Чи заважає тягар історії українсько-польському порозумінню?

На мій погляд, одна із важливих проблем, які порушувалися в соцмережах в ході бурхливого обговорення "Другого польсько-українського Комюніке", все таки не поставлена. Вважаю, що цей документ - це політична декларація, а не науковий текст, хоча задекларований як результат тривалого осмислення історії українсько-польських відносин провідними українськими і польськими істориками.

В мене немає сумнівів, що мотиви більшості авторів з обох боків благородні. Проте диявол захований в непомітній деталі – в політичних деклараціях присутня лише політична логіка й такі ж методи. А політична логіка або суперечить, або не корелює з науковою. Наукова логіка спрямована на пошук істини. Політична – на пошук (в кращому разі) загального блага, в гіршому – захист чиїхось інтересів. В даному разі йдеться про благородну мету: потребу усунути "історичні" перешкоди для українсько-польського згуртування перед лицем спільного ворога.

Головний метод нібито також слушний, як для політичної декларації, – врівноважити відповідальність за взаємні історичні кривди, тобто 50/50. Але чи має така на позір слушна "методологія" стосунок до науки (тобто істини) – питання риторичне. На мій погляд, відзначені компетентними критиками "Комюніке" (В. Бірчак, В. Вʼятрович та ін.) спотворення запрограмовані засадничою його хибою - тим, що це політична декларація, а не науковий продукт. Проте її Автори, здається, вірять у протилежне.

Якщо ж ми шукаємо істину, то вона знаходиться лише на полі чистої науки (даруйте за старомодний термін). На моє переконання, лише наукова історія, яка пишеться вузькими і авторитетними фахівцями, повинна визнаватися за легітимну. Оскільки компетентних істориків, які займаються певними дискусійними питаннями (особливо коли це питання, до яких прикуто постійну суспільну увагу), зазвичай більше одного, то й історій завжди більше, ніж одна. А тому не можна досягнути "порозуміння" в тому, в чому таке порозуміння за визначенням неможливе.

Варто порозумітися лише в одному – в тому, що кожне бачення минулого, якщо воно обґрунтоване в науковий (не в політичний!) спосіб, має право на існування. У випадку конфліктної, а часто й кривавої переплетеної українсько-польської історії це означатиме, що замість кон'юнктурного (й тому недовговічного і завжди спірного) нібито консенсусу прийде тривкий дисенсус – право на власний погляд, який не буде перекреслений жодним рішенням жодного політика і постановою жодного Сейму.

Звісно, що нині це певною мірою утопія, зважаючи на дивіденди від політичного використання теми в сьогоднішній Польщі. Проте відповідальні історики в Польщі й Україні можуть зробити це вже сьогодні. Наприклад, зафіксувавши, що жодних "Комюніке" більше не буде. І доносячи до суспільства обох країн думку, що сформувати узгоджену картину спільної минувшини не тільки не можливо, але й немає потреби.

На мій розсуд, автори "Комюніке" (свідомо чи не усвідомлено) стали учасниками так званої історичної політики, адже поява цього документу в публічному просторі є саме її рафінованим виявом. Цікаво при цьому, що деякі з них відомі своїми палкими виступами проти політизації історії.

Відтак, чи є якийсь сенс в цьому "Комюніке"? На мою думку – немає. В аспекті справжнього просування до українсько-польського порозуміння сенс є тільки в справжній дослідницькій роботі та її результатах – наукових текстах. А також у справжній повазі до думки протилежної сторони і визнанні за кожною стороною її правди.

Олексій Панич закликав при збереженні критичного ставлення до "Комюніке" шукати у ньому й позитиви. З дискусії мені стало очевидно, що деякі колеги мене не зрозуміли. У звʼязку з цим - ще кілька думок, які розвивають попередні:

1. Я не розумію, що таке компромісна ("виважена", "яка враховує думку кожної сторони" etc.) історія. Історія буває: 1) Наукова (конвенційна), тобто така, яка близька до істини. Таку історію пишуть науковці-історики у відповідності з правилами ремесла і зазвичай лише ті історики, які спеціально досліджують певні питання. Не зустрічав добрих істориків, які досліджують за принципом "from Plato to NATO". Звісно, що це не означає, що керуючись цими правилами, історики приходять до однакових висновків (адже існує безліч речей, в полоні яких знаходиться навіть найкращий історик – це ази методології). І ніхто від них цього й не вимагає. "Будь-яка історія тенденційна – якщо б вона не була такою, то її ніхто й не писав би" (Р. Дж. Колінгвуд). Але така історія все ж таки наукова – адже існує в просторі інших істориків, які тримають один одного, даруйте, "за горло" - і так, я впевнений, й має бути;

2) Ненаукова (не конвенційна), тобто така, яка ігнорує правила ремесла – всяка інша. Тут кожен сам собі історик, й може говорити й писати будь що. Чомусь усталено і вважається, що лікуванням мають займатися лікарі, найдревнішим ремеслом – жриці кохання, а от історією можуть займатися всі, кому привиділося, що вони ще й історики – філософи, політики, публічні інтелектуали тощо; 3) Історії ж "посередині" не буває, як не буває часткової вагітності. Так звана компромісна історія є історією часткової неправди. А часткова неправда є різновидом брехні.

2. Цей допис не заперечує потреби в українсько-польському діалозі про минуле і у пошуку порозуміння в сучасному. Це було б дуже дивно, якщо би було по іншому. Я, наприклад, трохи менше двадцяти років співпрацюю з польськими колегами, є членом базованого в Польщі "Історіографічного товариства", нещодавно брав участь в черговому проєкті, підтриманому, до речі, польською організацією під назвою "Центр діалогу ім. Юліуша Мєрошевського". Йдеться лише про те, щоб з розмови про проблеми сучасних українсько-польських відносин та їхнє майбутнє були виключені історичні питання і про те, що вони мають бути залишені тільки компетентним історикам.

Щоб історики та історикам не нав'язували одного, та ще й несуперечливого (монолітного) історичного наративу там, де це суперечить як самому минулому, так і елементарним правилам його дослідження. Щоб політика (якою б доброю вона не здавалась) не диктувала свої правила нашій професії. Інакше спіраль взаємних звинувачень поміж українцями та поляками не буде зупинена ніколи. Хоча, на перший погляд, конструювання історичних компромісів мало б працювати на цю мету.

3. Звичайно, що заклик "залишити історію історикам" - це ще одна шляхетна, але насправді недосяжна мрія. Завжди буде політична інструменталізація минулого, особисте его й прагнення до популярності публічних інтелектуалів і тих, хто такими себе вирішив вважати. Зрештою, ніхто не здатний скасувати просто дурість людей, які стверджуватимуть, що вони є профі в знаннях з історії, так само, як знають абсолютно все про розклади в 4 футбольному дивізіоні Мозамбіку. Але історикам треба залишатися самими собою. Адже добрий лікар ніколи не буде толерувати знахарство, а добрий "швець знає шевство, а у кравецтво не мішається".