Довкола подій 1945-го в селі Пужники

Цвинтар у вже неіснуючому селі Пузники (Тарнопільська область)

Останніми тижнями інформаційний простір України та Польщі значно активізувався питаннями, які пов'язані з історією польсько-українських взаємин 1942–1947 рр. і завдяки чому вже створено ряд незрозумілих прецедентів, маніпуляцій і пересмикувань історичними фактами. Чого вартує лише так зване "друге комюніке" групи польських та українських істориків, щодо історичного минулого обидвох народів, зокрема в роки Другої світової війни. На жаль, через однобокі й спрощені висновки на догоду іншим складні теми нашої спільної історії й досі залишають без відповідей, без якісних досліджень і як наслідок – без проговорення з громадськістю. 

Підкреслимо, що питання, які пов'язані з історією польсько-українських взаємин 1942–1947 рр., є досить важкими для обох держав. Вони стали сильно заполітизованими, особливо в сучасній Польщі, тому опинилися осторонь всебічного вивчення, аналізу та пошанування. На поодинокі голоси дослідників і дані з оригінальних документів державні діячі, медіа, зрештою, і та ж громадськість, все менше звертають увагу. На противагу їм прийшли пропагандистські лозунги, заклики, статті, фільми та інші наративи насаджені зі сторони.

Не винятком є ситуація довкола колишнього села Пужники, що до 1949 р. існувало на півдні Тернопільської області. Так, заступник міністра культури та стратегічних комунікацій України з питань європейської інтеграції Андрій Наджос 11 січня 2025 р. заявив, що обидві країни обмінялися списками місць пошуку та ексгумації "жертв взаємних історичних конфліктів", а днем раніше прем'єр-міністр Польщі Дональд Туск, не вдаючись у деталі, заявив: "Нарешті прорив. Є рішення про перші ексгумації польських жертв УПА". Значна кількість засобів масової інформації з покликом на польську фундацію "Свобода і Демократія" пишуть, що навесні цього року розпочнуться ексгумаційні роботи на території села Пужники: "роботи ґрунтуватимуться насамперед на встановлені людей, чиї останки були знайдені в ямі біля колишнього кладовища".

Ще у липні 2023 р. на це місце, де тривали пошукові роботи, з візитом прибув прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, який сказав: "Сьогодні перебуваємо тут у такий час, коли тиран намагається знищити незалежну, суверенну, вільну державу Україну. Мусимо розуміти, росія завжди буде використовувати волинську карту, щоб забити клин поміж поляками й українцями. Ми не можемо цього дозволити, особливо зараз". 27 жовтня 2023 р. міністр канцелярії польського уряду Міхал Дворчик написав, що в Пужниках вдалося знайти поховання: "польські та українські фахівці в результаті чотирьох місяців важких пошуків останків поляків […] знайшли братську могилу, куди в 1945 році було складено тіла вбитих селян".

Навіть "неозброєне око", у цих кількох повідомленнях, звертає увагу на еволюцію термінів, які вжиті щодо похованих на території с. Пужники – "вбиті селяни", "польські жертви УПА", "волинська карта" тощо. Польський сегмент інтернету на запит про означену подію наводить розлогі цитати зі спогадів колишніх мешканців цього села про "Різанину в Пужниках", про сокири і ножі, пожари тощо, вдаючись до свідомих емоційно-психологічних маніпуляції та приховування суті тих подій.

Тому в освічених людей постають цілком зрозумілі й адекватні питання – що це за "волинська карта", яку польська сторона прив'язує до 1943 року, робить у Галичині? Чи, ба більше, на Тернопільському Поділлі в 1945 році? Що ж сталося тоді в селі Пужники? Чому таке відбулося? І в такому логічному ланцюжку дальше.

Враховуючи, що спогади, зібрані після багатьох років після означених подій, є доволі суб'єктивним і недостовірним джерелом, а також аби застерегти від фальсифікацій, уникнути пересмикувань та щоб власне розуміти контекст, спробуємо коротко розповісти про ці події опираючись на документи, які зберігаються в українських архівах.

Говорячи про події в Пужниках потрібно розуміти, що за німецьким переписом 1943 р. цей населений пункт нараховував 1102 жителі, більшість яких була польської національності та римо-католицького віросповідання. За підрахунками Володимира Кубійовича, на початок 1939 р. в Пужниках проживало 1040 осіб, серед яких 1020 поляків і 20 українців. Підчас радянської, німецької і, знову повторної радянської окупації частина населення, очевидно, симпатизувала діяльності польського національного руху опору, а якась – активно підтримувала та брала безпосередню участь в мережі підпілля та збройних підрозділах.

Прагнення польського підпілля відновити Річ Посполиту в кордонах до вересня 1939 р. із Західноукраїнськими територіями включно, а українського – до відновлення власної держави у етнічних межах, стали основною причиною взаємних випадів, які привели до другого масштабного польсько-українського протистояння у ХХ ст.

Керівництво польського підпілля на Тернопільщині у 1943 р. активно формувало так званий Чортківський, або Південний інспекторат Армії Крайової (АК), який очолив Станіслав Чарнецький ("Вієнцлав", "Жар"). Цей інспекторат складався із п'яти обвудів, серед яких обвуд "Псков" під командуванням коменданта, підпоручника резерву "Топольського" поширював свою діяльність на території 108 населених пунктів на Монастирищині і Бучаччині. У диспозиції "Псков" мав укомплектовані штатом 5 плютонів (український відповідник – чота, російський – взвод), а також відділи бойового призначення із трьох патрулів.

Витяг про структуру і збройні підрозділи АК обвуду "Псков". 1 листопада 1943 р.

На початку осені 1943 р. Чортківський інспекторат АК мав у підпорядкуванні п'ять компаній (український відповідник – сотня, російський – рота) та два окремих плютони, а на початок 1944 р. планував розгорнутися до десяти компаній. Таким чином існування та діяльність польського підпілля з його збройними формуваннями стимулювало та було однією з причин утворення вишкільних груп ОУН, підрозділів УНС, а згодом і відділів УПА.

Звіт українських підпільників від 10 вересня 1943 р. про ситуацію у Галичині подає ряд польських політичних організацій та їх збройних відділів, які діяли, зокрема, на території півдня Тернопільської області. Для прикладу, в ньому йшлося, що на Чортківщині діє "Звйонзек Організації Войскових", який організовує партизанський відділ у Бучаччині й закликає всіх поляків, які служать у бавдінсті на цій території, вливалися у цей відділ. У Швейківському лісі біля с. Затурин, що на Підгаєччині польські партизани розмістили свій табір і тримають контакт із сусідніми селами.

Табір із 200 осіб виявлено також у лісах біля сіл Пужники, Дубенка і Комарівка відповідно на Монастирищині та Бучаччині: "Через ліс не дозволяють нікому переходити. Ходять в білий день, нападають та граблять українців. Убрані в німецькі та більшовицькі мундури". 2 грудня 1943 р. представники "польської націонал-шовіністичної організації" в Пужниках, будучи п'яними, знущалися та завдали тортур українцеві із Новосілки Коропецької (тепер с. Садове), членові Юнацтва ОУН Михайлові Гладкому, а через пару днів його добили пострілом з револьвера за селом.

Керівництво мережі ОУН з Бучаччини у звіті від 14 жовтня 1943 р. зазначало, що із 24 на 25 вересня "незнані люди підпалили вже вдруге польське село Пужники. З причин браку вітру згоріло лише 7 господарств. З села були стріли, а в огні вибухали гранати і крісові набої. Пужники чистять тепер німці тому, що коли вони приїздили стягати контингент поляки до них стріляли. Багато залапали німці на роботу до Німеччини (коло 60 осіб) і 4 арештували. Пужняни порозбігалися по селах, а німці ловлять їх як жидів. В Пужниках була централя польської банди".

Керівник підрозділу самооборони і відділу АК в селі Пужники, поручник резерви Мечеслав Варунек ("Завея") на допиті в НКВС свідчив, що у 1943 р., після двох підпалів села, згоріло близько 45 дворів, а також подавав, що 19 вересня 1943 р. група німців напала і обстріляла село: "ми вирішили, що це бандерівці, які дуже часто нападали на нас поляків. Тоді ми озброїлись проти нападавших на нас німців і вступили з ними в перестрілку. Німці змусили нас зупинити спротив і 36 людей, 14 чоловіків і 22 жінки, в тому числі і мене заарештували". Заарештовану групу відправили на роботи до Німеччини, однак "Завея" із кількома заарештованими, за допомогою поляків, у Львові зумів втекти.

Про організацію самооборони в Пужниках М. Варунек говорив так: "На початку січня (числа 3–4) 1944 р. в домі […] Антона Роля зібралися колишні польські офіцери, куди запросили і мене, і особисто мене просили організувати самооборону проти нападів на польські села німців і бандерівських банд. Я згодився і тоді ж створив таку організацію, яка називалася "самооборона" і став її керівником. В організацію входило близько 150 людей мужчин і біля 20 жінок. На озброєнні у нас були близько 30 гвинтівок, 3 автомати та один німецький кулемет, були також і гранати. Добували ми це озброєння хто як міг, більше всього крали у німців і мадяр. Після того, як частини Червоної армії визволили Коропецький район зброї у нас ніхто не відбирав, ми вели ще боротьбу з бандерівцями". У іншому протоколі допиту "Завея" свідчить, що зброю купували та обмінювали на продукти навіть у партизан Ковпаківців, які у 1943 р. переходили через село.

Польські дослідники у своїх працях часто звертають увагу на діяльність підрозділу АК з Пужників, зокрема: на початку лютого 1944 р. біля цього села вели бій боївки ОУН та патруль АК, внаслідок чого були вбиті три українських повстанці і один аківець; цього ж місяця партизанський загін АК із Пужників, нібито, змусив відступити відділ УПА від с. Коростятин (тепер – с. Криниця) і т.д.

Активність і хорошу підготовку цього підрозділу також фіксують документи польського підпілля, в яких зазначається, що ще в січні 1944 р. їм вдалося відбити збройний напад. Так, в ніч з 21 на 22 січня 1944 р. на Пужники напала, за означенням польського звітодавця "Шаруди", "українська банда" (близько 20 чоловік), а піднята за тривогою боївка КД (керівництво диверсій) під командуванням "Тигриса" відбила напад українців, які вже встигли дійти до будівель. Нападники відступили з пораненими, які лікувалися в шпиталі (лікарні). У іншому звіті дається уточнення, що пораненим був лише один нападник, якого забрали в лікарню. Через два дні та сама "українська банда" знову намагалася напасти на Пужники, але добре організована самооборона і допомога розміщеної в селі боївки КД цього не допустили.

1 лютого 1944 р. під Пужниками відбулася сутичка патруля КД № 2 "Лешни" АК (8 солдат) із, за не зрозумілим означенням польських звітодавців, "українською поліцією і бандою ОУН" (10 осіб) під командуванням коменданта української поліції Круцяка, яка у селі проводила арешти. Відзначу, що у тексті документа, ймовірно, поліцаїв іменовано "бандою ОУН". Поки поліція перебувала у селі, патруль КД вирушив у ліс для організації засідки. Внаслідок бою, який тривав 1,5 год, заарештовані втекли, а "поліція з українською бандою" відступила залишивши трьох "вбитих українців ОУН", очевидно, "в мундирах поліції з Коропця". Патруль КД, мабуть, мав кількох поранених та втратив убитим свого командира "Зайонца", який заразом був заступником командира боївки КД.

4 лютого люди з КД затримали в Пужниках Михайла Олексюка із хутора Кізя (тепер частина с. Садове), якого іменують у звіті якимось "провідником". Згідно з документом польського підпілля, М. Олексюк під час допитів "признався, що брав участь у сутичці [1 лютого 1944 р.] і що Круцяк вислав його до Пужників з метою з'ясування сили польських партизан, місця їх розміщення і стану наших поранених" та "видав" всі відомі йому вбивства поляків у околиці.

А далі, обвинувачений признався, що "підпалення села Пужники в 1943 р. виконала Коропецька поліція спільно з українською бандою" (вище, ми наводили витяг зі звіту мережі ОУН Бучаччини від 14 жовтня 1943 р., де зазначено, що другий поспіль підпал Пужник провели "незнані люди", а не члени підпілля ОУН). У звіті "Шаруди" від 5 березня 1944 р. йдеться, що М. Олексюк "після допиту був застрелений, тіло зарите". Можна припустити, що слідство і "признання" були надто однобокими.

На початку 1944 р. польське підпілля ув'язалося в боротьбу з українцями настільки, що його головне завдання – боротьба проти окупаційної німецької влади, відійшло на інший план. Маємо наочний приклад, що керівництво польського підпілля боротьбою з німцями знехтувало. Так, першочерговою метою діяльності Армії Крайової мала бути підготовка до збройних акцій проти німців у рамках детально розробленої операції "Буря" та, власне, проведення цієї операції з наближенням німецько-радянського фронту.

Однак, коли в березні 1944 р. фронт таки наблизився, в обвуді "Псков" сталися інші події. Комендант Тернопільського округу АК Францішек Студинський ("Котліна", "Скава") 24 червня 1944 р. говорячи про проведення "Бурі" зазначив: "Тільки Монастириська і Бучач нічого не роблять. Вони не виконували диверсійних завдань, і що гірше, комендант району втік на захід […] я намагався встановити зв'язок з Бучачем, але це тривало цілих 2 місяці. Тепер ми повинні починати все спочатку та негайно приступити до роботи в районі […] організувати партизанський загін чисельністю не менше 200 чоловік, який приєднається до групи партизанських загонів і візьме участь у боротьбі з німцями в момент початку совєтського наступу".

Потрібно зазначити, що у першій половині 1944 р. німецько-радянський фронт кілька разів прокотився територією і цими населеними пунктами відповідно. У березні 1944 р. Червона армія з боями вступила на територію Бучачини, а через два тижні їх вибили німецькі збройні сили. У липні 1944 р. радянські війська з боями знову зайняли ці терени, після чого в краю почала утверджуватися совєтська влада.

Після повної радянської окупації Тернопільської області польське підпілля, що діяло на цих теренах, виступило разом із новою владою проти відділів УПА та ОУН, офіційно записуючись у створені НКВС винищувальні батальйони (ВБ) та групи самоохорони (членів цих підрозділів населення називало "стрибками", "істребками" чи "ястребками"). Польські підрозділи, що були створені керівництвом АК та діяли по селах, з приходом радянської влади цілим складом переходили у склад винищувальних батальйонів, свідомо нехтуючи тим, що СРСР у вересні 1939 р. допоміг ІІІ Райхові знищити польську державність, а в 1940 р. почав арешти і депортації польської еліти, зокрема і військових у глиб Радянського Союзу.

Дії поляків у ВБ були настільки широкі та відчутні, що українські повстанці ототожнювали усе польське населення з цими військовими формуваннями. Станом на 1 січня 1945 р. у винищувальних загонах Тернопільської області нараховувалося 4232 особи, з яких 2910 – поляки. Це – 54,4 % від загальної кількості бійців ВБ. Значна частина з них належала до структур польського підпілля, яке вимагало від своїх членів "демонструвати присутність" аби після закінчення Другої світової війни мати козир у вигляді військово-політичної сили у майбутніх переговорах про кордони відновленої Польщі.

Не був винятком і польський загін із Пужників та околиць. Значна кількість жителів цього населеного пункту служила в таких мілітарних підрозділах радянської влади та брала участь в чекістсько-військових операціях проти підпілля ОУН і підрозділів УПА. Зрештою, самі поляки у спогадах подають: "Всі молодші чоловіки з цього села служили у винищувальному батальйоні і перебували на той час в Коропці".

Начальник Коропецького районного відділу НКВС Андрій Курлов свідчив: "У моєму розпорядженні при РВ НКВС перебувала група бійців винищувального батальйону з громадян польської національності. Добре пам'ятаю, що у винищувальному батальйоні служили поляки з села Пужники Коропецького р-ну та з інших сіл. Були бійці винищувального батальйону і при райвійськкоматі. Вказані бійці були прийняті в РВ НКВС приблизно влітку 1944 року після вигнання з району німецьких окупантів. Громадяни з с. Пужники та з інших населених пунктів, які були прийняті у винищувальний батальйон, приносили з собою зброю. Без зброї я як начальник РВ НКВС не приймав".

За радянськими матеріалами у Коропецькому батальйоні станом на 9 листопада 1944 р. нараховувалося 120 чоловік, з них 90 поляків і 30 українців, а вже у перші місяці 1945 р. чисельність "стрибків" помітно збільшилася. Станом на 20 січня 1945 р. їх було 212 (росіян – 4, українців – 81, поляків – 147), а на 20 лютого серед 206 бійців – українців було 83, поляків 120, росіян – троє. У групах сприяння знаходилося 30 поляків і 15 українців. Подібна картина була із Бучацьким та Монастириським винищувальними батальйонами.

Військовий штаб Тернопільської воєнної округи (ВО) УПА "Лисоня" у звіті за січень 1945 р. характеризуючи сили, якими радянська влада підтримувала "своє існування" подавав: "При НКВД є зорганізована міліція (переважно з поляків) в якій начальником є НКВД-ист, в силі 10-20 чол. Крім цього є ще т.з. "стрибки" […] Червоні старались зорганізувати в поодиноких селах станиці стрибків. Одначе в українських селах їм цього не вдалось зробити, їх станиці є майже в чисто польських селах. Стан станиці є ріжний від 12-50 чол. Кількість станиць залежить від кількості польських сіл".

У документах українського підпілля зазначається, що поляки, а серед них і польські підпільники, у складі радянських загонів (винищувальний батальйон, група самоохорони, міліція) "постійно тероризувал[и] українське мирне населення не лише в околиці але й на теренах сумежних районів. 17 листопада 1944 р. […] польсько-більшовицька банда з Бариша на спілку з бандитами з Пужник і Коропця спалили села: Задарів, Красіїв, Баранів Коропецького р-ну. Зафіксовується ряд випадків мордування українського мирного населення згаданими бандами: В самому тільки Бариші за один місяць грудень 1944 р. замордували польсько-більшовицькі бандити 35-ть осіб українців. На присілку Бариша – Тисів спалили душогуби живцем українську сім'ю Благих – 4-ри особи. На присілку Гутишина бандити замордували 3-ох молодих українців, між ними активного громадського діяча Стасюка. Цього ж місяця ці самі бандити стрілами через вікно застрілили 2-ох українців – Футія і Джуглея".

У рапорті № 6 польського підпілля про власну діяльність також зафіксовано, що 18 грудня 1944 р. у с. Бертники "міліція з Бариша" викрила схрон у домі під лісом. Українці, які там знаходилися, втекли. Схрон був приготовлений на 30 осіб з ліжками і підлогою.

Очільник українського підпілля на Тернопіллі Іван Шанайда ("Данило", "Степанович") у звіті за січень 1945 р. відзначав: "Спеціальною справою, якою потрібно було б зайнятися, це поляки. Це реальна наша хвороба і язва всього українського населення. Період більшовицької окупації – це для них вдалий момент погуляти і знищувати все, що є окрасою на західних українських землях. Своєю нахальністю і шовіністичним гонором перевищують всіх попередніх окупантів чи співжителів. Часом складається враження, що поляки не під більшовиками, а в Польщі".

Також у цьому документі "Данило" констатував, що "польські істребки […] у своїй роботі проявляють в десять раз більше енергії і пильності, чим більшовики. Хоч і відомо, що це справа рук більшовиків, але факт залишається фактом. Крім того, що в антиукраїнській роботі несуть порядні жертви і що на їхніх трупах большевики дешево добувають собі перемогу, у своїй шовіністичній сліпоті вони не кидають юдиної роботи. "Випадкові" вбивства ні в чому не винних людей, безпричинні розстріли зловлених, підпали, грабежі, побиття – це пам'ять, яку залишають про себе поляки".

Таке протистояння задовольняло органи радянської влади. Однак, із активізацією процесу "трансферу українського і польського населення" між УРСР та Польською Народною Республікою, країнами-сателітами СРСР, радянська влада почала втрачати важливого ситуативного союзника у боротьбі проти українського підпілля. Напади на села здійснювалися навіть заради власної наживи. Самі ж поляки, які входили до складу "стрибків", грабували українські села, здебільшого хати сімей членів українського підпілля, які загинули чи були виселені у табори.

Потрібно відзначити, що в польській історіографії, особливо останніх років, активно просувається теза про те, що в Галичині діяльність поляків у складі створених радянською владою винищувальних батальйонів, груп самоохорони і міліції є "окремим аспектом польської відплати" українцям і, мовляв, "траплялося", що поляки "в їхніх лавах здійснювали помсту" за попередньо завдані кривди. Що очевидно, є певним відбілюванням злочинів, які здійснили польські підрозділи, нехай і під "шапкою" НКВС.

Таким чином, розглянувши трішки ширший контекст другого масштабного польсько-українського протистояння, що мало місце у 1942–1947 рр., повернемося до подій у селі Пужники, що відбулися в лютому 1945 р.

За свідченнями сотенного "Сірих Вовків" Миколи Скринчука ("Хмель"), у січні 1945 р. керівник розвідчого відділу військового штабу Тернопільської ВО "Лисоня" Іван Яцишин ("Гордієнко") перебуваючи у відділах УПА, які на Чортківщині зводилися відповідно до військово-територіального поділу воєнної округи в 4-ту групу під командуванням Петра Хамчука ("Бистрий"), віддав наказ під час рейду "спалити ті села, де, по даних "Гордієнка", повинні були існувати підпільні польські організації". Оригінальний наказ командування ВО "Лисоня" на цей час нами не виявлений, відповідно, який справжній його зміст нам невідомо. Як наслідок, відділи 4-ї групи УПА провели ряд більших операції, одна з яких фіксується в селі Пужники.

Керівник Чортківського інспекторату АК Станіслав Чарнецький ("Вієнцлав", "Жар") 16 лютого 1945 р. звітував, що вночі з 12 на 13 лютого, в третій годині група провела напад на польське село Пужники. Поляки оборонялися на "пл[ощі]", де відбили напад, а "совіти" жодного пострілу не зробили. Внаслідок бою було вбито близько 100 людей похилого віку, жінок і дітей, а реакції з боку "совітів" немає.

Витяг про події в с. Пужники зі звіту керівника Чортківського інспекторату АК Станіслава Чарнецького ("Вієнцлав", "Жар"). 16 лютого 1945 р.

У "Хроніці Чортківського куреня" УПА, яка датується вереснем 1945 р., йдеться, що "4 лютого [1945 р.] курінь перейшов в терени Бучацького [над]району", де проводив операції у Червоногороді, Бариші та Пужниках, зокрема щодо останнього: "12 лютого курінь провів наскок на центр польсько-большевицької агресії Пужники Коропецького р-ну". І дальше зазначається: "Всі ліквідовані центри були станицями "Истребительных батальйонов", які робили сильні спустошення в довколишніх селах та вбивали мирне населення".

У зведенні штабу Тернопільської воєнної округи "Короткі описи боїв відділів УПА – "Лисоня" (від 16.ХІІ.1943 до 2.VІІІ.1945)", яке підготовлено восени 1945 р., про цю операцію повідомляється так: Наскок куреня під командуванням ком. Бистрого на Пужники. 12.2.1945 р. курінь [у складі сотень] "Сірі Вовки" і "Чорноморців" під команд[уванням] ком[андира] Бистрого зруйновано польсько-большевицький осередок Пужники, Коропецький р-н. Знищено кільканадцять большевицьких вислужників та спалено їхні забудування". У інших варіантах цього документа, які нам вдалося виявити (йдеться про зведення штабу під тією ж назвою, які датуються груднем 1945 р. і 1946 р.) текст фрагменту про операцію в с. Пужники змін не зазнав.

Витяг про події в с. Пужники зі зведенні штабу Тернопільської воєнної округи "Короткі описи боїв відділів УПА – "Лисоня" (від 16.ХІІ.1943 до 2.VІІІ.1945)". Грудень 1945 р.

Радянські щоденні оперативні зведення НКВС за 14 лютого 1945 р. в Коропецькому районі зафіксували: "В 5 год. ранку 13.2.45. р. проходяча банда, чисельністю до 300 чоловік підпалила село Пужники, Коропецького району. В результаті чого було спалено 200 домів і вбито до 50 чоловік поляків. В цей час у селі знаходилася опергрупа РВ НКВС чисельністю 12 чоловік, яка зав'язала з бандою бій, в процесі якого вбивши 3 чоловік відійшла, продовжуючи вести спостереження за бандою, яка із села Пужники направилася в Золотопотоцький район, де зупинилася в с. Стінка".

Витяг про події в с. Пужники із оперативного зведення управління НКВС в Тернопільській області. 14 лютого 1945 р.

Натомість у підсумковому звіті за лютий 1945 р. органи НКВС звітували: "згоріло 200 домів. Одночасно цією бандою вбито 50 чоловік – польської національності. В цей час у селі знаходилася опергрупа РВ НКВС чисельністю 12 чоловік, зав'язала з бандитами бій, в процесі якого було вбито 3 бандита. Переслідуючи банду оперативні групи Бучацького, Коропецького і Золото-Потіцького РВ НКВС наздогнали її в с. Стінка".

У ще одному звіті НКВС за лютий 1945 р. про ті події йшлося: "13 лютого [1945 р.] в с. Пужники, Коропецького р-ну бандгрупа чисельністю до 300 чоловік здійснила напад на поляків. В результаті нападу вбито 57 поляків. Після скоєного теракту бандити спалили 172 будинка. Вислана на місце події опергрупа РВ НКГБ-НКВД встановила, що вказана банда вибула в село Застінка Золотопотоцького р-ну".

Чим більше часу від тих подій в с. Пужники минало, тим збільшувалася кількість полеглих та знищеного майна, а згадки про перебування в селі оперативної групи НКВС та її участь в бою, навпаки – зникали. У справці начальника Коропецького РВ МДБ від 9 березня 1951 р. про події у Пужниках зазначалося, що "банда УПА "Бистрого" окружила село Пужники […] почала підпалювати житлові доми і наддвірні забудування. Жителі села, рятуючись від вогню, вибігали з горілих домів і тут же в лоб розстрілювалися бандитами […] спалили 172 житлових доми, звірськи вбили 82 людини мирного населення. Під час пожару згоріло 63 голови великої рогатої худоби". Що правда, колишньому вояку сотні "Сірі Вовки" Петру Коліснику ("Ігор") в обвинуваченні слідчий цитував більш "свіжішу" довідку, підготовлену 2 липня 1952 р., у якій йшлося: "в ніч з 13 на 14 лютого 1945 р. в селі Пужники […] бандитами ОУН було спалено 172 двори, вбито 69 чоловік жителів цього села і в результаті пожару було знищено 63 голови великої рогатої худоби".

Витяг з протоколу допиту колишнього вояка сотні "Сірі Вовки" Петра Колісника ("Ігор"). 16 липня 1952 р.

У комуністичній, а згодом і незалежній Польщі, на основі спогадів переселених жителів села, цифри полеглих також росли (подавалися числа від сотні людей, 104, 200 і до цілого села), а реальна картина подій під впливом пропаганди та політики зазнавала значного викривлення і однобокості.

Отже, що маємо в сухому підсумку:

Польське національне підпілля в період німецької окупації активно діяло в селі Пужники і його околицях, мало організовані збройні відділи, які з приходом Червоної армії у 1944 р. стали складовими радянських військових підрозділів, які створювалися під егідою НКВС. Діяльність польських "стрибків" із Пужників наприкінці 1944 р. мала чітку антиукраїнську спрямованість (проводилися операції, як проти українського підпілля, так і проти українського населення), що очевидно стало основною причиною "наскоку" відділів УПА.

Військова операція – "наскок" двох сотень УПА, що відбувся у ніч з 12 на 13 лютого 1945 р. проводився на "польсько-большевицький осередок", на "центр польсько-большевицької агресії", де також продовжувала існувати "підпільна польська організація", а не проти цивільних жителів села адже в протилежному випадку втрати серед населення були б в рази більшими.

Під час нічного бою вояків УПА з польськими "стрибками", серед яких були і члени підпілля, та оперативною групою райвідділу НКВС загинули окрім оборонців зі зброєю в руках і цивільні жителі. Кількість полеглих під час "наскоку" в наявних джерелах різниться: від "кільканадцять большевицьких вислужників" у документах УПА, до "близько 100 людей похилого віку, жінок і дітей" у звіті інспекторату АК. У різних за давністю радянських матеріалах подаються цифри: "до 50 чоловік поляків", "50 чоловік – польської національності ", "57 поляків", "69 чоловік" і "82 людини", а також зазначаються втрати УПА – троє осіб.

Внаслідок військової операції УПА згоріла низка житлових будинків та господарських забудов села. Радянська документація фіксує дані від "згоріло 200 домів", до "спалили 172 будинки", а також зазначає, що в результаті пожару "знищено 63 голови великої рогатої худоби". Однак чи зараховано до цих цифр спалені будівлі з 1943 р. ми не можемо сказати.

Після проведеної вояками УПА операції, подальша історія села уже відома, польське населення "добровільно виселили", натомість через пару місяців у залишені будівлі заселили таких же "добровільно виселених" українців. У 1949 р. Пужники втратили статус окремого населеного пункту, проте обліковувались у складі села Садове.

Зі спогадів місцевих жителів, яких переселили із Пужників до Польщі та їх нащадків відомо, що тіла полеглих похоронені на старому кладовищі, де були два великі рови (ями, траншеї) із часу кількаразового переходу німецько-радянського фронту в 1944 р. Для захоронення ці рови були трохи поглиблені. На могилах було встановлено два хрести.

Варто додати, що попри активність відділів УПА та підпілля ОУН, питання польського самостійницького руху на Тернопільщині, так, як і в Галичині загалом, вирішилося внаслідок дій карально-репресивної системи Радянського Союзу. Від літа 1944 р. на території Тернопільської обл. почався призов до 1-ї Польської армії в СРСР під командуванням генерала Зігмунда Берлінга, внаслідок чого значно послабилася мобілізаційна база польських збройних відділів.

Лише на початку червня 1944 р., за даними Тернопільського обкому КП(б)У, в цю армію було мобілізовано 11 713 військовозобов'язаних. Польські дослідники подають дані, що під час мобілізації з весни до 17 червня 1944 р. з Тернопільщини до Війська Польського взято 24 тис. поляків, а до кінця квітня 1945 р. – 40-45 тис. осіб. Внаслідок угоди, підписаної між урядом УРСР і Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) 9 вересня 1944 р., було введено у дію механізм реалізації домовленостей, щодо трансферу українського і польського населення між двома сателітами СРСР. За ним упродовж 1944–1946 рр. з території Тернопільської обл. виселено 74 467 польських родин – 233 617 осіб. Таким чином радянському режимові вдалося знищити господарську і мобілізаційну базу польського підпілля.

Повертаючись до сьогодення, у 2025 р. – ми бачимо на території колишнього села Пужники збережену каплицю і пам'ятний хрест, польським волонтерам дозволено займатися відновленням старого цвинтаря. В Тернопільському обласному краєзнавчому музеї, в експозиції присвяченій Другій світовій війні, представлено погруддя уродженки с. Пужники, польки Анелі Кшивонь – автоматниці 2-ї роти окремого жіночого батальйону ім. Емілії Плятер 1-го піхотного полку 1-ї польської дивізії ім. Тадеуша Костюшка у складі Червоної армії, що стала першою жінкою-іноземкою, якій було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а згодом і найвищий військовий орден Польщі – Virtuti Militari 5 класу. До слова, будучи донькою польського "осадника" Тадеуша Кшивоня, який воював у легіонах Пілсудського за незалежність Польщі, її сім'я з Пужників, як і ряд інших, у 1940 р. радянською владою була депортована у глиб СРСР.

Українська влада всяко сприяє у проведенні пошукових робіт, дозволяє закладати розвідкові траншеї, допомагає в реалізації ексгумаційних заходів, про що свідчить, зокрема, й історія з Пужниками, власним коштом відновлює пошкоджені вандалами польські пам'ятники на власній території тощо. Почасти, через нерозуміння власної історії, вживає нав'язану польську термінологію й ідею т. зв. "волинської карти" і "людобуйства" із виправданням, на кшталт, це для добросусідських відносин та діалогу.

Однак, а що натомість? Польща відновила могили і пам'ятники полеглим воякам УПА на своїй території, які масово руйнують і вандали і офіційні представники влади? Коли польська громадськість, влада, музеї вшанують, до прикладу, майора-лікаря УПА Павла Клочника ("Сірка"), який похований на цвинтарі в Грушовичах? Коли нарешті Україна (громадськість, наукові інституції, влада) почне відстоювати власні інтереси та історію? Розумію, що ці питання риторичні… Проте на них потрібно давати відповідь та пояснення. Якщо не нам, то для нащадків…