Василь Кук. Початок історії
112 років тому на Львівщині народився Василь Кук, останній головнокомандувач УПА.
Давнє українське село Красне зазнало менше змін від свого створення в ХV до кінця ХІХ століття, як з часу відколи тут у 1871 році було прокладено залізницю. Транспортна артерія, прокладена через село, змінила життя його мешканців - крім традиційних землеробських занять, додала опцію роботи на залізниці.
Потреба додаткових можливостей заробітку ставала актуальнішою з кожним роком, адже збільшення кількості населення призводило до зменшення розмірів наділу на кожного, породжувало "земельний голод". Брак землі став ще одним чинником неспокою в галицькому селі у наступні десятиліття. І додав до національних протиріч, які наростали, ще й соціальні. Виявом останніх стали селянські страйки 1902 року в Галичині, одним з епіцентрів яких стало якраз Красне. Для їх придушення влада змушена була навіть застосувати військову силу, але лише після вимушених поступок в оплаті селянської праці протест вдалося зупинити.
Залізниця стала не лише способом яким мешканці Красного змогли виходити значно дальше за його межі, відкриваючи для себе світ. Вона принесла інший світ в саме Красне.
Сюди почали приїздити з інших куточків імперії робітники, що будували чи обслуговували її та довколишню інфраструктуру. Тому почав змінюватися етнічний склад донедавна майже виключно українського села. Станом на 1900 рік з 1395 мешканців Красного 939 були українцями, 311 поляками і 139 євреями.
В недалекому майбутньому суперечки та суперництво між представниками різних націй в рамках імперії, переросли у відкритий конфлікт після її руйнування. Галичина стала однією з арен завзятого польсько-українського протистояння, яке з різною інтенсивністю тривало майже до середини ХХ століття. Вже незабаром конфлікт зачепив і тихе донедавна Красне, його учасником стане і головний герой цієї історії - Василь Кук.
А станом на початок цього століття в селі вже існувала розвинена структура українського національного життя. Діяли товариства "Просвіта", "Сільський господар", "Рідна школа", "Союз українок", "Сокіл", кооперативи "Сила" та "Українська каса". Активна діяльність цих організацій виховала ціле покоління учасників українського визвольного руху. За наступних п'ятдесят років понад дві сотні мешканців Красного через свою активну діяльність у цьому русі зазнали політичних репресій з боку польського, німецького та совєтських режимів.
Призупинити його розвиток вдасться лише останньому. Зокрема виселенням найактивніших краснян після Другої світової війни. Багато з них покарано за реальні чи вигадані звʼязки з Василем Куком. Та навіть успіхи совєтського режиму виявилися тимчасовими - через кілька десятиліть після масових репресій та депортацій, під кінець ХХ століття національне відродження, зерна якого були посіяні на його початку, знову розквітне у селі.
Але повернемося в останній мирний 1913 рік, до уже не лише українського села Красне, але української родини Куків. На той момент вона складалася з трьох осіб Степана Кука, його дружини Парасковеї та донечки Ганни. У них на початку року, як раз напередодні "другого празника" з циклу традиційних різдвяних свят, народилася друга дитина, цього разу син. Зважаючи на час народження - охрестили Василем.
Хата в якій зростав майбутній генерал нічим не вирізнялася від інших селянських жител Красного. Незвичним було хіба те, що тут жили дві нерідні між собою сім'ї. Половина хати - на цей момент це було все, що міг дозволити собі Степан Кук. Життя було жорстоким до нього з дитинства. У вісім років він втратив батька, незабаром після цього пожежа знищила дім. Але Степан не зламався. Розуміючи, що не зможе жити із маленького клаптика землі у рідному селі Якимів, він переїхав у Красне, щоб працювати тут на залізниці.
Спочатку його чекала важка фізична праця, яка не дуже вирізнялася від звичної роботи на землі. Але тут все ж була можливість зростати за умови бажання навчатися. У Степана воно було - для просування по службі він вивчив німецьку, здав екзамени, почав працювати на дрезині, потім отримав посаду диспетчера станції у Красному, згодом став завідувачем складу. Залізниця змінила його - дозволила побачити світ поза селом, отримати освіту самому та зрозуміти її потребу і потенціал для своїх дітей.
Степан Кук був для дітей прикладом людини, здатної долати труднощі, спинатися на ноги навіть після важких ударів життя. Він не боявся вчитися, опановував нові вміння, які могли йому згодитися і допомогти вижити у скрутній ситуації. Василь Кук згадував - батько був умілим столяром, ремонтував бляшані вироби і навіть надавав перукарські послуги іншим селянам у себе вдома. Усіх цих умінь також навчав своїх дітей. "Все що закладено в батьках потім проявляється в дітях. - міркував Василь Кук на схилі літ, - Дуже правильна ця приказка: яке дерево - такий клин, який батько - такий син". Він і справді був багато в чому схожий на батька, який не ламався попри важкі обставини, умів навчатися і змінюватися.
Молодша від Степана на десять років Парасковея теж продемонструє незламний характер у протистоянні з лихоліттями, що чекатимуть на її родину. Першим великим горем для неї стала смерть народженого в 1909 році, первістка Филимона. Хлопчик прожив лише 11 тижнів. Через два роки у сім'ї народилася донечка Ганна, а ще через два, напередодні Великої війни - знову син, Василь.
Народження навіть здорової дитини (та ще й взимку), на жаль, в той час не гарантувало її довгого життя. Низький рівень медицини в українському селі призводив до того, що навіть не дуже небезпечні хвороби закінчувалися смертю малюка. Парасковея знала це з досвіду своєї сім'ї. Тому новонародженого хлопчика вирішили якомога швидше охрестити - вже на п'ятий день.
Побоювання матері виявилися марними - Василеві судилося довге і насичене яскравими подіями життя. Попри труднощі та небезпеки на життєвому шляху, він проживе майже сто років, найдовше з усіх восьми дітей Степана та Парасковеї.
З книги "Василь Кук. Біографія покоління"
