Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи
4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.
З Владом ми зійшлися на темі зацікавлення історією українського визвольного руху. Познайомилися у 2010 році "Вконтакті". У коментарях до одної російської "ватної" спільноти на тему воєнної історії я помітив хлопця, який, як було видно, розбирається в предметі.
На той час я вже давно виношував ідею створення своєї спільноти для поширення наукових знань про український визвольний рух. Наявні тоді "Вконтакті" українські сторінки мене не задовольняли. Здебільшого там гуртувалися любителі поскандувати "Слава Україні" — "Смерть ворогам!", поскаржитися на манкуртів і українофобів при владі чи поміркувати про те, що "Бандера прийде — порядок наведе". Реальною історією визвольного руху там цікавилися мало.
І я запропонував Владові створити власну сторінку. Він ухопився за цю ідею з великим завзяттям. Так з'явилася спільнота "Український визвольний рух – ОУН та УПА" (вона досі існує).
Група, яку ми створили влітку 2011-го, спершу була закритою — лише для нас двох. Попервах ми її використовували як просто склад для численних фотографій, карт, документів, у якому їх можна було зосередужвати, щоб використовувати в дискусіях чи публікаціях деінде. Усе-таки, удвох легше, бо одна людина не здатна охопити неосяжне. А архітектура соціальної мережі давала змогу впорядкували той хаос інформації, який накопичувався на комп'ютері, наче на звалищі.
У 2012-му ми зробили групу публічною — і вона стала розвиватися як майданчик для поширення достовірних знань про український визвольний рух. До 2017-го в нас набралося 5000 підписників. Цифра ніби невелика за мірками SMM. Але серед читачів виявилося чимало професійних істориків і навіть відомих людей. Потім групу навіть заблокував на Росії Роскомназдор. Вважаю, що для ресурсу, створеного двома студентами-неісториками, це ще й який успіх.
Доти ми були знайомі лише віртуально. Влад був уродженцем міста Хорол на Полтавщині, а навчався на правознавця в Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого в Харкові.
Уперше ми наживо побачилися 26 жовтня 2013 року — на фіналі студентського конкурсу "Український визвольний рух 1920-х — 1950-х років" від Центру досліджень визвольного руху, що проходив у Могилянці. Влад тоді не ввійшов до трійки переможців, але одержав окрему відзнаку від члена журі Володимира В'ятровича як автор добротної якісної праці "Боротьба радянських сил із підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році".
Наступного року ми закінчили кожен своє навчання, вийшли на роботи, але ведення сторінки про УПА не залишали.
У 2017-му ВК був заблокований, а нам довелося починати нову сторінку з нуля у "Фейсбуці". Правда, у ФБ процес пішов знайчно легше — аудиторія була значно активніша, ніж у російській мережі. Без платної реклами ми за кілька років розкрутилися до 14 тисяч підписників.
Уже навіть великі новинні ресурси та паперові глянцеві журнали посилалися на "Український визвольний рух — ОУН та УПА", звідки брали фото повстанців у хорошій якості. До нас зверталося "Радіо Свобода" (проект "Молодь Плюс") для розміщення відеороликів про історію УПА.
Наші матеріали резонували людям. У коментарях або в приватних повідомленнях на контакт виходили нащадки учасників визвольного руху: донька президента УГВР Кирила Осьмака, внук одного з провідників ОУН і УПА на Волині Ростислава Волошина; внук командира в УПА-Захід та УПА-Південь Луки Павлишина; нащадки учасника бою проти нацистів у Новому Загорові в 1943 році Миколи Кащука-"Бури"; стрільця сотні "Ударник-4" військової округи "Сян" Луки Оліяра-"Діда"; оунівки Галини Січкарук, яка в 1945-му застрелила начальника райвідділу НКВС; члена ОУН Івана Гречківського, розстріляного гестапівцями в Івано-Франківську в листопаді 43-го; родичі людей, які переховувавли вояка УПА Антона Олійника‑"Індуса" в 1965 році після втечі з концтабору; племінниця сотенного Ананія Присяжнюка-"Герасима" та інші.
Нас репостили всесвітньо відомі воєнно-історичні клуби, як-от "Сіроманці" з Чикаго (США). І нарешті, оригінальні тексти, написані нами, регулярно крали інші недобросовісні сторінки.
Я завжди знав що можу покластися на мого співредактора. У його загашнику обов'язково був цікавий сюжет з історії боротьби за волю України, узятий з першоджерел, а не злизаний із "Вікіпедії". Влад умів вишукувати на Бозна-де розташованих сайтах і заплутаних онлайн-архівах де чорт ногу зломить документи ОУН, УПА, їхніх ворогів — спецслужб СРСР і Третього Райху, польського руху Опору. Примудрявся знаходити рідкісні знімки повстанців навіть в "Інстаграмі"! Важко уявити, скільки джерел, скільки унікальних фотографій я б не побачив, якби їх не розшукав Влад.
Турботи дорослого життя, наука та робота залишали мені дедалі менше часу на просвітництво в соцмережах. Але сторінка "Український визвольний рух — ОУН та УПА" продовжувала жити завдяки тому, що останні кілька років її тягнув на собі переважно Влад. Усе від самого початку — на волонтерських засадах, на ентузіазмі.
Після закінчення юридичного універистету у 2014 році Владислав якийсь час працював у районному управлінні юстиції на малій батьківщині.
У березні 2015 року його мобілізували до Збройних сил України. Службу він почав офіцером, оскільки під час навчання закінчив військову кафедру. Так замість юриста він майже на 10 років став військовим.
Перший час Влад служив у Хорольському районному військкоматі (згодом — Перший відділ Лубенського РТЦК та СП) як старший офіцер відділення офіцерів запасу і кадрів, згодом—мобілізаційного відділеннія. Потім у 2017–2019 роках був прикомандирований до 58-ї мотопіхотної бригади ім. Івана Виговського, яка виконувала завдання в зоні АТО (ООС). На війні обіймав посади заступника командира артилерійської батареї з морально-психологічного забезпечення та "замполіта" артилерійського дивізіону.
Але навіть на фронті Влад завжди знаходив час штудіювати нові праці чи документи з історії визвольного руху та викладити свої знахідки на нашій сторінці. Якось навіть розповідав, що, перебуваючи на Луганщині, перечитав усі томи "Літопису УПА".
Там же, у зоні ООС, Влад отримав травму спини (носив важкі 152-мм снаряди), через яку з 2-ю групою інвалідності повернувся до Хорольського РТЦК.
Подальша служба проходила на посадах офіцера і старшого офіцера мобілізаційного відділення (2019 рік), начальника відділення військового обліку та бронювання сержантів і солдатів запасу (з 2020 року), офіцера відділення обліку мобілізаційної роботи Першого відділу Лубенського РТЦК (з 2021 року). Довго лікувався й, урешті-решт, 26 лютого 2023 року звільнився у відставку за станом здоров'я у званні капітана.
Владислав мав колосальну ерудицію з теми українського визольного руху та світової воєнної історії. Ба навіть більшу ніж у деяких дипломованих істориків. Правда, він майже не викладав свої знання на папері у формі наукових статей чи хоча б популярних публікацій. На жаль, більша частина його інтелектуального багажу пішла разом з ним. Лишилися тільки дописи, які він публікував на наших сторінках ВК і ФБ, а також на тематичних форумах.
Просто оцініть, наскільки резонансними були порушені ним теми: гілка "Діячі ОУН та УПА, загиблі в боротьбі з німцями", започаткована Владом на початку 2013 року на форумі Reibert, набрала відтоді 145 тисяч переглядів. Найпопулярніші дописи його авторства на нашій ФБ-сторінці ожержували охоплення від 200 тисяч до 320 тисяч користувачів.
Окрім статті на конкурс 2013 року в мене збереглися тільки чернетки двох Владових статей — про останнього (загинув 1955 року) провідника Житомирської округи ОУН Володимира Кудру-"Романа" і про використання трофейних одностроїв і нагород українськими повстанцями.
(Тож якщо маєте що сказати, не тримайте в собі — пишіть! Бо часом може бути так, що ваші праці — це єдине, що лишиться після вас).
Влад був одним із небагатьох моїх однодумців. Неймовірно важко знайти людину, яка була б близька за поглядами, яка б думала в унісон зі мною. У нас була однакова оптика на роль боротьби ОУН та УПА і способи її популяризації.
На відміну від багатьох, Влад своїм захопленням борцями за свободу України не прикривав симпатії до Третього Райху чи шовінізм, не ставив повстанців в один ряд з колабораціоністами-зрадниками і не зневажав українців, які боролися з нацистами в інших арміях.
Мені завжди подобався його поміркований, зважений підхід до оцінки минулого, скрупульозне вивчення першоджерел і літератури. Це був той доволі рідкісний тип дослідника, який спершу розбирається, а потім виносить судження, а не проектує свої політичні погляди на минуле та дає маніпулятивні, вигідні для політичної кон'юнктури, оцінки, що є нині модним явищем. Тільки тепер я дізнався, що ще у 2007 році Влад переміг у суперфіналі інтелектуального телешоу "Самый умный", багаторічним учасником якого був.
Влад Сапа прожив коротке життя, але віддав максимум для України — безкорисливо відроджував пам'ять про бороців за Українську державність у минулому і сам був учасником боротьби проти того самого російського ворога.
Царство небесне та вічна пам'ять Владиславу! Щирі співчуття рідним і близьким.
