Наш Умберто Еко. Спогади про Сергія Федаку
Саме Сергій Федака видав мою першу книжку. Ще коли я був студентом-третьокурсником. Після одного з неформальних літературних вечорів, які ми проводили в ужгородському кафе «Снек», Дмитрович підійшов до мене і сказав, що мої вірші вже «готові» для публікації. Тож хай я зранку принесу йому диск з текстами і він подумає як би їх надрукувати. У мене тоді ще не було навіть комп’ютера, а вірші я писав на аркушах і серветках, які валялися скрізь по гуртожитській кімнаті.
Не стало Дмитровича…
Ця неділя згірчена сумною новиною: відійшов у засвіти професор Сергій Дмитрович Федака. Ніхто в моєму творчому житті не зробив для мене більше, ніж Дмитрович, або – як ми всі його називали – професор…
Ті з вас, кому не пощастило знати Дмитровича, можуть спитати – а професором чого він був, яких наук? Відповідаю: Сергій Дмитрович був доктором історичних наук, професором Ужгородського університету, але насправді ми всі його називали просто професором усього, усіх сфер життя і всіх галузей наук. Професор за типом мислення, за способом життя. Готовий персонаж для книги.
Власне кажучи, для мене Дмитрович – насамперед людина епохи бароко, різностороння й у всіх сферах обдарована особистість, де історія як наука була важливою, але тільки однією з характеристик персони. Адже це був ще й цікавий прозаїк, ліричний поет, плідний журналіст, політичний коментатор, викладач і лектор, палкий театральний критик, завсідник усіх можливих заходів і найбогемніший персонаж ужгородського інтелектуального ландшафту.
Богема – в усіх позитивних і негативних конотаціях – це була сутність стилю життя професора Федаки. Самотній і в глибині душі, либонь, нещасний, він заповнював свої дні неймовірною соціальною активністю, відвідував усі культурні події й ставив запитання на всіх прес-конференціях, його знаменитий "чемодан" з'являвся на зустрічі з губернатором, прем'єрі в театрі ляльок, на гуцульському фестивалі десь у Верховині, на дегустації вина в старезних підземних погребах, в університеті і в художній галереї.
Добросердний бородань з незамінним "чемоданом" в руці. Професор – мов із картинки. Наш Умберто Еко. Таким було моє перше враження про Федаку, коли я побачив його в університеті. Про вміст "чемодана" ходили легенди й анекдоти, але завжди була впевненість, що там є пляшка, закуска і книжка.
Про стиль життя Дмитровича розповідали небилиці й нісенітниці, дещо з цього навіть перекочувало у кілька художніх книжок. Так, професор ще за життя став героєм художньої прози інших авторів, бо тут не треба було нічого вигадувати – настільки барвна й колоритна була постать. Пригадую, коли я був першокурсником, про Федаку говорили, що він спить у ванні. Без води, щоправда. А спить у ванні, бо все інше місце в його помешканні, в тому числі й ліжко, завалене книжками...
Людина-книга. Для мене – особливо. Бо це саме Федака видав мою першу книжку. Ще коли я був студентом-третьокурсником. Після одного з неформальних літературних вечорів, які ми проводили в ужгородському кафе "Снек", Дмитрович підійшов до мене і сказав, що мої вірші вже "готові" для публікації. Тож хай я зранку принесу йому диск з текстами і він подумає як би їх надрукувати. У мене тоді ще не було навіть комп'ютера, а вірші я писав на аркушах і серветках, які валялися скрізь по гуртожитській кімнаті.
Я позичив у знайомої комп'ютер і за ніч набрав у ворді всі тексти, які зміг познаходити. Зранку віддав диск Федаці, а через два місяці професор подзвонив й сказав, що можу піти й забрати з видавництва свою першу поетичну збірку "Вісім місяців шизофренії". 500 примірників, які дали мені квиток у літературу і зробили письменником. Дмитрович, дякую, я ніколи цього не забуду!
Але в історію професор Федака ввійде не тільки завдяки своєму письменницькому реноме. Адже насамперед це був ретельний поважний науковець, автор колосальної 16-томної Історії України. Колеги так і казали про нього: на такий науковий подвиг здатні тільки двоє – Грушевський і Федака.
Так, поза богемним іміджем і стилем життя, Сергій Дмитрович Федака був неабияким працеголіком і людиною-інституцією, людиною-фабрикою думок. Людина ениклопедичних знань, викладач, який без шпаргалок і з заплющеними очима читав лекції з історії, без кінця сиплячи датами й фактами.
Представник потужної й помітної в краї інтелектуальної династії (адже Федаки – це сім'я, що зробила чимало для науки в Закарпатті й Україні), Сергій Дмитрович за життя встиг чимало. І дуже символічно, що якраз минулого року професор презентував останній, 16-й, том своєї капітальної Історії України. Таке враження, що зібрався з силами і доробив проєкт усього свого життя, і лише тоді дозволив хворобі побороти земне тіло…
…Я провідував професора в лікарні цього тижня і встиг перекинутися з ним кількома словами. Дмитрович мучився, але голову мав світлу й повну думок, та ще й віднаходив сили на жартівливі коментарі в своєму улюбленому чорному стилі.
Відійшов на піку своїх інтелектуальних спроможностей – неповторний, незабутній, абсолютно незамінний у всіх своїх ролях та іпостасях.
Нам ще належить оцінити огром його наукової й творчої спадщини, але вже точно ясно одне – ми мали справу не просто з істориком, а з історичною постаттю.
Дякую, Дмитрович, що були в моєму житті. Вічна пам'ять, достойний професоре!
Повний текст спогаду про Сергія Федаку читайте за посиланням.
