Антисемітизм в Росії як засіб політичної пропаганди
27 січня - день пам'яті жертв Голокосту. Я не в захваті від вибору дати (вважаю фреймінг не вдалим), але вона прижилася і цілком може бути приводом поговорити про сучасний антисемітизм. Наприклад, у Росії. На нього зараз не звертають особливої уваги, а дарма. У Росії з початком війни навіть єврейські організації припинили моніторинг, а західний світ закономірно зосереджений на спробі якось впоратися з наслідками цунамі ненависті після 7 жовтня.
27 січня - день пам'яті жертв Голокосту. Я не в захваті від вибору дати (вважаю фреймінг не вдалим), але вона прижилася і цілком може бути приводом поговорити про сучасний антисемітизм. Наприклад, у Росії. На нього зараз не звертають особливої уваги, а дарма. У Росії з початком війни навіть єврейські організації припинили моніторинг, а західний світ закономірно зосереджений на спробі якось впоратися з наслідками цунамі ненависті після 7 жовтня.
Між тим, за останні три роки в цій сфері в Росії відбулися значні зміни. Якщо зовсім стисло, то, по-перше, влада взяла цілком відверто антисемітську риторику на озброєння в офіційній пропаганді, а по-друге - "низові" прояви кримінального антисемітизму почали набувати форми тероризму (чого давно вже не спостерігалося). Якщо докладно – то я написав на цю тему доповідь, повний текст українською мовою є доступним на сайті ЦГС, російською та англійською –- на сайті UCSJ, американської єврейської правозахисної організації, давнього партнера ЦГС.
Запропоную вам невеличкий фрагмент, який частково пояснює логіку "антисемітського повороту" риторики Кремля.
Майже три роки повномасштабної війни антисемітизм став помітною частиною російського офіційного дискурсу. Експлуатація єврейського походження президента України Володимира Зеленського, образ якого було майже демонізовано в офіційному дискурсі, спричинив легітимацію антисемітизму в російському публічному просторі. Це сталося у контексті загальної радикалізації пропагандистської риторики. Різкість висловлювань і рівень агресивності риторики, як і усних виступів перших осіб країни, і у державній пропаганді загалом, безпрецедентно зросли.
Треба сказати, що спочатку, невдовзі після перемоги на президентських виборах у 2019 р., етнічне походження нового президента України сприймалося в Москві скоріше як позитивний фактор. Поряд із походженням з індустріального російськомовного регіону та соціалізацією в російськомовному середовищі, єврейство Володимира Зеленського давало підставу противникам українського національного проєкту, який слабко при цьому орієнтувався в соціальних процесах останніх років, бачити в новому президенті природного союзника у боротьбі з "бандерівцями".
Очікувалося, що новий український лідер, який побудував свою виборчу кампанію на контрасті з націоналістичним ухилом попереднього президента Петра Порошенка, стане більш зручним партнером для Кремля. Коли ці надії не виправдалися, єврейство Володимира Зеленського почало експлуатуватись у російській пропаганді з використанням антисемітських стереотипів. Причому до подібних мотивів почали звертатися вже не лише маргінальні російські етнонаціоналісти (яким і уявного єврейства Петра Порошенка було достатньо, щоб дати волю своїй антисемітській фантазії), а й мейнстримні діячі.
Ще до початку повномасштабного вторгнення, у січні 2022 р., Марґаріта Сімоньян розмістила у своєму телеграм-каналі жарт, заснований на старій пародії "95-го кварталу" на фільм "300 спартанців". У пості головна редакторка "Russia Today" поєднала ролик, у якому Зеленський-комік у сатиричному образі царя Леоніда прощається зі стереотипною єврейською матір'ю, йдучи на війну, з фотографіями Зеленського-президента у військовій формі.
З підпису до посту випливало, що Марґаріта Сімоньян знущається з нібито сміховинної ідеї "нападу Росії на Україну" (до якого, як виявилося, насправді залишався рівно один місяць). У пості також очевидно експлуатувалася нібито комічна ситуація єврея-військового лідера (який до того ж був наляканим нібито ним самим вигаданою неправдивою загрозою). Те, що антисемітський підтекст був зрозумілим принаймні для частини аудиторії, стає видно з переказу цього жарту, наприклад, православно-націоналістичним телеканалом "Царьґрад".
Але, звичайно, особливого масштабу нав'язлива згадка про єврейське походження українського президента набула в російській державній пропаганді після 24 лютого 2022 р., причому публічну легітимацію цій антисемітській риториці додав президент Росії Владімір Путін.
16 червня 2022 р., виступаючи на економічному форумі в Санкт-Петербурзі, Владімір Путін, пославшись на своїх "друзів-євреїв", назвав Володимира Зеленського "ганьбою єврейського народу". "Це не жарт, не іронія, розумієте?", підкреслив російський президент важливість свого висловлювання, і далі пустився в міркування про "поставлених на п'єдестал" "неонацистів" і "послідків Гітлера".
5 вересня 2022 р. Владімір Путін знову повернувся до цієї теми, заявивши: "Західні куратори поставили на чолі сучасної України людину – етнічного єврея, з єврейським корінням, з походженням єврейським… Це робить всю ситуацію надзвичайно огидною тим, що етнічний єврей прикриває героїзацію нацизму і прикриває тих, хто очолював в свій час Голокост на Україні".
Немає, мабуть, сенсу докладно розбирати маніпуляції, які дозволяє собі російський президент, щоб переконатися в тому, що меседжі, що транслюються ним, можуть інтерпретуватися як антисемітські. Достатньо констатувати, що саме з подачі Владіміра Путіна абсурдна та блюзнірська асоціація єврейства з "нацизмом" стала нав'язливо повторюватись у російській пропаганді.
Прикладів можна навести безліч. Обмежимося найхарактернішим. Буквально наступного дня, 6 вересня 2022 р., не втримався від антисемітських натяків один із головних російських пропагандистів Владімір Соловйов: "Коли єврей Блінкен приїжджає відвідати єврея Зеленського, щоб обговорити дії де-факто нацистських військ проти Росії, це багато про що говорить".
У цьому ж контексті прозвучало резонансне висловлювання російського міністра закордонних справ Сєрґєя Лаврова, який заявив 1 травня 2022 р. в інтерв'ю італійській телекомпанії Mediaset, що "Гітлер мав єврейську кров", а "найзатятіші антисеміти, як правило, євреїв". Це абсурдне твердження, як і висловлювання Владіміра Путіна, покликане було якимось чином пояснити парадоксальні звинувачення Кремля на адресу української держави, яку очолює етнічний єврей, у нацизмі. Замість вибачень за відверто антисемітські висловлювання міністра, МЗС РФ 3 травня звинуватило уряд Ізраїлю у "підтримці неонацистського режиму в Києві".
У заяві було продовжено лінію на звинувачення євреїв (вже не лише одного Володимира Зеленського) у тому, що вони "брали участь у злочинах нацистів", а зараз нібито ""успішно" прикривають" своїм походженням (тобто, мабуть, нічого спеціально для цього не роблячи, просто фактом свого єврейства) "натуральних неонацистів, духовних та кровних спадкоємців катів свого народу". Серед іншого, заслуговує на увагу пасаж про "кровних спадкоємців катів".
Оскільки кровні спадкоємці згадані поряд із "духовними" (тобто, напевно, ідеологичними?), схоже, МЗС РФ сповідує ідею, що за нацистські злочини несуть відповідальність народи (причому, виходячи з тексту, йдеться про народи України та Латвії; Німеччина чи німці у заяві не згадуються), і ця колективна відповідальність передається у спадок.
Класичний шаблон використання антисемітизму в політичній пропаганді полягає в тому, що згадка реального або уявного єврейського походження опонента, або якихось його зав'язків з євреями, має його дискредитувати через наявність в аудиторії негативного ставлення до євреїв. Проте, у сучасній Росії внаслідок підбурювальної пропаганди негативне ставлення до України настільки явно домінує, що, схоже, схема починає працювати у зворотному напрямку. Це євреїв дискредитує той факт, що представника їхнього народу було обрано президентом України. У російському пропагандистському наративі тепер асоціація з Україною кидає тінь на єврейство, а не навпаки.
Характерним прикладом тут може бути стаття Алєксєя Павлова, який на той момент був помічником секретаря Ради безпеки Російської Федерації, опублікована у жовтні 2022 р. у популярному тижневику "Аргумєнти і факти". Автор стверджував, що "ті, хто має владу в Києві, першими перетворилися на войовничих фанатиків, чиї погляди прямо протилежні поглядам нормальних людей. [...] Ігор Коломойський – любавіцький хасид, хабадист, прихильник ультраортодоксального релігійного руху. Головним життєвим принципом любавичських хасидів є перевага прихильників секти над усіма націями та народами. До цього руху належить і низка інших українських олігархів, зокрема Віктор Пінчук – зять другого президента України Кучми, автора книги "Україна – не Росія". Схоже, що з логіки автора випливає, ніби констатація того, що Україна та Росія – це різні країни, можлива лише внаслідок деструктивного впливу єврейських "войовничих фанатиків, погляди яких протилежні поглядам нормальних людей".
Асоціація єврейства з Україною, що сприймається негативно, проявляє себе іноді в зовсім гротескних формах. Так, під двері квартири колишнього головного редактора радіостанції "Ехо Москви" Алєксєю Вєнєдіктову підкинули свинячу голову в перуці, що нагадує зачіску журналіста, а на самих дверях наклеїли наклейку із зображенням тризуба, як на українському малому гербі, та написом "Judensau", тобто "єврейська свиня", чи, точніше, "єврейська свиноматка". [Юдензау – це поширений у середньовічній Європі антиєврейський сюжет образотворчого мистецтва, зокрема сакрального].
Для кращого розуміння контексту, який дозволив легітимувати антисемітизм у публічній риториці, варто додати, що повномасштабна війна взагалі сприяла проникненню "низького" стилю висловлювань у виступи публічних керівників країни, включаючи президента. Владімір Путін і раніше не цурався виразів типу "мочити в сортирі", а також нав'язливого звернення до анальної теми (як характерний приклад можна згадати враження школярів, що вразили про "гумову попу" в ході розмов зі школярами "про головне".
На тлі війни вербальна брутальність російського лідера стрімко прогресувала. Дослідник російської політичної культури Андрєй Пєрцев стверджує: Владімір Путін "все частіше використовує в публічних виступах розв'язний стиль Пригожина, поєднуючи його з кухонними міркуваннями про англосакси та гнилий Захід. Занурення президента у "низи" стає небезпечним процесом. Його лексика та манера поведінки маргіналізуються".
Деякі низькопробні антисемітські репліки Владіміра Путіна слід, мабуть, розуміти саме в цьому контексті, такі, наприклад, як твердження, що колишній глава РАО ЄЕС Анатолій Чубайс "вже не Анатолій Борисович, а Мойша Ізраїлевич якийсь" (у цьому ж пасажі російський президент вжив просторічні вирази "втік" та "нафіга це треба").
Атмосфера дозволеності різких виразів підтримується численними пропагандистами режиму. Наприклад, Марґаріта Сімоньян так прокоментувала хибну інформацію російських спецслужб про те, що ісламісти, які вчинили терористичний акт у концертному залі "Крокус" у Москві, нібито діяли на замовлення української влади: "організація, що називає себе ісламським вілайятом, обслуговує, образно висловлюючись, яхудську свиню з Кривого Рогу". З одного боку, текст претендує на те, щоб описати, як начебто могли б назвати президента України терористи, які самі є малосимпатичними авторці тексту. З іншого боку – це твердження повністю є плодом фантазії авторки, яка знайшла таким чином можливість назвати Володимира Зеленського єврейською свинею, але "ніби" не від свого імені.
Останнім на момент написання статті яскравим прикладом (і, схоже, поки що кульмінацією) у низці антисемітських висловлювань Владіміра Путіна стала його прес-конференція 19 грудня 2024 р., присвячена підсумкам року, що минав. Відповідаючи на запитання про долю "Руської православної церкви" в Україні, російський лідер пішов у міркування про характер київської влади: "Це люди взагалі без жодної віри, безбожники. Вони – етнічні євреї, але хто їх бачив у синагозі? На мою думку, в синагозі їх ніхто не бачив. Вони начебто і не православні, бо в церквах також не бувають. Вони точно не прихильники ісламу, тому що й у мечеті вони навряд чи з'являються. Це люди без роду, без племені. Їм нічого не дорого, те, що дорого нам та переважній частині українського народу".
У цьому виступі Владімір Путін зумів у стислій формі артикулювати цілу низку тез, що відсилають до багатої антисемітської традиції – починаючи від тези про євреїв-безбожників і гонителів церкви та закінчуючи прямою апеляцією до образу безрідних космополітів часів сталінської пропаганди. З урахуванням ширшого контексту висловлювань і символічних дій Владіміра Путіна, включаючи його зустрічі з російськими рабинами чи участь у церемоніях на кшталт запалювання ритуальних свічок, можна заперечити, що у російського президента неприйняття викликає лише зневіра, а власне до юдаїзму він не має негативних почуттів чи навіть симпатизує (як власне стверджується у його збірці "Від першої особи", де містяться його дитячі (ймовірно, як мінімум частково сконструйовані) спогади про літніх побожних євреїв-сусідів по комуналці в Санкт-Петербурзі).
Проте, насправді твердження про деструктивну роль етнічних євреїв "без роду і племені", які ні в що не вірять, навіть при висловленні симпатії до єврейської релігійної традиції, є однією з базових версій антисемітського світогляду. Багато консервативних авторів, які декларували повагу до будь-якої традиційної релігії, саме в євреях бачили джерело секуляризму, руйнування традиційних цінностей та всіх негативних моментів, пов'язаних з модернізацією.
Зрозуміло, твердження глави російської держави не витримують жодної перевірки щодо відповідності фактам. Хоча Володимир Зеленський (якщо, звичайно, йдеться персонально про нього), дійсно дистанціюється від релігійних організацій, він безумовно бував і в синагозі, і в храмі, і в мечеті, два останні роки президент України бере участь в іфтарах (трапеза розговіння під час посту у священний місяць Рамадан) і т.п. Але найважливішим у наративі Владіміра Путіна, мабуть, є сама фундаментальна картина світу, в якій владу в Україні узурпували "етнічні євреї".
Незрозуміло, власне, про кого ще йдеться, крім особисто Володимира Зеленського, самостійність якого російський президент раніше неодноразово заперечував. Чи то російський президент має на увазі "західних кураторів", що є зовсім гротескною антисемітською теорією змови, чи йдеться про якихось абстрактних ворогів, які захопили владу в Україні. Зрозуміло одне: "вони – етнічні євреї", і їм "не дорого, те, що дорого нам та переважній частині українського народу".
Висловлювання глави російської держави становлять надводну частину айсберга ненависницької пропаганди. Наведені вище приклади повторення антисемітських тез президента Марґарітою Сімоньян чи Владіміром Соловйовим – це лише окремі ілюстрації. Без систематичного моніторингу монополізованого державною пропагандою російського інформаційного простору складно скласти повне уявлення про масштаби поширення антисемітської ворожнечі. Проте навіть побічне знайомство зі змістом політичних ток-шоу і популярних телеграм-каналів, особливо присвячених т.зв. "спеціальної військової операції", показує, що численні "політологи" і "воєнкори" активно використовують юдофобію, часто в перебільшеному або ще більш вульгаризованому вигляді, ніж топ-пропагандисти.
