Тимко Бойчук. "Йому завжди буде двадцять шість…"
Молодший брат Михайла Бойчука – Тимофій – прожив коротке, але яскраве мистецьке життя. Тимкові навчання і творчість випали на швидкоплинні роки існування Української Академії Мистецтва в рамах Української державності. Й помер він у рік, коли червонозірчасті "соціальні експериментатори перетворили її на інститут пластичних мистецтв". Йому завжди буде двадцять шість...
Унікальне видання празького "Видавництва української молоді" 1929 року - перше і єдине, присвячене творчості українського художника-бойчукіста Тимка Бойчука (1896 – 1922), брата творця "українського монументалізму" Михайла Бойчука (1882 – 1937). Автор невеличкого видання мистецтвознавчого дослідження, що разом з ілюстраціями містить п'ятнадцять сторінок, – український мистецтвознавець Дмитро Антонович (1877 – 1945), що особисто знав родину братів Бойчуків, вихідців з галицької Теребовлянщини, бачив Тимкові твори, що пропали після арешту Михайла Бойчука та його дружини Софії Налепінської, яка, до речі, й подала репродукції до празького видання.
Дмитро Антонович уникнув сталінських репресій 30-х років, перебуваючи на той час у Празі як професор та ректор Українського Вільного Університету. Але його книги підлягали "невблаганному нищенню" на підрадянській Україні. Однак, як писав історик Сергій Білокінь: "Якщо книжка пройшла через друкарський верстат, вона набула безсмертя, вона була врятована".
Ідея перевидання цього бібліографічного раритету належить земляку Михайла і Тимофія Бойчуків, поету та громадському діячеві, Шевченківському лауреату Роману Лубківському (1941 – 2015), яку підтримав архівіст та краєзнавець Богдан Хаварівський (1948 – 2016), теж уродженець Теребовлянського району Тернопільської області.
Продовжуючи їхній задум й маючи в здобутку монографію "Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен" та "Альбом-каталог збережених творів Михайла Бойчука" ми з художником-дизайнером Андрієм Кісем вирішили перевидати працю Дмитра Антоновича, доповнивши монографію вступною статтею, ілюстраціями збережених творів художника та фоторепродукціями, що не ввійшли до ілюстративного ряду книги "Тимко Бойчук". Видання побачило світ у київському видавництві "Майстер Книг" 2017 року й було відзначене обласною мистецькою премією ім. Михайла Бойчука (Тернопіль, 2019).
Молодший брат Михайла Бойчука – Тимофій – прожив коротке, але яскраве мистецьке життя. Тимкові навчання і творчість випали на швидкоплинні роки існування Української Академії Мистецтва в рамах Української державності. Й помер він у рік, коли червонозірчасті "соціальні експериментатори перетворили її на інститут пластичних мистецтв". Йому завжди буде двадцять шість...
Народився Тимко Бойчук 27 вересня 1896 року у багатодітній родині Левонтія Бойчука в селі Романівці на Теребовлянщині, що входила у ті часи до складу Австро-Угорської імперії. Шістнадцятилітнім приїжджає до Львова, щоб стати учнем-підмайстром свого старшого брата Михайла.
На запрошення Російського Археологічного Товариства, яке скористалось порадою Василя Кричевського, Михайло Бойчук разом з молодшим братом, Софією Налепінською та Миколою Касперовичем провадять реставрацію іконостасу церкви Трьох Святих у селі Лемеші на Чернігівщині.
Але закінчити справу перешкодила війна. Як підданих Австрійської імперії, братів-художників інтернували "на заслання" спершу до Уральська, а пізніше до Арзамаса, де, "з ходженням по етапу і півголодним існуванням" перебували до революційних потрясінь 1917 року.
Після повернення в Україну до Києва, у грудні 1917 року Тимофій вступає до майстерні ікони і фрески (пізніше перейменовану у майстерню монументального живопису), яку очолив старший брат Михайло Бойчук в Українській Академії Мистецтва.
Ще в часі навчання в Академії Тимко Бойчук, разом з іншими учнями монументальної майстерні – Василем Седлярем, Оксаною Павленко, Іваном Падалкою, – брав участь у розписах клеєвими фарбами чотирьох корпусів Луцьких казарм у Києві влітку 1919 року. Пензлю Тимка Бойчука тут належало кілька композицій, зокрема, "Оранка" (відома лише з недосконалої фоторепродукції), "Табір червоноармійців", "З одного казанка", а у співавторстві з Мусею Трубецькою – "Демонстрація" й "Зустріч з прапорами".
Композиції мистця вражали вмілим поєднанням "ліричного начала з епічно-величавим піднесенням простого життєвого факту". Як згадував у неопублікованій праці "Зачинателі" очевидець цих розписів, мистецтвознавець Іван Врона: "...цей обдарований юнак в усіх колективних творчих виступах групи був правою рукою свого старшого брата і мав незаперечний авторитет серед всіх молодших стажем і підготовкою учнів М. Бойчука".
Цю першу спільну роботу учнів і Вчителя, сповнену труднощів, безупинної праці в колективі, дружби молодих художників і загального піднесення, було по-варварському знищено в 1922 році. Але судячи із збережених фоторепродукцій, бачимо "як входять у творчу практику нові революційно-піднесені теми, символічні образи нового життя".
У ті часи ідея відродження монументального мистецтва починає займати вагоме місце в творчості українських мистців, бо вважалось, що "лише у фресці можна послідовно розгорнути сюжет, не один окремо взятий епізод, а подати факти у їх діалектичному розвитку", до того ж "мова монументального живопису стисла, узагальнююче чітка, як мова вправного оратора".
Наступною колективною працею, в якій взяв участь Тимко Бойчук стало декоративне оформлення Київського оперного театру до Всеукраїнського з'їзду повітових виконавчих комітетів (1919), де разом з Сергієм Колосом виконав панно "Коваль", та художнє оформлення Кооперативного інституту (1920), які також не дійшли до нашого часу.
Збереглися станкові твори художника – "Дві жінки з насінням", "Садять картоплю", "Груповий портрет", "Перекупки", "На пасовиську", "У шевській майстерні", "Годівля свиней", "Біля яблуні" (1917-1920).
Слід зауважити, що перша з цих робіт, – "Дві жінки з насінням" – у Каталозі Першої всеукраїнської виставки АРМУ 1927 року датується 1916 роком, і, як справедливо зауважує історик Сергій Білокінь: "з усіх збережених творів Тимка Бойчука це якраз найраніший" й, правдоподібно, відноситься до "арзамаського" періоду життя молодого мистця.
Всі твори художника вирізняються стилевою однорідністю і своєрідною "лапідарністю". Наприклад, у композиції "Біля яблуні" Тимко Бойчук надзвичайно витончено вирішив проблему синтезу прийомів іконопису і проторенесансного живопису. Щоб виділити вишуканий декоративний абрис крони яблуні, художник змалював небо цільною однотонною плямою, згідно традицій візантійського малярства. А пагорби, що трактуються згідно іконописних канонів, зменшуються до лінії горизонту. Водночас робота вражає складністю колористичної побудови, дещо відмінної від стримано-приглушеного колоризму бойчукістів.
Автор ще однієї раритетної монографії - мистецький критик О. Сліпко-Москальців, у своїй праці "Михайло Бойчук", виданій 1930 року у харківському видавництві "РУХ", так описував проілюстровану в книзі роботу Тимка Бойчука "На пасовиську":
"Змістом у цьому творі молодий художник змальовує таку картину: на першому пляні з правого боку сидить хлопчик, що зігнувся в лівий бік, трохи лівіше художник малює собаку, вище вгорі – пару коней, що пасуться. Звичайнісінька жанрова тема. Але зовсім не звичайно опрацьовує її молодий художник, що слідом за вчителем намагається теж скористувати рух форм, щоб підкреслити саму дію. Що ж ми побачимо, коли перенесемо увагу на мову форм, ліній?
Повільному ритмові коней своєю масивністю активно вторить дерево з правого боку і глухо з лівого. Замкненою в собі скомпоновано собаку. Також замкнено компонує художник і хлопця. Отже, художник виявив чотири настановлення, чотири різних життя…Тимко Бойчук, порівнюючи молодий художник, хоч ще й спрощено, але вже опосередковано сприймає природу, а далі, що він досить задовільно організує "стихію" матеріялу, бо не матеріял "керує" ним, як це ми і по сей час помічаємо в представників натуралістичних напрямків".
За твердженням історика Сергія Білоконя, цей твір "зберігається нині в державній Третьяковській галереї" у Москві.
1967 року письменник Валерій Шевчук писав: "Тішить око своєю глибинною продуманістю "Дівчина і хлопець" Т. Бойчука. Це картина якогось епічного спокою, мякої погідності – все тут перейняте неповторним колоритом: обличчя модельовані просто і разюче точно".
Як зазначав автор монографії "Тимко Бойчук", історик мистецтва Дмитро Антонович: "...при вродженій здібності... Тимко Бойчук уже в зовсім молодому віці міг стати вповні викінченим майстром, встиг не тільки виявити свої мистецькі осягнення, але і зробити глибокий вплив на де-кого із своїх не завжди молодших товаришів-учнів".
Цю думку підтверджує учениця професора М. Бойчука – Оксана Павленко. "Бувало іноді, – розповідає вона в листі до С. Білоконя, – особливо на першій порі навчання, коли було кому-небуть з нас трудно впоратись із складним завданням по аналізу композиції, нам допомагав Тимко. Тому в колективі мав своєрідну ролю "асистента" М.Л. (Михайла Львовича)".
А колишній студент майстерні Онуфрій Бізюков пояснював це тим, що "академічна школа сковувала, митець втрачав необхідну в мистецтві наївність, тому саме Тимко найкраще підходив до системи Бойчука. Всім іншим довелось перебудовуватись".
Як пригадувала учениця Муся Трубецька, майстерня М. Бойчука працювала над плакатами для агіткампаній, а сама вона, разом з Тимофієм Бойчуком, працювала над плакатом "Товарообмін між селом і містом". А у співавторстві з І. Падалкою виконав плакати "Червоноармієць з рушницею, робітник з молотом, селянин з плугом доб'ють контрреволюцію" (1920) та "У братньому єднанні праці селян та робітників наше благополуччя" (1921). У цих яскравих політичних агітках – ще одна яскрава грань таланту художника.
В жанрі книжкової графіки Тимко Бойчук створив серію ілюстрацій до збірника "Українські легенди", який видало товариство "Волошки", та ілюстрації і обкладинку до дитячого збірника "Барвінок" (1919).
Голод і розруха 1921 року довели молодого мистця до невиліковного туберкульозу. "Про Тимка докажу, - пригадує О. Павленко, - Почав він нездужати. Щоки червоні, очі блискучі – явно слабість якусь відчуває. "Його необхідно лікарю показати", - кажу я Михайлу Львовичу. "Ну, покажи", - відказує. А у мене був один знайомий, значить, безкоштовний лікар, що славився як діагност… От привела я Тимка до нього. Він попросив Тимка роздягнутися, і коли в обличчя йому дивився, то посміхався і говорив бадьорим голосом, а коли повертався до мене. З нього наче машкара спадала і обличчя у лікаря було суворе. "одягайтесь… А тепер вийдіть, мені треба Ксеню оглянути".
Але нічого він не оглядав, а тільки сказав: "Безнадійний. Врятувати неможливо. У нього у грудях пожар, обидві легені охоплені вогнем". Отже, двосторонній туберкульоз. "А що можна зробити?" - "Годувати його треба. Жири. Молоко. Масло". Які там жири, коли ми мало не землю гризли. А їжі не купиш ні за які "керенки", ні за які "горпинки"!,,, Муся Трубецька принесла з дому лаковані туфлі свого дядька. "але на базар я їх не понесу!". Муся була княжна, справжнісінька, з тих самих Трубецьких. "Ну, то я понесу", - кажу. Розумна така! І понесла їх на товкучку….".
І хоч як намагалися допомогти й зарадити недузі Оксана Павленко та Марія Трубецька, хвороба перемагала… В березневі дні 1922 року Тимофія Бойчука не стало. "Він умирав у маленькій кімнатці... Тимко лежав на гарному килимі і вкритий був українським килимом. Так він і мертвий лежав серед килимів".
Вже після смерті художника його твори експонувалися на виставках українського мистецтва у Москві, Харкові, Венеції (1927-1928). Як писав Д. Антонович: "В своїх працях Тимко Бойчук попри власну індивідуальність і яскраву особистість, все ж являється окрім Миколи Касперовича найвидатнішим учнем свого брата, і говорити про його творчість, це значить в першій лінії говорити про школу Михайла Бойчука". Частина з цих творів безслідно зникла після арешту старшого брата, а частина, згідно рішення спеціальної комісії від 8 вересня 1937 року з спец. фонду Державного Українського Музею – "підлягають знищенню... три роботи Бойчука Тимка – 1) "Під яблунями", 2) "Портрет старого", 3) "Портрет дівчини з хлопцем".
А "Каталогу вцілілих творів Тимофія (Тимка) Бойчука" досі ніхто з музейних працівників ще не склав.
