На схилі літ пожив в самостійній Україні. Пам'яті Петра Остапчука

Петро Остапчук

У Першу річницю смерти д-ра Петра Остапчука 

(Narodna Volya year LXXXV, no. 26, Thurs, 29 June 1995)

Рік тому, 16 травня 1994 р., у м. Києві відійшов з життя д-р Петро Остапчук. Народився на Волині 27 червня 1915 р., на хуторі села Верби (Дубенщина). Був найстаршим з чотирьох синів Омеляна Остапчука. Виростаючи під Польщею, шляхи Петра та його братів охоплювали широкий діяпазон надій та страждань національно свідомої української молоді.

У 1932-1937 рр. Петро вчився в Православній Духовній Семінарії в Крем'янці. Багато професорів було українськими патріотами і там домінував український дух. Поміж студентами семінарії існував україністичний гурток, головою якого був майбутній редактор газети "Українське Слово" Олег Штуль, а П. Остапчук був секретарем гуртка. Покоління П. Остапчука це була та генерація волиняків, яка остаточно і безповоротно здобула національну свідомість. Він свідчив про духовний зв'язок його ровесників з історією України, наприклад, який великий вплив на них мав "Тарас Бульба" Гоголя, де описуються події, які відбувались також на рідній Дубенщині.

Також, він залюбки згадував щорічні походи до Берестечка на річницю бою Богдана Хмельницького 28 червня 10 липня 1651 р. В 1930-их роках ці акції заборонялись і треба було лісами й стежками обходити застави польської поліції. Після закінчення семінарії П. Остапчук відслужив рік у польському війську а в 1938-39 рр. вчився на першому році Ветеринарного Інститугу у Варшаві, алe не тратив контакту зі своїми рідними краями.

У рідній Вербі був членом самодіяльного націоналістичного гуртка, який 22 липня 1939 р., при ліквідації ОУН на Дубенщині, був розгромлений, а Петро Остапчук був ув'язнений без оприділеного терміну в дубнівській тюрмі, де він пробув аж до приходу більшовиків.

Дізнавшись, що підлягав арештові НКВД, був змушений залишити Вербу і перейти кордон на першу еміграцію.

Майже рік провів на Холмщині у с. Селище, де він вчителював. Це був романтичний період просвітянської праці серед місцевого українського населення. Покійний з приємністю згадував вечори, коли селянам читали Шевченка, і як зворушливо вони сприймали його поеми; також брав участь у веденні аматорського театрального гуртка. Але потяr до науки змусив П. Остапчука залишити Холмщииу та восени 1941 р. він вступив до університету в Берліні з метою вивчати не ветеринарію, а філософію, бо вважав, що майбутня самостійна Україна може обійтись з навіть неукраїнською технічною інтеліrенцією, але не без своєї гуманітарної інтелігенції. Вже в Берліні він увійшов до мельниківської ОУН, зустрічався з членами проводу Сеником та Сціборським і брав участь у відправлянні своїх людей на схід, за що був розкритий німецьким СД, але вдалося зберегтися.

З вибухом війни в червні 1941 р., бажання брати участь у визвольних змаганнях та туга за домом взяли верх і він як і багато з його генерації, кинув науку та повернувся на рідні землі. Там продовжував вести підпільну організаційну роботу. Також у 1942 р. працював у редакції газети "Волинь" під керівництвом Уласа Самчука. У 1943 р. став редактором української газети на Поліссі "Пінська Правда". Також у тому ж році одружився з односельчанкою, Анастасією Міцевич, донькою місцевого священика, отця Павла Міцевича.

Доля братів П. Остапчука була важкою: Ананій загинув в УПА. Василь попав до таборів на Воркуті. Тому, що на хуторі в Остапчуків зупинялись, наприклад, члени похідних rpyп, також і батько Омелян по війні сидів у тюрмі. Лише одному братові, Михайлові (псевдонім "Клен"), який воював в українських партизанах вдалося разом з Петром перебратися на Захід.

По війні П. Остапчук закінчив ветеринарію в Мюнхенському університеті, а в 1950 р. з дружино та донькою виїхав до Америки. Родина поселилась в Сейнт-Пол, Міннесота. До 1969 р. працював інспектором худоби по фармах цього північного стейту з суворими зимами. Опісля сім'я переїхала до Чікаго, де П. Остапчук став співвласником ветеринарської клініки. Незважаючи на важку працю на чужнині, він ніколи не перестав уболівати за долю рідної України, був активним у громадському та церковному житті. Любив книжку та особливо стежив за дисидентським рухом в Україні. У нього двоє дітей, донька Ольга та син Віктор.

У 1985 р. П. Остапчук овдовів. У 1993 р. він разом з сином та його родиною переїхав до Києва. Його син д-р Віктор Остапчук, який є істориком та тюрколого-османістом, був запрошений працювати в новоствореному Інституті Сходознавства Академії Наук України, який очолює його керівник з Гарварду, академік Омелян Пріцак, щоб допомогти поставити в Україні сходознавчі дисципліни. І так П. Остапчук дожив до мрії своєї генерації — хоч на схилі літ пожити в самостійній Україні.

Д-р П. Остапчук похований у рідній Вербі поблизу з могилами своїх батьків та родичів. Під час похорону трапився інцидент вартий розповіді. У Вербі ще залишився священик Московського Патріярхату. На прохання брата покійного, Василя Остапчука, щоб поруч з настоятелем також брав участь у відправі священик Київського Патріярхату, настоятель категорично відмовився та навіть не дозволив відкрити дзвіницю. Хоч у сучасних екуменічних часах буває, що навіть священики різних конфесій, наприклад, римо- чи греко-католики разом з православними, деколи відправляють спільні Літургії. Але через нетолерантність до української ідеї цього московського священика, було неможливо покійникові отримати похорон в церкві, у якій був хрещений та вінчаний.

Відправа відбулась надворі. Результат цієї ситуації був такий, що обурення селян змусило цього священика покинути свою парафію, так що та сама боротьба за українську справу, яка супроводжувала його життя, була присутня і при похороні покійного д-ра Остапчука. Вічна йому пам'ять!