Зупиніться!

Передвиборче божевілля, яке вже охопило Польщу, є небезпечним. Не варто експерементувати: чи цього разу Польща капітулює за 28 днів, чи швидше? Бо після України наступною завжди була Польща.

 

У 1918 році українська державність вистояла, але впала за пару років.

З одного боку перли більшовики (спеціалісти кажуть про 1 000 000 багнетів).

З іншого - поляки. Союзники надали їм зброю для боротьби з більшовиками, але вона була використана для окупації населених українцями Галичини та Волині. Жодного міжнародного мандату для військової окупації українських земель Пілсудський не мав.

А ще були румуни, денікінці, власна українська отаманщина…

Україна впала у 1921 році. Її поділили між собою Польща Пілсудського та Росія Леніна. Потроху українського пирога дісталося Румунії та Чехословаччині.

Потім СРСР використав підневільних українців як мобілізаційний ресурс.

У 1939 році Польща капіталювала за 28 днів.

У 1945 році Польща отримала радянські танки по всій своїй території.

Можливо це урок? Можливо краще мати кремлівські танки під Бахмутом, а не під Вроцлавом?

Цей урок дуже добре засвоїло покоління, яке пережило ту війну - покоління Яцека Куроня, Анни Валентинович, покоління Солідарності.

Вони чітко розуміли звʼязок між причинами і наслідками: помилки Польщі Пілсудського коштували їм втрати державності, втрати суверенності, перетворило на сателіта Імперії Зла.

Вони усвідомлювали, що незалежність Польщі у 1918 році відбулася коштом Української незалежності.

І що цей борг треба віддавати.

Яцек Куронь писав: "Польща двічі завадила незалежності України в ХХ столітті. Вперше - внаслідок перемоги в 1918 році над Українською Галицькою Армією, вдруге - внаслідок Ризької угоди". Україна ніколи не мала цього гріха перед Польщею - українці ніколи не ставали на шляху польської незалежності.

Саме тому це покоління так поспішало першими визнати незалежність України у 1991 році.

Це була символічна сплата старого боргу українцям.

А от тепер - прийшов час платити не лише символічно.

Втрата державності коштувала українцям мільйонів життів.

Причиною того серед багатьох причин було і те про що писав Куронь: Польща два рази встала на шляху української незалежності.

І це також вимагає не тільки слів, але й дій. Звичайно, якщо поляки не зичуть собі знову російські танки під Вроцлавом.

Передвиборче божевілля, яке вже охопило Польщу, є небезпечним. Не варто експерементувати: чи цього разу Польща капітулює за 28 днів, чи швидше? Бо після України наступною завжди була Польща.

Те, що сьогодні польські політики - незалежно від політичного спектру, і праві, і ліві, і ті, що між ними - вдаються до мови шантажу, є огидним і потенційно небезпечним.

Зупиніться!

Ціною української Незалежності. Чи окуповувала Польща Україну?

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.