Рятуйте Україну, хлопці (Рух)! До 35-ї річниці створення Народного Руху України
Рух вже не могли зупини ніяке КГБ і ніяка міліція. Рух ставав масовим і по-справжньому Народним. Відчуття, коли на твоїх очах постає Нація, й на руїнах імперії, що валиться, постає обрис Вільної України – не можу забути і через 35 років.
Після закінчення Установчого З'їзду Руху, що тривав три дні в приміщенні Політехнічного, тоді ще Інституту, делегати і гості вирішили піти до пам'ятника Тарасу Шевченку, що біля червоного корпусу Університету .
Коли вийшли на вулицю було вже темно і по-осінньому прохолодно. Поки формувалася колона на чолі з новообраним керівництвом, стало помітно що в темних підворотнях хтось пробує сховатися, але так щоб його зауважили…
То були підрозділи столичної міліції, що всі ці дні З'їзду стояли навколо Політехніки й чекали вказівки. Вказівки: пакувати у воронки, чи хай ще поговорять.
Ініціатива йти до Кобзаря родилась спонтанно й несподівано як для президії З'їзду так і для агентури КГБ, котра всі ці дні "тяжко працювала", документуючи про що говорилось в кулуарах та з трибуни, а також пробуючи ідентифікувати чи не кожного присутнього.
Ясно, що тодішнє комуністично-кагебістьке керівництво України зовсім не хотіло допустити щоб багатотисячний натовп по Проспекту, тоді ще Перемоги, під синьо-жовтими, а де й інде червоно-чорними знаменами пройшов центральними районними столиці України.
Раптом міліція почала швидко покидати підворотні, пробуючи перекрити колоні рухівців вихід з парку на проїжджу частину Брест-Литовського… Попри те ми продовжувала рухатись. І в певний момент здавалось, що зіткнення з міліцією не уникнути.
Та в останню мить менти розступились…
І члени тільки що проголошеного Народного Руху України, вже не "за Перебудову", як написали було ще в проекті Статуту, вийшли на пряму дорогу до Кобзаря.
Вже набагато пізніше в розмові з Дмитром Васильовичем Павличком, на час проведення Рухівського З'їзду, головою Товариства Української Мови й Іваном Федоровичем Драчем, тоді новообраним Головою НРУ згадували в приміщенні Української Всесвітньої Координаційної Ради, неподалік того ж пам'ятника Тарасу, про той похід пізнього вечора неділі, 10 вересня 1989 року.
Павличко сказав: "Я був переконаний, що тоді почнуть нас бити кийками й вантажити по воронках". Драч помовчав, але виглядало що погоджується з колегою.
А я, на час проведення того З'їзду – ще молодий вчитель англійської мови з села Гнідин Бориспільського району, де на зборах трудового колективу школи було створено перший офіційний осередок Народного Руху України на Київщині, їм відповів, що достеменно був тоді переконаним – ніяка вже міліція, КГБ чи Щербицький нас не зупинять на шляху до Кобзаря і Незалежності.
І не тому що нас більше, а тому що ми – зарядженні енергетикою "Козацького Маршу" сліпого бандуриста Євгена Адамцевича – були сильнішими й на нашій стороні була Правда.
І у тих двох поглядах на те чи: "арештують-не арештують", "битимуть-не битимуть", "дозволять-не дозволять" – різних поколінь, різних середовищ, різних людей, котрі творили Рух в ті "три дні вересня вісімдесят дев'ятого", була і сила і слабкість, що пояснюють як масовість першого громадсько-політичного Руху України кінця ХХ століття, так і подальші його проблеми.
Талановиті українські поети, тоді ще члени КПРС Іван Драч та Дмитро Павличко в своєму житті зазнали й особистих переслідувань тодішнього режиму, й, завдяки колаборації з цим режимом, отримували від нього різні подачки і привілеї. Вони мали страх.
А такі молоді безпартійні рухівці як я, натхненні прикладами учасників національно-визвольних змагань середини ХХ століття чи політв'язнями, що також були присутні на З'їзді – страху не мали, а мали величезну віру в можливість здобуття Україною Незалежності в умовах, що тоді складались на теренах Радянського Союзу.
Так, в проекті Статуту Народного Руху України було написано не лише, що він "за перебудову", але й визнавалась керівна роль компартії – проти чого категорично виступала й переважна більшість прихильників організації що творилась та і більшість делегатів Установчого З'їзду.
Установчий З'їзд Руху очима наймолодшого делегата
У своєму виступі на відкритті рухівського З'їзду патріарх української радянської літератури Олесь Гончар говорив: "Товариші! Ми різні люди, ми не однакові, але мета наша спільна – побудова правової держави, федерації оновленої, Союзу такого, звідки справді нікому не хотілось би вийти".
А голова організаційного комітету по проведенню з'їзду Народного руху України за перебудову, голова Київської координаційної ради Народного руху України за перебудову, народний депутат СРСР Володимир Яворівський, заступником якого мене було обрано по Київській області, в своєму пафосному виступі заявляв, що ми "націоналісти, бо хочемо все мати", але "саме комуністи, недоцьковані, не пересадженні до тюрем, не загнані в психушки українські письменники заснували Народний Рух України за перебудову".
Так двоїстість природи Руху проявляється в тому, що в одному залі Політехнічного Інституту знаходились і Леонід Кравчук – член ЦК компартії УРСР, секретар з питань ідеології, тої партії, в задачі якої входило жорстко поборювати український націоналізм, і Мелетій Семенюк – бандерівець, упівець на чиєму рахунку був не один ліквідований комуняка.
Але обидва вони були українцями, родом з Волині, разом через якихось два роки включились у побудову незалежної Української Держави: один – в статусі першого всенародно обраного Президента України, інший – в статусі голови обласної організації Конгресу Українських Націоналістів та Волинського Братства вояків ОУН-УПА.
Вже у день відкриття стало зрозуміло що компартійна номенклатура та її цебер КГБ не відмовляється взяти під цілковитий контроль першу легальну патріотичну, демократичну та антиімперську організацію, яка твориться.
Це проявилось як через просування своєї агентури в новостворюваний Рух так і у формуванні, якби зараз сказали, фейкових делегацій від регіональних чи, як тоді говорили, крайових організацій НРУ. Їм не вдалось перешкодити проведенню цього З'їзду – то вони вирішили тоді очолити цей процес.
Без сумніву, вирішальну роль в створенні НРУ відіграла українська інтелігенція – насамперед київські літератори.
Масові народні рухи чи фронти вже тоді існували в балтійських республіках союзу та на Кавказі. З радіоприймачів та телебачення вже лунали гострополемічні дебати на сесії Верховної Ради СРСР. В Україні ж – продовжувався застій. Звичайно, деінде появлялись легальні групи вчорашніх політв'язнів чи інших неформалів, але вони не були масовими.
На загал квазіреспубліканському режиму, на чолі з незмінним Щербицьким вдавалось протидіяти буть-яким спробам демократизації, навіть в рамках оголошеної Горбачовим в Москві "Перебудови".
Під час візиту того ж Горбачова до Києва київським письменникам, ініціатором створення Руху вдалось поскаржитись на місцеве компартійне керівництво генсеку й передати листа в якому, між іншим, писалось що компартапаратом в Україні творяться перешкоди із створення організації, яка ставить за мету підтримати оголошені тим же Горбачовим "Перебудову" і Гласність.
Звернення до Горбачова подіяло, бо з'їзд дозволили провести, й присутність в актовому залі Політехніки секретаря ЦК КПУ з питань ідеології Леоніда Макаровича Кравчука свідчило про своєрідне "благословення керівної і направляючої".
Саме ця присутність Кравчука на Рухівському з'їзді тоді, на мій погляд, дозволила йому стати першим всенародно обраним Президентом України.
Натомість Щербицький, котрий всіма силами роками протидіяв елементарним проявам українськості в УРСР і перешкоджав проведенню Рухівського з'їзду, зовсім скоро був усунутим зі своєї посади. Незабаром він помер в урядовій лікарні у Феофанії, що спричинило навіть хвилю чуток про його самогубство.
Коли про дні самого Установчого Рухівського З'їзду написано та показано достатньо багато, то про бурхливий, часто драматичний процес, підготовки й розбудови структур організації, котра позиціонувала себе як альтернатива КПРС – відомо зовсім мало.
Як писав, в тоді доволі популярній газеті "Вечірній Київ", за 11 квітня 1989 року В'ячеслав Брюховецький, пізніше творець і Почесний Президент Києво-Могилянської Академії:
"На пропозицію ряду груп з робітничих колективів та академічних інститутів 18 березня 1989 року відбулася нарада представників частини ініціативних груп міста Києва і Київської області, які обстоюють необхідність утворення Народного руху України за перебудову. Всього в нараді взяло участь понад сто осіб, які репрезентували сімдесят одну групу підтримки Народного руху – від робітничих і колгоспних колективів, вузів, НДІ, творчих спілок, засобів масової інформації, видавництв, громадських організацій.
Обрано Координаційну раду ініціативних груп, в завдання якої входить:
- вивчення зауважень і пропозицій до проекту програми Народного руху України за перебудову;
- внесення в нього уточнень і поправок;
- координація діяльності ініціативних груп у Києві і Київській області;
- налагодження зв'язку з ініціативними групами в інших областях республіки;
- підготовка до установчого з'їзду Народного руху України за перебудову.
В Координаційну раду входить сорок представників ініціативних груп м. Києва і Київської області. Серед них – голова Українського філософського товариства, доктор філософських наук М. Попович, слюсар Київського метрополітену А. Козак, математик, академік АН УРСР А. Скороход, співробітник Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР Л. Шульман, співробітник Інституту колоїдної хімії та хімії води АН УРСР М. Жарких, машиніст тепловоза Є. Гуля, робітник заводу "Ленінська кузня" В. Кравченко, член правління обухівської районної організації "Народний рух України за перебудову" В. Кулінич, перший секретар правління Київської організації Спілки письменників СРСР І. Драч, представник товариства "Меморіал", режисер Л. Танюк, токар заводу "Радіовимірювач" О. Гармідер, працівник Броварського заводу пластмас В. Середа, начальник сектору інституту "Діпросільмаш" В. Семаш, член групи " Народна спілка сприяння перебудові", кандидат історичних наук О. Гарань, співробітник інституту фізики АН УРСР П. Голод, учитель Гнідинської середньої школи Бориспільського району М. Ратушний, працівник ВО "Комуніст" С. Горбач, співробітник УкрНДІ "Агропроект" С. Вівчарик та інші."
Зі складу Координаційної ради обрано бюро змінних голів. Першим обов'язки голови було покладено на доктора філософії Мирослава Поповича.
Я не дарма наводжу таку довгу цитату з тодішньої "Вечірки", бо хочу показати кого було обрано до складу Координаційної Ради, котра стала кістяком Оргкомітету із проведення Установчого З'їзду Руху і за персональним складом і за родом діяльності.
Для літераторів та українських письменників було важливо засвідчити що ідею організації, статут і програму якої вони розробили – підтримують, широкі верстви українського суспільства: не лише не лише інтелігенція, а й робітники та селяни. Що було правдою.
35 річниця Установчого з'їзду Народного Руху
Пригадую, як відповідальний за розбудову рухівських осередків по Київській області загалом і Бориспільському районі зокрема часто бував по містечках і селах, проводячи зустрічі по школах, трудових колективах, а часто просто на стихійних мітингах в людних місцях.
Широкий загал проявляв зацікавлення до Руху, що творився, вбачаючи в ньому альтернативу до компартійної монополії, яка всім остогидла – особливо після приховування правди про страшні наслідки Чорнобильської катастрофи, що відбулася в 1986 році, вже в часи проголошеної Москвою "Перебудови" і Гласності.
Для Києва та області ці питання продовжували бути гостро актуальними і наприкінці 1989-го. Бо про причини катастрофи продовжували брехати, а стан із захворюваннями, спричиненими аварією, залишався державною таємницею.
Та що найогидніше: пошкоджені, але не зруйновані реактори Чорнобильської атомної електростанції імені Леніна продовжували працювати, даючи не лише електроенергію, а й валюту для Союзного центру.
Чорнобильська катастрофа висвітлила для України актуальність не лише екологічної проблематики, але знову актуалізувала необхідність здобуття економічної, господарської та і політичної незалежності від імперської Москви.
І Рух, як організація, що народжувалась, усе голосніше й сміливіше ставила питання про здобуття Україною цілковитої незалежності та відновлення своєї Державності.
Ця позиція більше підтримувалась рухівськими низами, молоддю, політв'язнями й учасниками національно-визвольних змагань українців у середині ХХ століття на Заході України.
Два потоки "поміркований" та "самостійницький" довгий час мирно співіснували Русі, коли він позиціонував себе як громадсько-політична організація без чіткої партійної прив'язки.
І хоча після публікації проектів Програми і Статуту Народного Руху за Перебудову 16 лютого 1989 року в газеті "Літературна Україна" пройшов відносно великий проміжок часу, він не був згаяний надарма: було проведено величезну агітаційно-роз'яснювальну та організаційну роботу, яка охопила всі терени України без винятку.
На периферії протидія компартійної номенклатури та кагебістської агентури була шаленою: активісти зазнавали переслідувань, а то і фізичної розправи, їх звільняли із займаних посад, їх родини зазнавали цькувань і часто розпадались…
Але говориться: "ніхто не зупинить ідею, час якої настав".
Після Установчого З'їзду Руху відбулись події, що сколихнули не лише столицю, а всю Україну.
18-19 листопада 1989 року відбулось повернення в Україну та перепоховання на Байковому кладовищі трун з прахом Стуса, Литвина й Тихого – українських політв'язнів замордованих в комуністичному Гулазі.
Перед тим 17-24 вересня в Чернівцях тиждень проходить Фестиваль "Червона Рута", який став своєрідним вибухом української пісенної культури.
Тоді підхоплений тисячами, після багаторічної заборони, на повний голос зазвучав Національний Гімн "Ще не вмерла Україна".
21 січня 1990 року відбувається організований та проведений Рухом багатомільйонний "живий ланцюг" між Києвом і Львовом присвячений річниці проголошення дня Злуки між УНР і ЗУНР.
У серпні 1990 року відбувається грандіозна хода приурочена до 500-ліття утворення Запорізького Козацтва. Більше 500 тисяч українців зібралися на Хортиці в козацькій столиці. Саме в той час, силами Київського Руху ми провели акцію "Дзвін-90", коли 7 маршрутами відбулася паломницька Хода з Києва до Канева на Чернечу Гору.
Це лише невеликий перелік організованих рухівцями акцій, що мали загальноукраїнський резонанс і в котрих взяли участь не тисячі, а сотні тисяч мешканців України.
Цей Рух вже не могли зупини ніяке КГБ і ніяка міліція. Рух ставав масовим і по-справжньому Народним. Відчуття, коли на твоїх очах постає Нація, й на руїнах імперії, що валиться, постає обрис Вільної України – не можу забути і через 35 років.
А ще коли ти є не лише свідком, а й активним учасником всього того, а почасти й організатором тих чи інших акцій – це переповнює моє серце хвилюванням та гордістю і сьогодні!
9-го лютого 1990 року Рух було, нарешті, зареєстровано як громадсько-політичну організацію, з набуття ним статусу юридичної особи.
Правда, взяти участь у виборах до Верховної Ради ще УРСР 4-го березня 1990 року, рухівцям доводилось або самовисуванцями або кандидатами від Товариства Української Мови. А багато так і не змогли зареєструватися. Це був також спосіб протидії й недопущення нової громадсько-політичної сили до влади в Україні.
Замість післямови
"Рятуйте Україну, хлопці!", – так закінчив свій виступ сивий дідусь з Борисполя на велелюдному мітингу, що ми, молоді рухівці Бориспільського району, організували під час встановлення хреста на місці поховання автора Національного Гімну України Павла Чубинського в січні 1990 року.
Місце, завдяки старим фотографіям, свідченням місцевих мешканців та дослідженню літературознавця Дмитра Чередниченка ми визначили точно, шкода що місцева влада при пізнішій реконструкції території Книшового кладовища не зберегла ані хреста, ані могили.
Ці ж слова, я потім сприймав як своєрідний наказ, дороговказ і нашу рухівську програму дій: рятувати Україну в Україні!
Бо її тоді залишалось тут так мало й була вона на власній землі гнаною і приниженою.
