рух національного опору, беззаконня сталінсько-брежнєвських часів аж до проголошення української державності, про яку мріяв і за яку боровся з юнацьких років – не дожив….
Я був свідком меншої частини його життєвого шляху, однак завжди був уважним слухачем його скупих розповідей про власне минуле, спостерігав за ним під час творчої праці… Від раннього дитинства я перебував у середовищі та оточенні його творів – полотен, рисунків, ескізів, мистецьких альбомів і рідкісних "заборонених" книг нашої бібліотеки, в колі його друзів-однодумців – художників та літераторів.
Звертаючись до тих років, відчуваю біль і сум - у яких умовах жила і творила ця людина. Творила, незважаючи ні на що – фінансові проблеми і родинні негаразди, несприйняття офіційним мистецьким середовищем й упередженим ставленням самої системи. Однак усе його життя пройшло в праці й шані до мистецтва, закладеного в майстерні Михайла Бойчука, не розмінюючись на дріб'язкові базарні заробітки чи спілчанські подачки за "ідейно-спрямовані" мальовидла.
Народився Охрім Кравченко 10 лютого 1903 року в селі Кищенці на Київщині. Після краху бурхливих подій творення Української державності, навчався в художній студії робітничої молоді в Білій Церкві, а відтак у Київському художньо-індустріальному технікумі (1921-1924) у Костянтина Єлеви та Юхима Михайліва. Восени 1924 року вступає на малярський факультет Київського художнього інституту. Виявивши великий інтерес і проявивши певні здібності до монументального малярства, студент Охрім Кравченко разом з Онуфрієм Бізюковим та Кирилом Гвоздиком був зарахований у групу професора Михайла Бойчука. З того часу збереглись станкові роботи "Хата мого дитинства" (1924), "Біля терниці" (1929), "Старий млин" (1930).
Після закінчення КХІ у 1930 році Кравченка несподівано заарештовують "за систематичну антирадянську діяльність" і за вироком суду відправлять на заслання до Котласа, що на Північній Двіні. З того часу збереглись низка рисунків вуглиною - "Жебрак. Розкуркулений", "За пивом" та акварель "Безпритульні. Шпана", яку ще в той час "високо оцінив мистецтвознавець з Москви Павло Юкін, що теж відбував заслання" (У книзі Г. Козлова "Покушение на искусство" на архівному фото "реставраторы и искусствоведы-"древнеруссники", арестованные НКВД" знаходимо П. Юкіна).
І лише перед війною Охріму Кравченку дозволили повернутися в Україну – до Кривого Рогу. Вимушено залишившись в окупації, він працює художником у часописі "Дзвін". Оформляє збірку поезій Михайла Пронченка "Кобза" та роман Андріана Кащенка "Під Корсунем". Але коли 1942 року гітлерівці розпочали арешти та розстріли членів ОУН, вирішує пішки добиратись до Києва, де архітектор Петро Костирко допоміг знайти роботу.
Уникаючи можливих повоєнних переслідувань і репресій, Охрім Кравченко як методист Центрального будинку народної творчості, в руслі політики "ефективного й швидкого впровадження постулатів найпередовішого мистецтва", в 1946 році переїжджає до Львова. Тут був запрошений викладачем стінної поліхромії в Училище прикладного та декоративного мистецтва.
Професор ЛНАМ, покійний Степан Коропчак у мемуарній праці "Дорога до мистецтва" пригадує: "На першому курсі роботу з композиції, яку викладав Роман Сельський, ми виконували під керівництвом художника Охріма Кравченка. Він був прекрасним знавцем стінної поліхромії, і студенти захоплювались його майстерністю володіння технікою темпери на стіні, коли він її демонстрував. Митець мав стиль малярства, набутий ще у студії Михайла Бойчука, він дуже багато пережив на каторзі, але залишився людиною твердих переконань, доброзичливою, завжди з гумором".
Але, будучи "людиною твердих переконань", Кравченко швидко опинився в колі "ненадійних приїжджих". Пропагуючи національні принципи та лаконічні форми монументального малярства, був звинувачений "борцями за реалістичне радянське мистецтво" - Василем Любчиком та Іваном Гуторовим – у "формалізмі" й звільнений із викладацької роботи.
У своїх мистецьких переконаннях Охрім Кравченко, відкидаючи "здобутки" "передвижників та соцреалістів", водночас стояв осторонь художників "львівської школи", не завжди сприймаючи формальні колористичні пошуки Романа Сельського чи Карла Звіринського, шукаючи в галичанах перш за все "свідомого українця". Й доля та ідентичні переконання зводять його з Оленою Кульчицькою, Миколою Федюком, звільненою із заслання ученицею Михайла Бойчука "львівського періоду" Ярославою Музикою, Олексою Шатківським, Григорієм Смольським Володимиром Островським та іншими.
До робітні художника, що тоді займала кут у двокімнатному помешканні по вул. Лисенка, 26 у Львові (2008 року на стіні будинку встановлено меморіальну дошку, автором якої став львівський скульптор Володимир Ропецький), заходили Борис Антоненко-Давидович та Кузьма Катаєнко, Іван Дзюба та Микола Холодний, Лесь Танюк та Микола Світличний, Алла Горська та Галина Севрук, Люба Панченко та Людмила Семикіна (в архіві Батька дбайливо збережені, переписані від руки "антирадянські" тексти та вірші, привезені в ті часи киянами й переховувані в комірчині на балконі).
У часи хрущовської відлиги Львів стає осередком національних творчих пошуків, залишивши далеко позаду Київ "з його сірістю офіційного соцреалізму". Стимульований цим процесом національного відродження, Охрім Кравченко зайняв у художньому житті Львова власне місце, переконливо й послідовно стверджуючи на своїх полотнах принципи монументалізму. Саме в них вбачав художник вияв великої національної художньої традиції, засвоївши у свого Вчителя потяг до національної тематики, "вічних" тем народного буття, виражених у "цільній лаконічній формі монументального, ніби понад часового образу-символу".
Водночас, як висловився мистецтвознавець Борис Лобановський, "тільки в особливій атмосфері Львова стало можливим створення суворого портрету Михайла Бойчука, виконаного в традиціях погромленої школи Охрімом Кравченком, старим учнем майстра, що пізнав гіркий смак репресій".
До того ж, художник працював у старовинній техніці яєчної темпери, не використовуючи у своїй палітрі фарб фабричного виробництва (як це було і в майстерні Бойчука), завдяки чому живописна фактура його полотен нагадує древні фрески. Цю особливість творів Охріма Кравченка відзначив на першій персональній виставці художника 1967 року в Київському будинку літератора поет Павло Тичина.
....1972 року, коли в СРСР "впевненою ходою йшли до комунізму", "доганяючи і майже переганяючи Америку", а про голод 1933-го року в Україні говорили напівголоса, та й то за зачиненими дверима, - Охрім Кравченко творив на полотні історію, свідком якої був сам.
Восени 1933 року, після першого заслання до Котласу, Охрім Кравченко повернувся в Україну. Проживати у Києві заборонили, тому поїхав у рідні Кищенці – і не впізнав…
"Село заросло бур'янами, коло хат ніякої огорожі, нема ні стаєнь, ні клунь, ні хлівів – усе попалили взимку. Аж страшно стало. По вулиці ні живої душі – собак поїли, котів поїли… Батька не застав – помер з голоду… Зайшов до брата Володимира (а він здоровий, стрункий, георгіївський кавалер – так сама згорблена тінь лишилася), а його жінка сушить на печі напівзогнилі шкуринки з гарбуза та якесь лушпиння – а це, каже, потовчеться в ступі та спечу хліба… Жах, який важко уявити", - розповідав мені батько, сидячи за мольбертом, працюючи над полотном "Скорбота. Голод на Україні".
Центральна постать композиції – скорботна жінка – Богоматір-Україна в чорній сорочці жалоби, підперезана білим вишиваним рушником – виростає на двометрову висоту полотна. На другому плані, у клеймах, як у давньоукраїнській іконі, - виснажені голодом кістляві люди із запалими очима займаються "буденною" справою – копають могили своїм рідним чи сусідам; оплакують смерть голодних, із розпухлими животами, дітей; роздумують, не маючи сили вкоротити віку висохлим з голоду тваринам, щоб хоч на мить продовжити своє існування.
Червоно-вишнева заграва на небокраї ледь висвітлює площину тла. Воістину "Житіє святих"! Скупа палітра темперного малярства – зелена земля, білило, сажа і вкраплення червоно-цеглястого (розтерта в порошок стара цегла) тону орнаменту на білому та чорному полі одягу – підкреслюють трагедійність образу.
Звичайно, щоби показати це "крамольне" полотно на виставці в часи розгулу брежнєвського тоталітаризму не могло бути й мови. Лише близькі до автора люди, довірені приятелі-художники мали нагоду побачити цей твір у робітні – зазвичай картина була схована від недоброзичливих очей рядниною…
І хоч мистець був відлучений від викладання в ЛДІПДМ, художники М.Кристопчук та І. Остафійчук, В. Черкес та В. Федько, Л. Крип'якевич та С. Шабатура, В. Уріщенко та В. Моргун, І.Крислач та Б. Романець були частими гостями мистця, бо "зацікавлення інтерпретацією ідей школи Бойчука, якою довгий час нехтували, поступово позначається на живописі семидесятників". Вдячними учнями-слухачами стали мистецтвознавці Б. Горинь та І. Герета, В. Глинчак та М. Батіг, О. Сидор та Л. Волошин, що зафіксували свої враження від цих розмов у літературно-мистецтвознавчих публікаціях.
11 червня 1985 року в залах Львівської організації СХ України була відкрита четверта персональна виставка Охріма Кравченка. Як завжди, виглядав повним сил, спокійно-розважливим, злегка усміхненим. Таким і залишився у пам' яті присутніх, друзів і знайомих….
Чотири місяця потому художника не стало.
А полотно "Скорбота. Голод на Україні" вперше експонували у Національному музеї у Львові через двадцять років після його створення, уже по смерті художника… Не сподівався Охрім Кравченко, що вийде його праця поза стіни майстерні на люди, що буде сказано правду про жахливі події Голодомору в Україні.
Збережена мистецька спадщина художника нараховує понад 170 станкових творів, мальованих переважно в техніці яєчної темпери, близько 140 рисунків, акварелей та пастелей, альбоми ескізів та замальовок, переважна більшість яких створена у повоєнному Львові. Найплідніший період творчості Охріма Кравченка припадає на останні 25 років. 25 – із 82 років життя! А могло би бути набагато більше, якби не життєві колізії, спричинені безжальною до творчих особистостей тоталітарною системою.
