Гранослов

Дмитров Павличкові - 95. Виповнилось би. Хоча прожив чималенько - 93, пішов з життя на початку минулого року.

 

У 1968-м, коли я почав навчатися на філологічному, чи не першою подією для нас, студентів, став "ГРАНОСЛОВ" Дмитра Павличка. Присвячений Максимові Рильському...

Безсмертя виростає не з могили,

Воно встає з колиски до вікна —

В житті його велика таїна.

Благослови свої життєві сили,

Щоб так, як він, свою верстати путь,

А помирати можна вже як-будь.

Дивовижні вірші, дивовижна сила слова, в якому вибухова емоція сплетена з глибиною інтелектуального пориву ввись.

На жаль, Павличко недовго працював (як сценарист) в кіно - лишень два фільми, але такі, що лишились в історії кіно: "Сон" Володимира Денисенка (з Іваном Миколайчуком у ролі молодого Тараса Шевченка) і "Захар Беркут" Леоніда Осики, за однойменним твором Івана Франка.

До речі, від самого Дмитра Васильовича якось почув історію щодо ролі Шевченка у "Сні".

Спершу було затверджено Миколу Губенка, одесита за місцем народження і роками дитинства і юності, на той час студента ВГИКу у москві. Одначе Денисенко відмовився від його послуг, оскільки той не побажав говорити перед камерою українською. Тарас Шевченко, котрий не говорить українською – геть, маро! І тоді Денисенко подивився на свого співсценариста по фільму Павличка. "Дмитре,- сказав він,- ти ж сам поет, та й зовні схожий на Тараса. Кому ж як не тобі спробувати зіграти цю роль?!"

Павличко погодився. Зробили грим, підібрали костюм. Аж тут Денисенко каже: "Ти на машині? Мені треба на Хрещатик під'їхати". Під'їхали. Денисенко пішов у справах, а Павличко, загримований і одягнутий яко Тарас, вийшов і став походжати біля авто. Аж тут підходить міліціонер. "Ви хто? Ви чому тут стали, не положено! Негайно виїжджайте звідси!".

Аж тут і Денисенко. Павличко йому: "Володимире, не буду я грати Шевченка. - Це ж чому?- Бо міліціонер не впізнав у мені Шевченка. - То й що? – А те, що це народ не пізнав".

Отак поламалось. Зрештою, як відомо, роль молодого Шевченка зіграв молодий актор Іван Миколайчук, зіграв успішно, народ пізнав у ньому свого пророка. Як і в Дмитрові Павличку пізнав великого Поета. Україну зробили і роблять передусім поети. Так було, так є і так, мабуть, буде.

Вічна пам'ять Вам, дорогий Дмитре Васильовичу! Не полишайте нас…

Декомунізація. Україна.: Деколонізація – це щоденна боротьба

Деколонізація – це не просто зміна табличок із назвами вулиць. Це щоденна боротьба з адміністративною байдужістю, бюрократичною тяганиною і, на жаль, навіть відкритим саботажем закону.

Віталій Мельничук: Перші демократичні парламентські вибори

Одинадцять років Україна чинить опір російському агресору. Цей опір - продовження віковічної національно-визвольної боротьби Українського народу з московським імперіалізмом. Одним із етапів цієї боротьби були історичні події кінця 1980-х – початку 1990-х років, коли Український народ зумів зорганізуватися та перемогти сильніший за себе Московський тоталітарний режим Союзу РСР.

Андрій Савчук: Церква, у якій черпав натхнення Параджанов

Коли Параджанов готував декорації для свого легендарного фільму "Тіні забутих предків", то, мабуть, навіть не підозрював, що рятує частину сакрального спадку від знищення. Йдеться про ікони зі старої дерев'яної церкви на Гуцульщині. Їх режисер забрав на зйомки, але так і не повернув. Як показав час – на краще. Бо храм через півтора десятиліття згорів дотла.

Володимир В'ятрович: Rigonda

Офіційне радіо (неофіційно зване "брехачем") безперестанно розповідало про неіснуючі успіхи, час-до-час розбавляючи монотонну мову дикторів офіційною совєтською попсою чи іноді класикою. І тільки Rigonda здатна була привносити в цю інформаційну сірість трохи нелегального кольору Заходу. Це дивне слово (яке я тоді не міг, ані вимовити, ані прочитати) прикрашало собою великий радіоприймач на чотирьох ніжках.