Гра в одні ворота

Хрест на місці братської могили в селі Угли на Рівненщині

radiosvoboda.org

11 грудня 2024 року на сайті Osrodek KARTA, а 12 грудня 2024 року на сайті "Україна Модерна" опубліковано Друге польсько-українське Комюніке, яке вдруге після 1994 року ініціював польський Центр "КАРТА" з чудовою метою започаткувати якісно новий діалог між польськими та українськими істориками щодо спільної інтерпретації важких сторінок історії ХХ століття за фомулою "всі жертви — наші", що має унеможливити "протистояння жертв", тобто ділення їх на "своїх" та "чужих", численні маніпуляції та торги їхньою кількістю, закрити історичні рахунки взаємних кривд, які кремлівська пропаганда та прихильні до неї групи намагаються розпалювати між польським і українським народами, особливо нині, під час війни.

Цей документ підписали 24 історики з обох країн (на час публікації цього коментаря українські професори Ігор Гирич (Київ) та Микола Кучерепа (Луцьк) відкликали свої підписи).

Очевидно, Друге Комюніке - своєрідний відгук на заяви польських політиків про те, що Україна не ввійде до Євросоюзу без вирішення "Волинського питання", адже саме на цьому моменті в документі зосереджена основна увага.

Тож як польські й українські підписанти Комюніке пропонують вирішити "Волинське питання"?

Тим, хто слідкує за ходом досліджень польсько-українського конфлікту періоду Другої світової війни на Волині, одразу скажу, що вони нічого нового не пропонують, окрім того, як нав'язати українському суспільству дещо підфарбовані польські міфи десяти-двадцятилітньої давнини.

Міф №1. ОУН під проводом Степана Бандери на зламі 1942-1943 років ухвалила рішення (виробила план) знищення поляків на Волині.

Ось як він подається у тексті Другого Комюніке: "До поразки під Сталінградом взимку 1942/1943рр. поляки і українці припускали можливість повторення сценарію кінця Першої світової війни: одночасна поразка Німеччини та СРСР та загроза нового польсько-українського збройного конфлікту за спірні території Східної Галичини та Волині. Тому ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів — головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою — німців. Останніх українське націоналістичне підпілля трактувало як таких, що відступають і лише тимчасово окуповують територію майбутньої незалежної української держави. Своєю чергою, поляки, які проживали на територіях з більшістю українського населення — на Волині та Східній Галичині — були, на думку ОУН-Б, найслабшим ворогом, а тому їх найлегше перемогти першими".

Одразу обмовлюсь, початково цей міф звучав так: "урядуючий провідник" ОУН-Б Микола Лебідь "видав так званий наказ №1, який стосувався "масової ліквідації поляків на Поліссі і Волині". [1; 307] Але після оприлюднення свідчень члена Центрального Проводу ОУН-Б Михайла Степаняка про те, що Микола Лебідь був прорти антипольських акцій на Волині, виступав з критикою керівника ОУН-Б на Північно-Західних Українських Землях (ПСУЗ) тобто на Волині й Поліссі Дмитра Клячківського на Третьому Надзвичайному Великому Зборі ОУН у серпні 1943 року та вимагав притягнення його до відповідальності за вихід з підпорядкування Центральному Проводу, [2; 93] твердити про існування подібного наказу стало нонсенсом.

Відтак підписанти Другого Комюніке вирішили запропонувати новий варіант старої пісні: не одноосібний наказ провідника, а колективне рішення ОУН-Б про всенародне повстання проти поляків на зламі 1942-1943 років, яке, очевидно, мало би бути підготовлене на жовтневій та грудневій 1942 року конференціях військових референтів ОУН-Б і ухвалене Третьою конференцією ОУНСД 17-21 лютого 1943 року, адже ніяких інших засідань керівних органів ОУН-Б, на яких би вироблялися і ухвалювалися колективні партійні рішення, у цей період не було. Однак при ознайомлені з матеріалами та рішеннями цих конференцій нічого подібного я там не знайшов. Зокрема, смершівський агент "Ярослав", з донесень якого відомо про перебіг подій на конференціях військових референтів, і саме на які посилаються польські й українські дослідники, зазначає, що на першій конференції крайові військові референти критикували керівництво ОУН-Б за погане ставлення до військових справ, виступали за необхідність всенародної боротьби проти більшовиків. [3; 22]

Особливо відзначився військовий референт ОУН-Б краю "Північ" (Волинь і Полісся) Василь Івахів ("Сом"), який розповідав, що крайовий провід "Північ" кілька разів звертався до проводу ОУН за дозволом розпочати боротьбу проти німців та їхніх помічників - поляків, які доносять неправду про українців як учасників комуністичного підпілля, однак провід завжди відмовляв йому в цьому. Він також ратував за те, що на боротьбу з більшовиками слід залучати все населення Волині, а не лише загони УПА, які перебувають в лісах, як це пропонує провід ОУН. Свій виступ Василь Івахів завершив ультиматумом: якщо центральне керівництво не допомагатиме військовій справі, "Волинь відмовиться підпорядковуватися проводу ОУН". [3; 25-26]

Відтак, на конференції було утворено комісію з розробки тез (програми) воєнно-політичної організації Української армії. Працювала вона до другої конференції військових референтів 1-2 грудня 1943 року.

Слід зазначити, що в розділі цієї програми під назвою "Організація внутрішньої безпеки" було запропоновано тезу про необхідність "з початком бойових дій за "самостійність" будь-якою ціною ліквідувати проблему національних меншин. А щоб її ліквідувати, треба нацменів – ворогів народу – знищити...

3. Поляків усіх виселити, давши їм можливість взяти із собою те, що вони хочуть, оскільки їх також захищатимуть Англія і Америка. Найактивніших ворогів та їхніх всіх членів [налаштованих] проти українських організацій знищити напередодні оголошення мобілізації. На облік вони будуть узяті завчасно районними і повітовими військовими командами. Знищенням буде займатися жандармерія, а в окремих випадках "СБ". Використовувати для цього вояків армії забороняється". [3; 37-38]

І от що цікаво: ця теза, яку можна було б трактувати, як план винищення польської меншини, як свідчать покази на допиті Михайла Степаняка, а також опубліковані постанови Третьої конференції ОУНСД (17-21 лютого 1943 року), не розглядалися і не ухвалювалися як керівництво до дії. Зокрема, Михайло Степаняк як основний доповідач на Третій конференції ОУНСД наголошував на тому, "що в ході війни СССР вимальовується переможцем, але оскільки СССР продовжує залишатися головним ворогом "Української самостійності", за яку бореться ОУН, тому організація повинна зробити все, що необхідно, для успішної боротьби проти СССР". [2; 84-85]

Він у своєму виступі доводив: німці, хоча ще перебувають в Україні, вони фактично війну на сході програли. Відтак в Україну повинні прийти більшовики, перед ким український самостійницький рух, яким керує ОУН, має продемонструвати силу, що він без їхньої допомоги може звільнити Україну від німців, і виставити Совєтський Союз, котрий іде в Україну, як імперіаліста. Реалізувати цей план, зазначив Степаняк у висновку, можна тільки через повстання в Україні і захоплення влади повстанцями під керівництвом ОУН без допомоги Червоної Армії. [2; 85]

Слід сказати, що саме боротьба (повстання) проти совєтських і німемецьких окупантів визнана пріоритетною в низці пунктів постанов Третьої конференції ОУНСД. Так у сьомому пункті розділу Б "Ситуації на українських землях..." сказано: "Український народ, що в своєму змаганні за Самостійну Соборну Українську Державу веде нещадну боротьбу проти московсько-большевицьких і німецьких окупантів – є одиноким джерелом і гарантом нашої сили та підметом нашої боротьби". [4; 75]

В другому пункті резолюційної частини постанов Третьої конференції ОУНСД зазначається: "В період сучасної війни на Сході Європи, що в висліді мілітарного й духового виснаження німецького й московського імперіялізмів та під впливом наростаючих у Європі революційних сил поневолених народів, веде до їхнього розвалу, проводимо боротьбу для підготовки Української Національної Революції, яка в момент кризи сучасної війни доведе до усунення окупантів з України". [4; 75]

Подібні формулювання можна знайти і в інших пунктах постанов Третьої конференції ОУНСД. Але жодного слова про потребу хоча б якоїсь боротьби проти поляків там немає.

Тож чим керувалося підпілля ОУН-Б на Волині, починаючи антипольські акції? Відповідь на поставлене запитання дає все той же член Центрального Проводу ОУН-Б Михайло Степаняк: "Під впливом члена центрального проводу, а пізніше члена бюро проводу Шухевича ("Тура") намічений курс на цій (Третій, - І.О.) конференції було відхилено, а політика організації у питанні збройної боротьби пішла по лінії, яку на практиці здійснював на Волині "Клим Савур" як командир УПА, тобто боротьби проти червоних партизанів і поляків". [2; 85]

Те, що антипольські акції розпочалися на Волині всупереч рішенням ОУН-Б підтвердив на суді заступник крайового провідника ОУН-Б на Волині Юрій Стельмащук: "У червні 1943р. я був призначений командиром загону, який налічував 450 осіб. Також у червні 1943 р. в Колківському лісі я зустрівся з Климом Савуром – заступником представника ставки головної команди Андрієнка. Савур дав мені наказ знищити всіх поляків Ковельської округи.

Все керівництво Ковельщини, в тому числі і я, виступило проти цієї пропозиції, але Савур пригрозив мені польовим судом. Становище було важким. Не виконати наказ я не мав права, а виконати його не дозволяло особисте переконання. Я звернувся да Андрієнка. Андрієнко мені сказав, що ця вказівка не із центру, що це місцеве перекручення. Але нічого конкретного не сказав. Таким чином я дотягнув до серпня 1943 року". [5; 94зв.-95]

Зрештою, про те, що на Волині антипольські акції розпочалися всупереч рішенням ОУН-Б, свідчить винесення на розгляд ІІІ Надзвичайного Великого Збору ОУН-Б персональної справи Дмитра Клячківського ("Клима Савура"), який очолив УПА на ПЗУЗ, підпорядкував їй місцеві структури ОУН і вийшов з підпорядкування Центрального Проводу ОУН-Б.

Міф №2. "Від початку української акції на Волині місцеві поляки намагалися організувати місцеву самооборону. До захисту польського населення долучилися й структури Армії Крайової. На теренах де не було Армії Крайової, польське населення Волині вбачало захисників від нападів УПА в радянських партизанах".

Це також дещо модернізований міф про "масові вбивства беззахисної людності", тобто поляків, на Волині. [6; 285]

Приємно, що нині він набув хоч якихось реальних ознак. Через десятки літ польські історики спромоглися визнати, що антипольські акції на Волині були спрямовані не проти цілком беззахисного польського населення, адже від початку місцеві поляки разом із структурами Армії Крайової, як бачимо, "організовували місцеву самооборону", шукали захисту "в радянських партизанах". Проте повністю розвіяти міф вони не спромоглися, бо для цього треба було сказати, що місцеві поляки від початку антипольських акцій шукали захисту і в окупаційної влади, вступали в німецьку поліцію, а в низці районів польська самооборона в одних випадках разом з гітлерівцями, а в інших разом із червоними партизанами одразу після початку антипольських розпочала антиукраїнські акції. Наприклад, "8-10 березня 1943 року польська самооборона Пшебража зловила 8 осіб в постолах, 6 розстріляла на місці, а 2 повезла в район, де їх розстріляв заступник інспектора – поляк. [7; 5]

7 квітня 1943 року польська самооборона Гути Степанської разом з червоними партизанами здійснила напад на українське село Бутейки, де в бою загинуло 8 вояків УПА, 3 - поранено. [8; 123-127] [9; 1]

14 квітня 1943 року партизани польського совєтського загону імені Тадеуша Костюшка здійснили антиукраїнську операцію на село Єльне Сарненського повіту, де вбили 15 селян. Власних втрат не було. [10; 26] [11]

19 квітня 1943 німці й поляки вчинили пацифікацію колонії Красний Сад (Луцький повіт), де розстріляли 121 особу. [7; 4зв.]

24 квітня 1943 року польська самооборона Стахівки, заручившись підтримкою німців та одержавши від них зброю, вчинила жахливу розправу над мирними жителями села Трипутня (Дубровицький район). Від їхніх сокир, багнетів та куль загинуло від 60 до 78 осіб. [12; 8] [13; 262-263]

У квітні 1943 року польська самооборона з Глушкова (район Людвипіль) під керівництвом Фортуната Вільчинського здійснила акцію на село Більчаки, під час якої спалила частину села, вбила 24 мирні жителі. [14; 4зв.-5] [15; 253]  

А, приміром, польські підпільники Переспівського та Рожищанського відтинків Армії Крайової (криптоніми "Стохід", "Коло") Ківерцівського округу в квітні 1943 року, ще до початку антипольських акцій у цьому терені, створили 10 пляцувок самооборони (біля 300 вояків), які здійснили кілька десятків нападів на українські села, вбили біля 350 встановлених поіменно осіб, що перевищує кількість поімено встановлених жертв антипольських акцій УПА у цій місцевості. [16; 551-557]

Апогеєм "захисту польського населення Волині" з боку Армії Крайової та місцевої польської самооборони став місяць лютий 1944 року, коли під час кількох десятків їхніх акцій у Володимир-Волинському, Ковельському та Любомльському повітах було вбито й закатовано до 2 тисяч мирних українців, в тому числі жінок, дітей, стариків. [17]

Міф №3. Про 40-60 тисяч жертв антипольської акції ОУН-Б і УПА та 2-3 тисячі українських жертв антиукраїнських дій польського підпілля на Волині від зими1942/1943р. до весни 1945 року.

Слід сказати, що міфічна цифра 40-60 тисяч польськх жертв Волині випливла ще в 2000 році з двотомного дослідження Владислава і Єви Семашків "Геноцид, вчинений українськими націоналістами над польським населенням Волині 1939-1945". А на українських 2-3 тисячах жертв з рук польського підпілля останнім часом наполягає у своїх дослідженнях Гжегож Мотика[1] . [6; 277]

Незважаючи на те, що в низці публікацій результати досліджень Владислава і Єви Семашків піддавалися сумніву (дивись хоча б статтю Євгена Місила "Волинський міф "100 тисяч", яку надрукувала газета "Наше Слово" 15 березня 2019 року), польські науковці, в тому числі й підписанти цього комюніке, використовують їхні дані в науковому обігу як непогрішні. Хоча їхня фальшивість проглядається навіть без особливого заглиблення в дослідницьку кухню. Зверніть увагу: історики-підписанти називають 40-60 тисяч польських жертв АНТИПОЛЬСЬКОЇ АКЦІЇ ОУН-Б і УПА ВІД ЗИМИ 1942/1943Р. ДО ВЕСНИ 1945 РОКУ!!! А Владислав і Єва Семашки до тих самих 40-60 тисяч польських жертв включають 1381-1481 особу яка загинула у 1939-1942 роках, тобто до початку антипольської акції ОУН-Б і УПА. [18; 1038]

Окрім того, історики-підписанти Другого Комюніке зараховують до жертв антипольської акції ОУН-Б і УПА осіб, яких вбили українські поліцаї на німецькій службі. [18; 1038] Водночас до кількості українських жертв вони не включають тих, хто загинув з рук польських поліцаїв на німецькій службі, з рук польсько-совєтських партизанів і навіть з рук поляків, приналежність яких до певних збройних формувань не вдалося встановити.

Варто зауважити також, що Семашки в своїй книзі записують на рахунок українських націоналістів польські жертви, яких насправді не було. Про це я звертав увагу у відкритому листі до Ґжеґожа Мотики "Чому "Вісла" не дорівнює Волині". 

Я зазначав, наприклад, що сайт "Strony o Wolyniu" заперечує загибель у колонії Їльники (Костопільський повіт, волость Березне) 200 невідомих поляків, про що пишуть Семашки в статті про цей населений пункт. Згідно із зібраними адміністраторами сайту матеріалами про долю 45 родин, що мешкали в 39 садибах із 44 садиб колонії, жоден мешканець тут не загинув.

За даними дослідника Івана Пущука, сайту "Strony o Wolyniu" та моїми власними, у колонії Вікторівка (Ковельський повіт, волость Купичів) ніхто 16 липня 1943 року не вбивав 100 невідомих поляків, про що розповідають Семашки. Адже, як вдалося встановити із 19 родин, які мешкали тут, від 7 до 18 родин були осадницькими, яких совєти вивезли на Сибір у лютому 1940 року. Решта втекла у село Засмики Ковельського повіту.

Не загинули 40 безіменних осіб у каплиці села Кримно (Ковельський повіт) під час служби 11 липня 1943 року, адже на території Ковельщини в цей час, як було сказано вище, антипольська акція не проводилась, каплиця існувала тільки в проекті та й поляків стільки в селі не жило.

Жодного поляка із 30 з родин Йончиків, Красуцьких та Садовських, як заначають Семашки, не вбито у селі Блаженик (Володимир-Волинський повіт, волость Верба). Перші дві родини з такими прізвищами, як стверджують старожили села, тут не проживали, а три родини Садовських виїхали до Польщі у 1944-1945 роках. [19; 22зв.,126,152зв.] [20; 166]  

Десятки опитаних старожилів села Перевали (Володимир-Волинський повіт, волость Олеськ) заперечують вбивство тут 29 серпня 1943 року 54 невідомих поляків, про що пишуть Семашки. [20; 260-261] [21; 184-186]

Прикладів недостовірних даних про польські жертви в дослідженні Семашків десятки, якщо не сотні. Але всі вони віднесені до категорії "встановлених", яка на 2010 рік налічувала 38 600 осіб. До жертв цієї категорії належать "встановлені за прізвищами" (22 113 осіб), та ті, "прізвища яких не встановлено" (16 487осіб). 21400 польських жертв належать до категорії "оціночних". [22]

З пояснень Владислава і Єви Семашків не зрозуміло, якими раціональними методами можна вирахувати кількість польських жертв цієї категорії в колоніях та селах, де абсолютно нічого не відомо про долю поляків. Дослідники стверджують, що цю кількість вирахувано на основі "множника", що виражає співвідношення кількості задокументованих жертв та кількості жертв, прийнятих на підставі статистичних оцінок. [18; 1057]. Словом, якщо у вас немає ніяких даних про жертви у певній місцевості, то їхню кількість можна вирахувати шляхом певних математичних маніпуляцій. І всю цю ахінею з підрахунками польських жертв там, де навіть невідомо, чи жили поляки, професори-історики видають нам за нібито наукове дослідження.

Так само і з даними про кількість українських жертв. Ось як пояснює появу цифри 2-3 тисячі полеглих з рук поляків українців один із підписантів Другого Комюніке професор Гжегож Мотика у своїй книзі "Від волинської різанини до операції "Вісла"": "Десять років тому я був, мабуть, першим польським істориком, який намагався приблизно їх підрахувати. На підставі знаних мені на той момент матеріалів, я виснував, що внаслідок дій поляків полягли 15-20 тисяч українців. Сьогодні, у світлі найновіших даних, я схильний дещо зменшити оцінку кількості українських жертв. Від рук поляків на Волині, ймовірно, загинули (не рахуючи убитих польською допоміжною поліцією) від 2 до 3 тисяч українців". [6; 277]

Чи не правда, які дивні і, головне, переконливі метаморфози пережив професор, коли йому в руки раптом потрапили чарівні "найновіші дані" про кількість українських жертв, що аж у сім!!! разів довелося зменшити власні підрахунки. Хоча сам він нічого дивного чи кардинального у зменшенні в сім разів підрахунків не бачить. Адже сім разів для нього означає всього-на-всього "дещо".

Учасникам проекту Українського католицького університету "Жертви польсько-українського протистояння 1939-1947 років", яким керує професор Гданського університету Ігор Галагіда не повезло, як Гжегожу Мотиці, зі знахідкою чарівних "найновіших даних". Тому результати їхніх п'ятирічних досліджень, згідно з якими, на Волині загинуло 9 145 українців, в тому числі 4 734 з рук польського підпіллям та невстановлених поляків (4 175 з яких відомі за іменами), 768 – від совєтсько-польського підпілля (250 відомі за іменами), 4 078 – з рук польської поліції з німцями (2 906 відомі за іменами) [23], - історики-підписанти Другого Комюніке не помітили. Хоча дехто з них 22 травня 2023 року був на конференції-презентації результатів дослідження в УКУ, а дехто публічно заявляв, що слідкує за пошуками групи Ігоря Галагіди.

Виходить, що заявлена підписантами Комюніке формула "всі жертви – наші" для красного слівця, бо насправді вони таки ділять їх на "свої" і "чужі", а замість діалогу нав'язують польську точку зору на "Волинські події".

________________________________________________________________________________________________________________

1.Motyka G. Ukrainska partyzantka 1942-1960, Warszawa, 2006, 720 s.

2.Літопис УПА. Нова серія, т.9, Київ-Торонто, 2007, 898 с.

3.ГДА СБУ, ф.13, спр.372, 450 арк.

4. ОУН і УПА в 1943 році. Документи, Київ, 2008, 346 с.

5. ГДА СБУ, ф.5, оп.1, спр.67424, 114 арк.

6.Мотика Г.Від волинської різанини до операції "Вісла", Київ, 2013, 358 с.

7. ЦДАВОВУУ, ф. 3833, оп.3, спр.8, 13 арк.

8. ДАРО, ф. Р-30, оп. 2, спр. 9, 132 арк.

9.ЦДАГОУ, ф.69, оп.1, спр.42, 45 арк.

10.ЦДАГОУ, ф.65., оп.1, спр.111, 49 арк.

11. Любур Р. Трагедія села Єльне//Новини Рокитнівщини від 12 квітня 2018 року.

12. ЦДАГОУ, ф.62, оп.1, спр.253, 193 арк.

13. Денищук О. Злочини польських шовіністів на Волині, Рівне, 2003, 352 с.

14. Архів УКУ, т.1, оп.5, спр.9, 11 арк.

15. Siemaszko W., Siemaszko Е. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939 – 1945. T. 1, Warszawa, 2000, 998s.

16. Ольховський І. Діяльність Переспівського та Рожищенського відтинків Армії Крайової (криптоніми "Стохід", "Коло") Ківерцівського округу АК (1942-1944) // Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і Ковельщина в українській та європейській історії. Випуск 65, Ковель, 2018, 624 с.

17.Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські і польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район, Львів, 2003, 189с.; Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Володимир-Волинський район, Луцьк, 2011, 420 с.; Пущук І. А. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 - 1944 років. Ковельський район, Луцьк, 2011, 324 с.; Ольховський І. Кривава Волинь. Кн. 1. Українсько-польське протистояння на теренах Любомльського та Шацького районів у 1939 - 1945 роках, Київ, 2008, 248 с.; Кн. 2. Українсько-польське протистояння на теренах Турійського району у 1939-1945 роках, Київ, 2011, 344 с.

18.Siemaszko W., Siemaszko Е. Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939 – 1945. T. 2, Warszawa, 2000, 1434s.

19. ДАЛО, ф.3229, оп.52, спр.11, 390 арк.

20.Ольховський І. Кривава Волинь. Кн. 2. Українсько-польське протистояння на теренах Турійського району у 1939-1945 роках, Київ, 2011, 344 с.

21.Пущук І. Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938 - 1944 років. Турійський район, Луцьк, 2009, 324 с.

22. E. Siemaszko, Bilans zbrodni //"Biuletyn IPN" 2010, № 7-8, s.70-94.

23. Терещук Г. 9145: дослідники поіменно встановили українців-жертв Волинської трагедії у 1942-1943 роках //https://www.radiosvoboda.org/a/vijna-volyn-vbyvstva-zlochyny/32424332.html