Про єврейський Голокост, мадярський нацизм та нашу історичну пам'ять
27 січня міжнародна спільнота вшановує пам'ять жертв Голокосту. Серед монументальних скульптур Ужгорода є і скромний пам'ятник жертвам Голокосту. На інформаційній таблиці розмістили короткий напис: "У пам'ять про жертв Голокосту, які були вивезені із Закарпаття. Встановлено Урядом Угорщини за сприяння м.Ужгорода. 2016". І сам пам'ятник, і скупа інформація на ньому, спонукають до роздумів: хто саме, коли, куди, у якій кількості вивозив людей, а головне - яка доля була вготована жертвам примусової депортації, бо про це тут жодного слова!
27 січня міжнародна спільнота вшановує пам'ять жертв Голокосту. Серед монументальних скульптур Ужгорода є і скромний пам'ятник жертвам Голокосту. Відкрили його в урочистій обстановці у жовтні 2016 року біля приміщення колишньої синагоги – нині Закарпатської обласної філармонії – за участі офіційних осіб, зокрема, й тодішнього держсекретаря Угорщини Чоби Латороцаї, дипломатів з Генерального консульства Угорщини в Ужгороді, представників єврейських громадських організацій. На інформаційній таблиці, котра є складовою пам'ятника, розмістили короткий напис: "У пам'ять про жертв Голокосту, які були вивезені із Закарпаття. Встановлено Урядом Угорщини за сприяння м.Ужгорода. 2016".
І сам пам'ятник, і скупа інформація на ньому, спонукають до роздумів: хто саме, коли, куди, у якій кількості вивозив (насправді силоміць депортував) людей, а головне - яка доля була вготована жертвам примусової депортації, бо про це тут жодного слова! Складається таке враження, що хтось хотів, про людське око, покаятися за старі гріхи, але взяти відповідальність за скоєне так і не вистачило духу. Тому нинішньому поколінню українців, та й наших центральноєвропейських сусідів, котрі сьогодні традиційно намагаються відшукати в Україні прояви нацизму, варто детально розповісти про трагічні події, що обумовили необхідність встановлення цього скромного монумента урядом чужої держави.
Кого "вивозили"
До початку Другої світової війни єврейська громада Підкарпатської Русі – адміністративної складової Чехословацької республіки – згідно перепису 1930 року була третьою за чисельністю і налічувала 102 542 осіб. Найбільш масовий приплив єврейського населення у наш край з Галичини через Карпати стався у другій половині ХІХ та на початку ХХ ст. У 30-і роки минулого століття єврейські родини мешкали практично у кожному населеному пункті краю, але найбільш чисельною іудейська громада була у Мукачеві – тут проживало 40 тис. нащадків Давида, що складало майже 45 % населення усього міста. Займалися вони, переважно, комерцією - мали власні акціонерні товариства, млини, масово тримали корчми, працювали ремісниками, на будівництві, банкірами, юристами, лікарями, не гребували й лихварством.
У моїй рідній Розтоці, за розповідями бабусі Марії, на майже 100 селянських дворів припадало 12 єврейських. Серед них був і сільський "олігарх" корчмар-глитай Мотьо, і вправний та скромний столяр Айзик, і листоноша Вольцьо, і багатодітна селянка Сура. Схожа етнічна ситуація була у більшості сіл і містечок міжвоєнного Закарпаття. Власне, єврейське населення і стало об'єктом геноциду, про який йдеться на пам'ятникові.
Хто і куди "вивозив"
У квітні 1944 року, у відповідності до чинних урядових документів Угорщини, розпочався найзгубніший період переслідування євреїв. На території нинішнього Закарпаття угорською окупаційною владою було створено аж 17 основних гетто.
…15 квітня 1944 року євреї відзначали своє найбільше свято – Песах. Показово, що саме цього дня угорська окупаційна військова адміністрація Закарпаття, очолювана генералом Андрашом Вінце, почала масову депортацію євреїв до новостворених гетто. З Ужгорода та його околиць жертвами німецьких та угорських нацистів стали майже 14 тис. громадян єврейської національності. До масової депортації ужгородських євреїв був особисто причетний міський голова тогочасного Унґвара, один з головних призвідників Голокосту в Ужгороді Ласло Меґої з подачі якого ґетто створили на території цегельного заводу Мошковіца на нинішній вулиці Минайській.
А рівно через місяць почалося вивезення населення єврейської національності з гетто у нацистські концтабори. З 15 травня по 7 червня кожного дня до Аушвіца вивозили по 14 тис. євреїв. За різними оцінками число депортованих євреїв складає від 85 до 112.5 тисяч чоловік. Доктор історичних наук, професор Сергій Федака твердить, що з усього Закарпаття за час правління окупаційної влади Угорщини (1939-1944 рр.) було депортовано у місця масової страти 112.5 тис. євреїв з яких 104 тис. загинули мученицькою смертю.
Кандидат історичних наук, доцент Ужгородського національного університету, дослідник Голокосту на Закарпатті Павло Худіш наводить цифру у понад 95 тисяч, а на меморіальній дошці, встановленій на фасаді колишньої синагоги в Ужгороді, викарбувана цифра 85 тисяч. Загалом за роки Другої світової війни, коли угорські окупанти володарювали у нашому краї, було винищено до 90% закарпатських євреїв.
Жителі тодішньої ужгородської громади поставились до нищення своїх єврейських співмістян різно. Одні, попри смертельну небезпеку самим наразитися на репресії нацистів, намагалися схоронити євреїв у криївках, приносили їм їжу, переховували цінності, інші схвально сприйняли репресії, сподіваючись розширити власні статки за рахунок отримання від влади конфіскованого єврейського нерухомого майна та цінностей.
Цей прояв геноциду в тогочасній Угорщині – союзниці гітлерівської Німеччини – став логічним продовженням багатолітньої нацистської політики влади цієї країни. Ще влітку 1941 року на звернення регентського комісара Карпатської області Міклоша Козми депортували близько 20 тис. євреїв, котрі не мали угорського громадянства, бо були біженцями від переслідувань гітлерівців з польських теренів. Їх передали підрозділам айнзатцгруп нацистської Німеччини, доправили до Кам'янця-Подільського й упродовж трьох днів наприкінці 1941 року розстріляли. Декілька тисяч вигнанців залишили напризволяще поблизу Кам'янця-Подільського. Переважна більшість цих людей загинула протягом наступних двох років в гетто та таборах смерті з іншими євреями, які населяли цей регіон.
Кому пощастило уникнути депортації 1941 року - зазнали подальших утисків з боку угорської влади - чоловіки працездатного віку призивалися для роботи в нелюдських умовах у трудових таборах на будівництві фортифікаційних споруд, через що велика частина з них померла.
За свідченням ужгородського науковця, кандидата історичних наук Йосипа Кобаля парламент Угорщини у 1941 році ухвалив "третій антиєврейський закон", який визначав, кого саме слід вважати євреєм. Згідно нього в Угорщині євреєм вважали людину, у якої хоча б двоє із чотирьох дідів або бабусь були членами іудейської релігійної общини. До євреїв відносили і того, хто вважав себе християнином, однак мав серед предків членів іудейської організації. Навіть незаконно народжені діти вважалися євреями, якщо було встановлено, що один з їхніх батьків – єврей.
Починаючи з цього часу, антисемітська кампанія і пропаганда в Угорщині тільки посилювалася. У 1942 році уряд Угорщини прийняв рішення, що євреї не можуть бути членами жодного спортивного товариства. Згодом їм заборонили навіть займатися туризмом і перебувати у туристичних готелях чи будь-яких інших місцях, пов'язаних з цим. Якщо християнин перебував у шлюбі з євреєм, то не мав права жити з ним в одному готельному номері. Паралельно з цим у ЗМІ нагніталася антиєврейська істерія, здійснювався психологічний тиск на неєврейське населення, яке налаштовували проти євреїв стверджуючи, що всі біди пов'язані з євреями, їх змушували пришивати на одяг шестикутні зірки, аби вирізнялися від іншого населення.
Доля жертв депортації
Уродженець закарпатського села Вільхівці, нинішній громадянин Ізраїлю Михайло Валенштейн у 2019 році був учасником міжнародної конференції "Від Голокосту кулями до Аушвіцу: регіональні виміри остаточного рішення", яка проходила в Ужгородському національному університеті. Тоді він поділився зі мною спогадами про трагічну історію своєї родини, більшість якої загинула в нацистських концтаборах.
Пан Михайло розповів, що його мама Габрієла Валенштайн, котра усього місяць не дожила до свого 95-ліття, ніколи не хотіла згадувати ці події. Лише коли внучка попросила її записати спогад для школи, вона відкрилася їй. "Я народилася у 1924 році в Чехословаччині, у с. Апша (сьогодні Закарпатська область, Україна). Мене з сім`єю привезли в Солотвино, куди звозили євреїв зі всього району. Там ми були до кінця 1944-го року. Одного дня нам заявили, що нас забирають в Німеччину на роботу. Людей завантажили у вагони по 60-70 осіб. Так ми їхали протягом 3-х днів і прибули в Аушвіц.
Коли ми зійшли з потягу, то побачили щось страшне – високі огорожі з колючим дротом, було чутно крики німецьких конвоїрів, гавкіт вівчарок. Нас розділили на групи і ми навіть не встигли попрощатись з рідними. Ми відчували, що нас чекає щось дуже погане. Я і мої сестри йшли майже 2 км. до будівлі. Там була велика кімната, до якої нас завели, і ми повинні були роздягнутись догола та пройти перевірку. Після нас постригли наголо, повели помитись без мила і видали кожному халат. Так почалась наше життя в концтаборі. Там були багатоповерхові ліжка без матраців, на кожному поверсі було біля 10-ти дівчат. Годували нас огидною їжею. З вікон ми бачили трубу з якої постійно йшов чорний, вонючий дим. Тільки пізніше ми зрозуміли, що це були установки для винищення людей – крематорій. Там нацисти спалювали євреїв.
У кінці 44-го року, після чергового перерахунку людей, мене і мою сестру відправили в місто недалеко від Берліна. Це був завод, на якому випускали запчастини для німецької авіації. Там ми пропрацювали близько 3-х місяців. Війна закінчувалась і нас із сестрою перевели до табору Берген-Бельзен. У цьому таборі нам було набагато гірше, ніж у Аушвіці. Нас не годували, всюди був бруд, багато хто хворів на тиф. У лютому 1945-го року зима була дуже холодною, у мене піднялась температура, я думала, що помираю.
Я виповзла на вулицю, де було дуже холодно. Там пролежала всю ніч. Сестра вибігла за мною і в істеричному крикові сказала: "не помирай, не залишай мене одну тут!". Я зібралась з останніми силами, заповзла всередину і вижила. Але сестра не вижила: вона заразилась тифом і померла. Через декілька днів нам сказали, що війна закінчилась. А ще через деякий час я повернулась додому, де нічого не залишилося і я була змушена розпочати життя спочатку"...
Таких моторошних спогадів, сповнених болю за пережите, можна було записати десятки тисяч. Як і 80 літ тому, так і сьогодні, психічно хворі зверхники нацистських режимів та їхні посіпаки упиваються стражданнями жертв і безкарним нищенням мільйонів людей, національність яких не "вписується" у їхнє світобачення. Переймаючись, передовсім, творенням комфортного і ситого життя, людство так і не створило дієвих запобіжників для унеможливлення виникнення кривавих режимів канібалів.
Згадати цю трагічну сторінку нашої спільної історії доречно саме зараз, коли світ готується відзначити 80-річчя від того дня, як радянський танк, керований українцем Ігорем Побірченком, першим увірвався у нацистський концтабір Аушвіц, а за бойовою машиною на штурм пішли солдати 100-ї Львівської дивізії на чолі з полтавчанином Анатолієм Шапіро.
Тому як знущання над пам'яттю жертв нацистів та загиблих воїнів звучать нині провокативні заяви орбанівських приятелів путлєра – внуків-правнуків угорських нацистів, що безпосередньо вивозили сотні тисяч людей на страту у концтабори, звинувачення українців у нацизмі та спроби такими "розмитими" пам'ятниками спокутувати гріхи своїх історичних попередників, відмити криваві злочини прабатьків. Не вийде! Сучасна Україна не лише героїчно боронить Європу на полі бою від нашестя орди ХХІ століття, але й безповоротно позбувається власного історичного безпам'ятства.
