Станція Маневичі. Коли насправді заснували селище?
Маневичі - невелике волинське містечко, про яке навряд хтось чув десь за сотні кілометрів від Волині. Однак дискусії щодо початків його виникнення можуть бути співзвучні з проблемою відновлення історичної справедливості в багатьох українських містах і селах.
Згаданий у статті "Маневичі" "Історії міст і сіл Української РСР" 1892 рік, з огляду на відсутність підтверджених джерел і суперечливість наведених фактів, не можна вважати роком виникнення Маневич. Немає жодних доказів існування населеного пункту на місці сьогоднішніх Маневич навіть в останні роки ХІХ століття. Чому ж досі так проблемно відстоювати історичну справедливість і спростовувати фейкові наративи радянського краєзнавства?
Це невелике волинське містечко, про яке навряд хтось чув десь за сотні кілометрів від Волині. Однак дискусії щодо початків його виникнення можуть бути співзвучні з проблемою відновлення історичної справедливості в багатьох українських містах і селах.
Маневичі – зовсім молоде поселення, яке лежить сьогодні поза популярними туристичними маршрутами і позбавлене видатних пам'яток. Однак, повірте, його справжня історія далеко не тривіальна. Гідні кіносценарію баталії Першої світової, заснування одного з найтитулованіших польських футбольних клубів, військові некрополі, передові економічні досягнення, що удостоювалися відзнак на агропромислових виставках, розрекламований курорт, потужна бельгійська фабрика, колоритний національний склад населення – це теж про Маневичі. Правда, про дорадянські.
Після 1939 року містечко на пів століття стало типовим "соціалістичним райцентром", який мало чим відрізнявся від десятків інших, хіба що посиленою глорифікацією червоних партизанів. Радянське краєзнавство в цьому регіоні методично ігнорувало практично все, що відбувалося до вересня 1939 року, зосереджуючись лише на кількох одіозних ідеологічних наративах, живучість яких складно подолати навіть на четвертому десятку незалежної української держави. "Білі плями" в дорадянській історії волинських містечок – поширене явище. Одну з таких "плям" ми й намагаємося вивести, спростовуючи радянські наративи.
На початку 1990-х у Маневичах вирішили відзначити столітній ювілей. Хоча до 1992 року селище ніколи не згадувало і не відзначало дату свого заснування, з того часу маневичани щорічно відзначають чергову річницю. Таким чином, цьогоріч, на Трійцю, Маневичам нібито виповнилося 132 роки.
Початок 1990-х був буремним і специфічним періодом. Попри кардинальні суспільно-політичні трансформації і зміну державності, на той час лишалися такі сфери, до яких нові віяння ще не дісталися. Серед них – краєзнавство. Сьогодні достатньо прочитати кілька краєзнавчих видань того часу, щоб зрозуміти, що значні зміни з часів "розвинутого соціалізму" тоді ще не відбулися. Про інтернет у ті роки ніхто й не чув, то ж доступ до інформації, яка могла би пролити світло на краєзнавчі теми, був надто обмежений.
Під час святкування того ювілею утвердився наратив, що "Маневичі виникли в 1892 році як залізнична станція у зв'язку з будівництвом залізниці Ковель‒Сарни". Ця інформація транслювалася останні 32 роки і до сьогодні міститься на офіційному сайті Маневицької селищної ради. Саме так і було: поселення дійсно виникло разом із залізничною станцією, але чи все тут гаразд із датою?
З появою інтернету з'явилася можливість пізнати локальну історію за допомогою різних інформаційних джерел. Тож навіть при поверхневому ознайомленні з історією будівництва залізниці, на якій постало селище, стає зрозуміло, що офіційно прийнята дата виникнення Маневич і хронологія будівництва залізничної магістралі абсолютно не корелюються між собою. А все тому що історія появи цієї залізниці досить детально зафіксована й описана. Якщо звести до кількох речень, то варто запам'ятати буквально кілька дат: рішення про будівництво залізниці Київ‒Ковель було прийнято в 1899 році. Будівництво розпочалося в 1900-му, а в 1901-му відкрився рух на окремих ділянках магістралі.
Перший потяг від Києва до Ковеля проїхав у березні 1902-го, а в жовтні того ж року підписали кінцевий акт введення залізниці в експлуатацію. Саме тоді з'явилася залізнична станція Маневичі. До речі, оскільки траєкторія Києво-Ковельської залізниці остаточно була затверджена лише у травні 1900 року, в попередніх документах трапляються різні проєктні назви майбутньої станції: спочатку Оконськ і лише потім – Карасин або Маневичі.
Офіційно розклад руху пасажирських і товарних потягів почав діяти в день здачі залізниці в експлуатацію, тобто 6 (19) жовтня 1902 року.
Попри це, офіційне краєзнавство, побоюючись визнання помилки, досі висуває три версії виникнення Маневич, і всі вони чомусь посилаються на 1892 рік. Перша – вирубка лісу, про яку пише енциклопедія "Історія міст і сіл Української РСР". Друга, про яку нібито колись згадували старожили, – сільськогосподарська діяльність мешканців сусіднього села Маневичі, яке перейменували на Прилісне аж у 1964 році. А третя стверджує, що на місці сучасних Маневич у 1892 році з'явилося поселення геологів, що займалися розвідкою території під будівництво залізниці та вивчали особливості ґрунтів Волинського Полісся.
Кожна з цих документально не підтверджених версій зводиться до ведення на цій території якоїсь антропогенної діяльності щонайменше за сім років до прийняття рішення про будівництво залізниці, але жодна з них, на нашу думку, не може бути підставою для початку датування Маневич.
Як відомо, в Україні історична наука стверджує, що датою виникнення населеного пункту варто вважати першу згадку про нього в писемних джерелах. Наприклад, кандидат історичних наук, колишній завідувач кафедри історії України Київського університету імені Бориса Грінченка, професор Віталій Михайловський вказує, що це твердження "аксіоматичне і його застосовують практично в усіх працях, присвячених проблематиці літочислення населених пунктів". Цього ж принципу дотримувалися й радянські історики, про що свідчить вище згадане радянське енциклопедичне видання, яке десятиліттями було найбільш авторитетним джерелом інформації під час датування населених пунктів.
Окрім цього принципу, сучасні дослідники наголошують на ще одному критерії – чиннику безперервності існування поселення. Це у своїх працях стверджують, зокрема, українська історикиня та дослідниця проблем історичної регіоналістики України, докторка історичних наук, член-кореспондентка НАН України, професорка Ярослава Верменич та кандидат історичних наук, учений секретар відділу історичної регіоналістики Інституту історії України НАН України і відповідальний секретар Національної спілки краєзнавців України Володимир Дмитрук.
Торкаючись теми першої писемної згадки про населений пункт, варто також чітко визначити сутність поняття "населений пункт". Отож, згідно зі ст. 1 Закону України "Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України", населеним пунктом вважається компактно заселене місце проживання людей, що утворилося внаслідок історичних традицій, господарської та іншої діяльності, має сталий склад населення, власну назву та відокремлену територію зі встановленими межами.
Тож, навіть якщо припустити, що в 1892 році на місці сучасних Маневич і велася якась діяльність – чи то вирубка лісу, чи випас худоби, чи геологічна експедиція – підстав вважати, що це було заснування населеного пункту, немає. Якби українські міста і села враховували б такі обставини, вік кожного з них нараховував би тисячі років. Жоден із таких видів діяльності не передбачав ні постійного населення, ні власної назви поселення, ні відокремленої території зі встановленими межами. Тому природньо, що жодних документальних свідчень про існування поселення на місці сучасних Маневич не лише в 1892-му, але й у 1892‒1902 роках немає. Цей факт лише зайвий раз нагадує, що сучасні Маневичі мають індустріальне, а саме – залізничне, походження, і виникли вже після будівництва залізниці.
Натомість існують документальні докази, які підтверджують, що жодного поселення на місці сучасних Маневич не було навіть у 1899-му. На це, зокрема, прямо вказує інформація з видання "Списокъ населенныхъ пунктовъ Волынской губерніи", виданого в 1899 році Волинським губернським статистичним комітетом. У ньому з такою назвою вказано лише однойменне село Маневичі (тепер Прилісне), від якого майбутня залізнична станція остаточно взяла назву і в якому тоді проживали 1016 мешканців. У переліку, на цій же сторінці, вказані поселення, де того року проживали вісім, п'ять і навіть чотири мешканці. Версія, що сучасні Маневичі на той час уже існували протягом семи років, на тлі цього історичного джерела теж виглядає неправдоподібною.
Також легко спростовується несподівана і вперше цьогоріч озвучена версія про появу на місці Маневич у 1892 році поселення геологів, які займалися геологічною розвідкою території під будівництво залізниці. Справа в тому, що геологічні дослідження цієї території, пов'язані з будівництвом залізниці, дійсно проводилися, до того ж вони чудово задокументовані.
Отож, наступного року після прийняття рішення про будівництво залізниці Київ‒Ковель, тобто в 1900-му, Геологічний комітет Російської імперії доручив це зробити видатному вченому, академіку Павлу Тутковському. Науковець розпочав цю розвідку влітку того ж року і завершив літом наступного. Про це він особисто пише в своїй праці, присвяченій геологічним дослідженням уздовж залізниці, яку "Извѣстія геологическаго комитета" опублікували в 1902-му, тобто в році, коли залізницю здали в експлуатацію.
Окрім того, жодного поселення на місці сучасних Маневич учений не згадує, а лише вказує місце, де планується будівництво станції Маневичі (або Карасин). Окрім того, Павло Тутковський у цій праці чітко зазначає, що "великі площі вздовж залізниці, яка будується, геологи ще ніколи не досліджували і про їхню геологічну будову раніше існували лише більш чи менш вірогідні припущення".
При цьому він вказує безпосередньо на залізничній магістралі лише чотири місця, які геологи досліджували в ХІХ ст. Але навіть віддалених околиць Маневич (а тим більше згадки про ціле поселення геологів) серед них немає. Тому версія про існування поселення геологів у 1892 році, які чомусь не задокументували свої дослідження і не підготували жодних звітів для реалізації важливого державного проєкту, виглядає неправдоподібною.
Якщо звернутися до локальних метричних книг, то перші мешканці сучасних Маневич фіксуються в них лише після початку експлуатації Києво-Ковельської залізниці. Зазвичай, це були "временно проживающие" на станції Маневичі або ж її працівники. Про якесь постійне населення, навіть через кілька років після відкриття станції, говорити складно: настільки незначною була його чисельність. У клірових відомостях православної парафії села Оконськ, до якої від початку існування станції належали православні мешканці залізничного поселення, лише з 1909 року станція Маневичі фіксується як окремий населений пункт із постійним православним населенням у 25 осіб.
Натомість римо-католицька парафія в Колках дещо раніше (в 1905 році) виділила станцію Маневичі окремим населеним пунктом з трьома мешканцями-католиками. Вище наведені документи лише підтверджують, що до появи залізничної станції на місці сучасних Маневич не було жодного поселення, і лише створення станції безпосередньо призвело спочатку до виникнення виробничо-торговельної діяльності, а вже потім – поселення з постійним населенням.
Звідси така значна різниця в чисельності населення між даними з метричних книг, клірових і сповідальних відомостей та даними, опублікованими в "Списку населенныхъ пунктовъ Волынской губерніи" за 1906 рік (127 мешканців) або ж пізнішими даними, які говорять про три сотні мешканців у 1910-х роках, більшість з яких були працівниками залізничної станції, робітниками промислових підприємств або ж єврейськими торговцями і ремісниками, які, попри офіційну заборону, мешкали в поселенні при станції Маневичі.
Фактично 1892 рік у цьому контексті згадується лише в одному джерелі – енциклопедичному виданні "Історія міст і сіл Української РСР", опублікованому понад 50 років тому. Це дійсно фундаментальне 26-томне видання на багато років стало хрестоматійним джерелом знань для кількох поколінь українських істориків і краєзнавців.
Однак виданий у 1970 році том "Волинська область" вже давно морально і предметно застарів. Сучасні історики вказують на серйозні недоліки і вади видання, його надмірну заідеологізованість, комуністичні наративи, мовчазне ігнорування або ж перекручування невигідних для тодішніх авторів та упорядників енциклопедії фактів і подій та цілу низку неточностей, спричинених багатьма об'єктивними і суб'єктивними причинами.
З моменту появи цього видання не лише минуло понад пів століття, але й кардинально змінилася країна, в якій ми живемо. За цей час з'явилися нові дослідження, стали доступними раніше невідомі джерела, в усьому світі оцифрували величезні обсяги документів, які за допомогою новітніх технологій стали доступними будь-якому досліднику.
Наприклад, докторка історичних наук, професорка Валентина Бездрабко стверджує, що "залучення до наукового обігу окремих фактів, суджень, висновків, що містяться в "ІМіС УРСР", можливе лише за умови їх верифікації за іншими історичними джерелами". Натомість кандидатка історичних наук і авторка монографії, присвяченій процесові створення цього багатотомника, Олена Черняхівська чітко вказує, що "зважаючи на результати новітніх досліджень, потребують перегляду "канонізовані" багатотомником дати заснувань певних населених пунктів".
"Історія міст і сіл УРСР" наводить дати перших писемних згадок абсолютної більшості населених пунктів. Правда, трапляються й такі випадки, коли видання повністю ігнорує цю інформацію. Зокрема, у статтях, присвячених колишнім волинським містечкам Троянівка і Мельниця, взагалі відсутня будь-яка інформація про їх виникнення чи першу згадку.
Але не потрібно думати, що всі вказані у виданні дати досі ніхто не насмілився поставити під сумнів, особливо враховуючи той факт, що загалом наратив енциклопедії сприймається не лише як історичний довідник, але й як радянська пропаганда. Складно сказати, скільки волинських поселень усе ж переглянули датування "Історії місті сіл УРСР" і визнали його хибним. Як приклад можна навести Локачі та Ковель, які поставили під сумнів датування з радянської енциклопедії і змінили його, посилаючись на історичні джерела.
Щодо Маневич, то "Історія міст і сіл УРСР" чітко і не вказує дату першої згадки про селище, а лише неоднозначно повідомляє, що "в 1892 році в районі сучасного селища Маневичі розпочали вирубувати ліс для прокладання залізниці і приступили до її будівництва". Беручи до уваги хронологію будівництва залізниці, це твердження виглядає досить непереконливо, до того ж автори статті не вказують джерело такого датування. Правда, у наступному реченні "За перші чотири роки існування станції в селищі вже було 16 дворів і 127 чоловік" автори вже посилаються на статистичний довідник 1906 року, що абсолютно співпадає з історичною хронологією.
Можна припустити, що автори, вказуючи 1892 рік, послуговувалися неперевіреними даними або ж навіть сталася механічна одруківка, яку ніхто не спростував.
Окрім того, ознайомлюючись зі статтею "Маневичі", читач помічає не лише ідеологічно застарілі оціночні наративи комуністичної ідеології (як-от, "панування буржуазії і поміщиків тривало аж до знаменних вересневих днів 1939 року", "про непереборне прагнення трудящих селища до визволення від соціального і національного гніту свідчить радість, з якою вони зустріли воїнів Червоної армії", "у 1939 році збулася мрія трудящих про возз'єднання з Радянською Україною", "щасливо і заможно живуть трудящі Маневичів. Окрилені ідеями Комуністичної партії, вони роблять все, щоб внести гідний вклад у справу побудови комунізму в нашій країні"), але й очевидні неправдиві дані та маніпуляції.
Наприклад, автори статті, висвітлюючи історію селища до приходу радянської влади, розповідають про міфічне функціонування однокласної школи, вдаються до цинічної брехні про голод 1924 року та допомогу хлібом від УРСР, яку польська влада намагалася не допустити, стверджують, що економічний і культурний розвиток до 1939 року був затриманий.
Описуючи події після вторгнення Червоної армії і встановлення радянської влади, "Історія міст і сіл УРСР" продовжує брехати про створення в 1939‒1940 роках рибгоспу, зростання кількості робітників на паркетній фабриці, відкриття дитячого санаторію, семирічної школи, будинку культури.
Серед досягнень післявоєнного часу місцеві читачі зі здивуванням дізнаються, що до 1970 року в центрі Маневич відкрили парк відпочинку і газифікували 213 квартир. Усі ці "факти" або ж взагалі не мають підтверджень в історичних джерелах, або ж легко ними спростовуються.
Оцінюючи таке "краєзнавство", ми вважаємо, що згаданий у статті "Маневичі" "Історії міст і сіл Української РСР" 1892 рік, з огляду на відсутність підтверджених джерел і суперечливість наведених фактів, не може вважатися роком виникнення селища. Ми також стверджуємо, що до сьогодні не представлено жодних доказів існування населеного пункту на місці сучасних Маневич у 1892‒1902 роках.
Враховуючи, що виникнення Маневич пов'язане з будівництвом Києво-Ковельської залізниці та створенням станції, а також беручи до уваги хронологію будівництва цієї залізничної магістралі та загальноприйняту методику датування населених пунктів, пропонуємо вважати роком виникнення Маневич 1902-й, тобто рік здачі в експлуатацію залізничної станції Маневичі. Зрештою, роком виникнення Маневич можна розглядати і 1901-й, який теж може бути першою писемною згадкою, оскільки восени 1901 року в повідомленні про відкриття руху товарних потягів на окремих ділянках залізниці, згадується і "станція Маневичі", яку на той час формально ще не здали в експлуатацію.
Попри наведені нами факти і докази, позиція офіційного краєзнавства далека від того, щоб визнати їх слушність. Нічим не підтверджена дата зі сторінок енциклопедії 1970 року чомусь і надалі відстоюється та нав'язується як єдина правильна, а скомпрометоване видання досі наділяється чимось сакральним і неспростовним, знеохочуючи навіть волинських фахових істориків обережно вказати на помилки, допущені їхніми колегами з попередньої епохи.
Але чи варто щось доводити і дискутувати про якісь 10 років? Гадаємо, що варто, бо на десятому році російсько-української війни, коли нас, окрім зброї всіх гатунків, ворог знищує ще й методичками сфабрикованої історії, просування радянського краєзнавства, що викривляє історичну реальність, не має права на існування.
