Дні київського терору. Документальний фільм 1919 року

Німеччина передала міністру закордоних справ 9 історичних фільмів про Україну. Серед художніх - один документальний. Про звірства більшовиків у 1919 році в Києві та Харкові.

 
Кадри з документального фільму

Короткометражка містить багато тіл загиблих, які мені дуже нагадують подібні кадри жертв чекістів у 1941 році у Львові та інших містах заходу України. І в 2022 році у Бучі та Ізюмі.

У кадр попали також тодішні вулиці української столиці, знищені опісля тими ж чекістами, зокрема старий Хрещатик, вулиця Інститутська. Зазначені і показані конкретні адреси - будинки, які московити використовували під свої катівні.

 
Кадри з документального фільму

Фільм пропагандистський (точніше два - друга половина про Харків), знятий денікінцями - звісно ж, без жодної згадки про українське військо, яке в серпні 1919 року першим зайшло в Київ.

Командування обʼєднаною українською армією - УНР та УГА - забороняло вступати в бій із потенційним, як тоді важалось протибільшовицьким союзником. Українці хотіли разом із "добровольчєскою армією" (тодішніми союзниками Антанти, яка їх озброювала і всебічно підтримувала) боротись проти червоних московитів...

Але білі чи червоні - однаково московити. Як казав Бандера - "з москалями немає спільної мови". Поки українці чекали на переговори, білі брали в полон українські підрозділи в Києві. Ті ж денікінці і тоді ж, коли знімався цей фільм, "уславились" аналогічними масовими стратами.

 
Кадри з документального фільму

Особисто був на могилі євреїв у Боярці, яких вони вбили в серпні того ж 1919 року. На відміну від червоних, навіть не ховались - Левко Чикаленко (син Євгена) описав у своїх спогадах, як денікінці вішали євреїв прямо на ліхтарних стовпах на вокзалі і Боярці. Українців білі і червоні вбивали одинаково, з ненавистю.

Було б добре переробити цей фільм з українськими тезами, вилучивши денікінську пропаганду. Зокрема в кадрі є той самий прапор, який Чорні запорожці скинули із будинку Київської мерії.

 
Кадри з документального фільму

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.