Майбутнє Росії: як відокремити можливе від неможливого

У цій статті я не питатиму, коли і як почнуться такі трансформації. Рано чи пізно це станеться (можливо, саме внаслідок військової поразки; в російській історії таке вже траплялося). Але, готуючись до них, важливо наперед розуміти спектр можливостей: якого майбутнього Росії можна очікувати, а якого ні, і чому ні.

Зрозуміло, які трансформації бажані для наших західних партнерів: це демократизація, лібералізація, встановлення верховенства права тощо. В різних формах і тональностях до цього також постійно закликають різні представники російської опозиції[1]. Втім, бажати не означає могти. А для оцінки спектру реальних можливостей необхідно вийти за рамки сьогодення й подивитися на російську ситуацію з погляду "великого" історичного часу, який Фернан Бродель влучно назвав longue durée[2].

Ми поглянемо спершу на історію ліберальних реформ в Росії; потім на деякі особливості російської економіки та зовнішньої торгівлі; потім на традиції та засади російської територіальної експансії. Все це разом наблизить нас до відповіді на питання, які трансформації в майбутній Росії можливі та бажані, а які та чому неможливі, так що розмови про них лише відволікають від реальності.

Всі спроби ліберальних реформ в Росії завершувалися для їхніх ініціаторів політичною чи особистою катастрофою

Першу масштабну спробу ліберальних реформ в Росії 19 століття здійснив Олександр ІІ, прозваний за це "Цар-визволитель". Він же став лідером серед російських царів по кількості замахів на його життя: після десяти невдалих спроб він став жертвою одинадцятої (1881)[3]. Більшість замахів організували російські прибічники радикальних суспільних змін, яким реформи царя здавалися надто нерішучими; проте наслідком їхніх спроб стала, навпаки, зупинка навіть і цих нерішучих реформ. Один замах здійснив у Парижі поляк Антон Березовський, бажаючи помститися царю за придушення чергового польського повстання проти російської влади.

На початку 20 століття ліберальну аграрну реформу ініціював і провів голова російського уряду Петро Столипін. За кількістю замахів на його життя він зрівнявся з Олександром ІІ: переживши десять, він також став жертвою одинадцятого (1911)[4].

Винесення тіла Петра Столипіна із лікарні братів Маковських. Київ, вересень 1911 року

wikipedia.org

Володимир Ленін в останні роки свого життя встиг побачити нежиттєздатність "командної економіки" й запропонував "нову економічну політику" (НЕП), тобто часткову лібералізацію економіки всупереч програмним цілям його партії. Після смерті Леніна (1924) ця політика тривала ще кілька років, поки не вилилася в масштабну кризу закупівель аграрної продукції (1927—1928)[5], після чого НЕП було скасовано, а чільних прибічників цієї політики (зокрема, Ніколая Бухаріна) фізично знищено Сталіним упродовж 1930-х років.

Похорон Йосипа Сталіна, 9 березня 1953 року

Микиті Хрущову, який ініціював обмежені ліберальні реформи після смерті Сталіна, пощастило більше, ніж Бухаріну: його не знищили фізично, а лише позбавили посади і будь-якої публічності (1964) аж до його природної смерті (1971).

Найпарадоксальнішою виявилася доля останнього радянського реформатора, Михайла Горбачова: ініційовані ним ліберальні реформи швидко привели до рухів за незалежність у так званих "союзних республіках" (насамперед країнах Балтії, Грузії та Україні), і після кількох невдалих спроб зупинити цей процес силою Радянський Союз зрештою розпався (1991), що зовсім не входило в плани ні Горбачова, ні сучасних йому західних лідерів.

Борис Єльцин спробував продовжити ліберальні реформи в найбільшому уламку Радянського Союзу, відомому як "Російська Федерація". Але результат виявився тим самим, що в Горбачова: тепер відокремитися від Кремля забажали вже не радянські "союзні республіки", а російські "суб'єкти федерації" (найактивніше Чеченська республіка, але схожі процеси відбувалися і в низці інших російських республік, зокрема Татарстані). Зупиняти цей процес на Кавказі знову довелося грубою силою, що зрештою призвело до заміни Єльцина на Путіна і поступового переходу від ліберальних реформ до чергової хвилі російського авторитаризму.

Єльцин вручає Путіну президентські регалії. 31 грудня 1999 рік 

jnsm.com.ua

З цього переліку добре видно повторюваний історичний патерн. По-перше, ліберальні реформи в Росії завжди ініціює одна особа, яка на той момент очолює верховну чи виконавчу владу[6]. Жодного разу ці реформи не були реалізацією якоїсь партійної програми чи ініціативою парламентської більшості. По-друге, ці реформи завжди викликали в російському суспільстві змішану реакцію: спершу полегшення від збільшення свободи, а потім дедалі більше невдоволення через накопичення непередбачуваних наслідків, які одні представники суспільства пояснювали недостатньою, а інші, навпаки, надмірною радикальністю проведених реформ. По-третє, уряд завжди згортав ці реформи менше ніж за десять років, за лише двома винятками: аграрна реформа Столипіна, яку більшовики підтвердили, коли вводили НЕП, а потім скасували разом із НЕП, і реформи Горбачова, які всього за шість років привели до розпаду СРСР.

Чому найвищі представники російської влади регулярно ініціювали ліберальні реформи, і чому всі їхні спроби реформ або завершувалися реставрацією авторитаризму, або (як із реформами Горбачова) призводили до неочікуваних політичних результатів? Відповідь на перше питання можна знайти в незмінних ознаках зовнішньої торгівлі Росії від 16 століття до сучасності.

Зовнішня торгівля Росії: сировина в обмін на технологічні товари

За останні 500 років на Росії змінилося дуже багато. Ця держава перетворилася з Московського царства на імперію Романових, багатократно збільшила свої територіальні володіння, розсипалася на клаптики у 1917–1918 роках, відновила владу над більшістю імперських земель вже як Радянський Союз, після 1945 року взяла під свій контроль значну частину Центральної Європи, а потім втратила цей контроль, майже безкровно відпустила на свободу чотирнадцять "союзних республік" і залишилася існувати як Російська Федерація. Але характер російської зовнішньої торгівлі весь цей час залишався незмінним: Росія завжди пропонувала своїм європейським контрагентам сировину і продукти низького рівня обробки в обмін на технологічні товари та предмети споживання російської еліти.

У 16-17 століттях Росія експортує в Європу насамперед прядиво, льон, поташ, смолу, сало, ворвань, віск, хутра і шкіри, натомість імпортує з Європи тканини, металеві вироби, зброю, ювелірні вироби, вина та прянощі[7].

У 18 столітті лідерами російського експорту в Європу залишаються прядиво, льон, поташ, сало та хутра; зростає експорт лісу, заліза та хліба. Натомість імпортує Росія тканини, фарби, цукор, вина, прянощі, а також промислове обладнання для перших російських заводів[8].

Той самий патерн спостерігаємо і в 19 столітті: з Росії в Європу везуть прядиво, льон, поташ, шкіри, ліс, дьоготь, залізо, хліб, сало, а з Європи в Росію – тканини, фарби, цукор, вина, прянощі та промислове обладнання[9].

Карта Російської імперії ХІХ століття

wikipedia.org

Експорт сировини продовжив панувати в зовнішній торгівлі імперії Романових / СРСР / Російської Федерації також у 20 та на початку 21 століття. Наприклад, у 2013 році в російському експорті лідирували мінеральні продукти, а в імпорті, як і раніше, промислове обладнання[10].

Від початку промислової революції в Росії (перша половина 19 століття) ця торгівельна асиметрія постійно турбувала російських урядовців. Вони добре розуміли, що Росія критично залежить від західних технологій, в обмін на які може запропонувати лише сировину, а отже, не перебуває з Заходом в стані стратегічного економічного паритету, що робить її вразливою не лише в економічному, а й в геополітичному та військовому плані.

Для зміни цієї ситуації була потрібна лібералізація економічного життя, яка, за прикладом країн Заходу, мала забезпечити економічні стимули для інтенсивної, вільної, творчої праці. Саме ці міркування стояли, зокрема, за реформами Олександра ІІ, плани яких почали розробляти після болючого програшу Росії в Кримській війні 1853–1856 років, а також за аграрною реформою Столипіна, до якої так само підштовхнула принизлива поразка Росії у війні з Японією 1904–1905 років.

На яку ж перешкоду незмінно наштовхувалися ці ліберальні реформи? Щоби відповісти на це питання, доведеться зазирнути ще глибше в історію.

Спадщина Золотої Орди і територіальна експансія

Зміцнення Московського князівства і його перетворення на основний центр влади на територіях східніше Литви відбувалися в 13-15 століттях під потужним, у дечому вирішальним впливом Золотої Орди – одного з найбільших уламків імперії Чінгізідів[11]. Московські князі успішніше за своїх сусідів та конкурентів взаємодіяли з правителями Орди, а коли та ослабла внаслідок внутрішніх суперечностей і програної війни з Тамерланом (1395), не лише відмовилися коритися Орді, а й почали заявляти про себе (зокрема, в листуванні з різними азійськими правителями) як її, Орди, законні спадкоємці. Саме претензіями на спадщину Орди московські правителі обґрунтовували завоювання ними Казанського (1552), Астраханського (1556) та Сибірського ханства (1582–1598).

Внаслідок такої вибухової територіальної експансії, Росія на початку 17 століття вже контролювала величезні території, населені великою кількістю неслов'янських народів, переважно не християнського віросповідання. Втримувати їх в покорі російському урядові постійно доводилося економічним і правовим тиском (наприклад, обмеженням місць проживання і роду занять), підкріпленим силовими ресурсами Російської держави[12].

Від середини 17 століття головний вектор російської територіальної експансії змінився зі східного на західний та південно-західний. До кінця 18 століття Росія оволоділа територіями нинішніх країн Балтії, Білорусі та більшої частини України, на початку 19 століття – частиною територій нинішніх Молдови та Польщі, а далі перейшла до "упокорення" Кавказу.

На всіх названих територіях Росія одразу чи поступово скасовувала всі місцеві "вольності", після чого розпочинала систематичну експлуатацію місцевих природних ресурсів та русифікацію місцевого населення – тобто намагалася позбавити це населення ідентичності принаймні настільки, наскільки ця ідентичність була несумісною з підданством Росії (а тих, хто опирався цьому, замість ідентичності позбавляла свободи чи життя, як це відбувається і зараз на окупованих Росією територіях України).

Зрозуміло, що втримати під централізованим російським контролем всі ці величезні території зі строкатим "євразійським" населенням можна було тільки за рахунок жорсткого авторитарного правління. Політична опозиція цьому авторитаризму була двоякою. По-перше, це були місцеві етнічні рухи, кінцевою метою яких було здобуття чи відновлення державної незалежності (у 19 столітті найбільше вирізнявся польський рух). По-друге, владі опонував специфічний для Росії ліворадикальний рух, представники якого вимагали негайно "дати повну волю" всім селянам, після чого народне щастя мало настати ніби само собою. Саме з цих двох кіл і вийшли всі учасники замахів на Олександра ІІ.

Густав Брілінг. Смертельно поранений імператор Олександр ІІ. 1881 рік

wikipedia.org

Будь-яке послаблення авторитаризму внаслідок ліберальних реформ, потрібних для пожвавлення економіки, негайно посилювало названі рухи, а вони, свою чергою, розхитували устрій імперської державності.

Ось чому від середини 19 століття в Росії незмінно повторюється той самий цикл: зумовлена економічними потребами лібералізація швидко призводить до втрати керованості держави, бо на поверхню негайно виходять гострі соціальні та етнічні/регіональні суперечності; для відновлення керованості доводиться повертатися до авторитаризму, який може ненадовго забезпечити "деспотичне зростання"[13], але після нього неминуче настає економічна стагнація, яка підштовхує уряд до чергової спроби лібералізації з тим же результатом. Саме через це замкнене коло Росія майже не продукує власні високі технології (натомість переважно купляє або краде чужі), а сировинний експорт досі залишається основою російської економіки.

За спостереженнями Дарона Аджемоглу і Джеймса Робінсона, аналогічний "маятник" упродовж значно довшого історичного часу можна було спостерігати в Китаї: посилення централізованої держави дає недовге "деспотичне зростання", але нищить економічні стимули для продуктивної праці, після чого настає період обмеженої лібералізації, яку доводиться згортати через втрату політичної керованості[14]. Але російська ситуація, в силу "євразійського" розташування цієї імперії, набагато гостріша, оскільки культурна гетерогенність російського населення, попри всі зусилля авторитарного центру, істотно перевершує навіть китайську.

Ще одна ключова відмінність Росії від Китаю – історична нестабільність кордонів: регіон, який не був російським позавчора, міг стати таким вчора, перестати бути російським сьогодні, але правителі Росії не втрачали сподівань, що він знову стане таким завтра. Тому Росія, на відміну від географічно локалізованого Китаю, звикла компенсувати хронічно низьку інтенсивність і культуру підневільної праці власних підданих екстенсивним розвитком, тобто захопленням і експлуатацією сусідніх земель, з їхніми природними та (що не менш важливо) людськими ресурсами.

Це, зокрема, означає, що для сьогоднішньої Росії відновлення контролю над Україною є не примхою Путіна і не рудиментом "імперської ідеології", а геополітичною необхідністю: так Росія, в традиційний для себе спосіб, намагається підтримати свою глобальну конкурентоспроможність в очікуванні майбутнього (в перспективі 20–30 років) різкого падіння попиту на викопне паливо, після чого в Росії не залишиться жодних значних природних ресурсів для підтримки її незмінного патерну зовнішньої торгівлі "сировина в обмін на технологічні товари". Ось чому, за логікою російського керівництва, Росія повинна захопити максимум територій саме зараз, поки газ і нафта ще можуть підживлювати російську експансію.

"В'язниця народів"

Те, що Російська Федерація і сьогодні залишається "в'язницею народів" (як колись назвав Росію Ленін, скориставшись метафорою маркіза де Кюстіна), є секретом Полішинеля, який надто довго ігнорували на Заході[15], марно намагаючись розглядати сьогоднішню Росію як "національну державу" (якою та не була і не є). В самій Росії розмови на цю тему оголошено кримінальним злочином. Востаннє публічно цю тему підняв російський режисер Олександр Сокуров на зустрічі з Путіним 9 грудня 2021 року – менше ніж за три місяці до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну[16]. Сокуров, по суті, запропонував Путіну зробити те саме, що колись зробив з французькими колоніями президент де Голль: відпустити "всіх, хто більше не хоче жити з нами в одній державі".

Олександр Сокуров і Володимир Путін

Фото: bbc.com

Характерно, що Путін у відповідь заговорив про загрозу "повторення Югославії", перспективу "розпаду Російської Федерації" і категорично неприйнятне для нього перетворення "багатонаціональної" (sic!) Росії на "Московію" (що насправді було би еквівалентом втрати своїх колоній Францією чи Британією, з поправкою на те, що в "континентальній" імперії проблема географічного розмежування метрополії та колоній значно складніша, а отже політично значно гостріша). Важко знайти авторитетніше підтвердження того, що сьогоднішня Росія, навіть без урахування її претензій на Україну, залишається колоніальною імперією.

Але це означає, що будь-яка нова спроба лібералізації російського економічного чи політичного життя, яку гіпотетично можна припустити "після Путіна", неминуче приведе до нової кризи керованості, яка поставить перед тодішніми лідерами країни вирішальний вибір: або погодитися на новий етап розпаду цієї колоніальної імперії, або врятувати цілісність країни шляхом чергової реставрації войовничого авторитаризму.

Обидва ці сценарії реальні, хоча другий, з очевидних причин, є небажаним і для сусідів Росії, і для решти світу. Натомість нереальним є третій і часто обговорюваний сьогодні сценарій: успішна лібералізація Російської Федерації як єдиного цілого, зі збереженням її сьогоднішніх міжнародно визнаних кордонів, але зміною її внутрішнього політичного устрою на ліберальну демократію західного типу. Ліберальна демократія у "в'язниці народів" неможлива за визначенням.

Вільна Росія – це Росія без колоній

Російські опозиціонери мають цілковиту рацію, коли кажуть, що "вільна Росія так само важлива, як і вільна Україна"[17]. Але що саме розуміти під "вільною Росією"? Як показує цей історичний огляд, "вільна Росія" – це насамперед звільнення від російського колоніального панування тих народів, які прагнуть державної незалежності[18], що також дасть змогу решті мешканців Росії позбутися колоніального минулого й розпочати формування власне Росії (або Московії) як національної держави.

На жаль, більшість лідерів російської ліберальної опозиції (крім представників етнічних меншин) в своїх проектах встановлення "свободи і демократії в Росії"[19] повністю ігнорують "національне питання", тому закликають перетворити Росію на "мирну, демократичну та європейську" державу[20] без жодних згадок про майбутню деколонізацію. З огляду на цей історичний аналіз, такі спроби в найкращому разі є щирими, але недалекоглядними і марними ілюзіями, які спрямовують очікування пересічних європейців та зусилля європейських політиків на хибний шлях.

З іншого боку, можна лише вітати нещодавню резолюцію ОБСЄ, в якій ця авторитетна організація визнала "деколонізацію Російської Федерації" необхідною умовою "сталого миру"[21]. Необхідно вже зараз готуватися до такої деколонізації, доклавши всіх зусиль до того, щоби вона відбулася максимально контрольовано та мирно. І саме цей крок уможливить реальну демократизацію того регіону Євразії, який нині контролює Російська Федерація. Шанс на мир у цьому регіоні настане лише тоді, коли російському колоніалізму буде, нарешті, покладено край.