Прощавай, "Растішка"...

На фронті загинув бойовий медик Антон Шевчук, відомий як "Растішка".

 

... Ми познайомились з Антоном у вересні 2018 року біля Української військово-медичної академії. На той час, за три роки війни військовий лікар із позивним "Растішка" встиг узяти участь у створенні медичної служби 25-го БТрО "Київська Русь", урятував чимало побратимів, очолюючи медичну роту 59-ї бригади та евакуаційно-сортувальне відділення.

На київський Майдан молодий лікар Львівської обласної лікарні Антон Шевчук прибув наприкінці листопада 2013 року, щоб підтримати протести студентів.

— Бажання приєднатися до протестних акцій посилювалося ще й тим, що старші колеги не відпустили мене в столицю під час Помаранчевої революції, бо вважали занадто молодим, — розповідав Антон.

У розмові він зауважив, що має потужні бунтарські гени: його пращурів катували в таборах Сибіру. Прапрадіда, який був офіцером УСС, поховано під Вінницею, були його родичі й у лавах УПА.

— Дід із бабцею мене відмовляли брати участь у подіях Майдану, — признавався Антон. — На це я їм відповів: "Ви мене змалечку виховували бути патріотом рідної землі, боронити її та любити. Тож мій час настав". І вони мене благословили.

Може здатися дивним, але молодий лікар під час Майдану жодного разу не застосовував свої медичні вміння. Його кремезна статура якнайбільше підходила до охоронних функцій.

Побратими охрестили Шевчука "Растішкою", імовірно, вирішивши, що, тільки вживаючи популярний йогурт, можна сягнути майже двох метрів зросту, як в Антона.

Спочатку Шевчук із друзями охороняв сцену, з якої виступали учасники мітингу, а 30 листопада став співорганізатором Першої сотні Майдану. Згодом ця сотня переформатувалася в 42-гу сотню "Львівська брама", яку очолив Андрій Янченко.

— Два-три тижні я виконував свої обов'язки на Майдані, а потім на днів десять від'їжджав на роботу у свою лікарню, — розповідав Антон. — І так тривало до квітня.

На першу хвилю мобілізації Шевчук не встиг. Прийшов у військкомат удруге, а там кажуть, що медиків на фронті вистачає, тож знову засвітили перед ним червоне світло.

— Але одного дня мені зателефонував наш сотник Андрій Янченко й повідомив, що формує батальйон територіальної оборони, — ділився спогадами Антон. — Коли ж він мені запропонував зайнятися створенням медичної служби батальйону, то моїй радості не було меж. Бронежилет я мав іще з Майдану, швидко зібрав необхідні речі й вирушив у Київ, сказавши діду й бабусі, що мене мобілізували.

У травні у 25-му батальйоні територіальної оборони "Київська Русь" було вже більше сотні добровольців, більшість з яких Антонові були знайомі ще з Майдану. В обласному військкоматі без зайвих клопотів Шевчук отримав військовий квиток, у якому душу тішив рядок "молодший лейтенант медичної служби". Майже все літо бійці провели на стрільбищі й тактичному полі "Десни". Не нудьгувала й медична служба молодшого лейтенанта.

— З тактичної медицини ми чи не найперші пройшли напружене навчання під контролем інструкторів проекту "Медсанбат", — розповідав офіцер. — Волонтери забезпечили нас великою кількістю медикаментів і деяким обладнанням. І до серпня наша служба з 12 осіб була готова діяти за призначенням.

20 серпня 2014 року, коли батальйон "Київська Русь" уперше вступив у бій у районі Дебальцевого, а набуті навички під час тренінгів із тактичної медицини рятували життя побратимам, Антон вдячно згадував прискіпливих тренерів "Медсанбату".

— У медичній службі батальйону були неймовірні санінструктори, — ділився враженнями Шевчук про своїх колишніх колег. — "Чорний доктор" і "Фідель" не мали медичної освіти, але врятували чимало патріотів під час Майдану, тож їхній досвід був безцінним на "нулях".

Важкопоранених "Растішка" переправляв у Бахмут, про лікування легких домовлявся з медиками дебальцівської лікарні.

Якось Шевчук повертався з Бахмута на медичному "Фольксвагені" й на дебальцівському "хресті" підібрав двох важкопоранених десантників. Потрібна була термінова стаціонарна допомога.

— Проїхали невелику відстань, і я відчуваю, як водій замість того, щоб гнати швидше, пригальмовує, — згадував епізод Антон. — Відводжу погляд від пораненого, аби "підбадьорити" водія, і тієї миті за метр попереду від нашого авто пролітає граната РПГ. Окупанти обстрілювали із селища Комуна. А водій пригальмував через воронку від розриву снаряда на дорозі. Виявилося, вона нас і врятувала від смерті.

Під час бойових дій Антон Шевчук двічі сам зазнав травмування. Спочатку дошкуляло плече, і все закінчилося оперативним втручанням і п'ятьма титановими анкерами. А потім була важка травма хребта. Але щоразу після одужання "Растішка" повертався в зону бойових дій, щоб рятувати тих, які стримували ворога. Кількість урятованих життів, прізвища та імена він не пам'ятає. Хіба що щемкі епізоди.

…Повертаючись на санітарному МТЛБ на місце розташування евакуаційно-сортувального відділення, Шевчук отримав інформацію про двох поранених, які підірвалися на розтяжці в районі позиції "Кріт".

— Даю команду "Таксистові" розвертатися й гнати на передову, — розповідав Антон. — Щоб забрати поранених, добиралися ще й пішки, адже до ворожих позицій було 150–200 метрів. В одному з поранених упізнав "Грека" з інженерної служби. Сонячна тиха погода, і він лежить весь посічений осколками… "Растішко", витягни мене", — прошепотів "Грек". Так він вимовив ті слова, нібито на мене він покладав останню надію на порятунок. Той випадок нас подружив. А "Грек" продовжив службу в 59-й бригаді.

Навесні 2018 року відбувся прем'єрний показ документальної кінострічки режисера Ярослава Пілунського "Перша сотня", яка розповідає про Революцію гідності та перші роки російсько-української війни. Одним із героїв фільму став і доброволець із Львівщини "Растішка". Про свою популярність Антон говорив неохоче.

— То було випадково, просто потрапив на очі режисерові Ярославу Пілунському, — пригадував Шевчук. — І він мене та моїх побратимів увічнив у документальному кадрі.

Майдан і війна змінили долю Антона. Він подякував своїм колегам із Львівської обласної лікарні за спільну роботу, а вони побажали йому стати справжнім професіоналом військової медицини.

Він був і залишився СПРАВЖНІМ до останнього биття серця. Вічна пам`ять тобі, друже "Растішка"...

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?