"Острогожський Полк - Слобідська Вороніжчина". Спогади Петра Манченка

"Острогожський полк- Слобідська Вороніжчина" - так називався цикл статей, які опублікував в газеті "Січ" в січні 1931 року Петро Андрійович Манченко на згадку про події 1917-1918 років на Вороніжчині. Він, як мешканець і активний діяч українського руху на Вороніжчині був добре знайомий з історією заселення краю, і також приймав участь українському житті Воронежської громади.

Війна більшовицької Росії проти України застає його в Воронежу. Більшість членів української громади Воронежу в січні 1918 року їде в Київ, де приєднуються до захисту України від більшовиків. Не остається осторонь і він. Спочатку служить в званні козака 1 сотні 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР, потім хорунжим 1-го Запорозького полку ім.гетьмана П. Дорошенка.

Його спогади цікаві тим, що розповідають маловідомі деталі бойових дій на північному кордоні України, в Старобільському повіті Харківської губернії, про рейди наших гайдамаків на територію сучасної Воронезької області . До того ж, він добре знав місцевість, тому що родом з слободи Кантемирівки (сучасний Кантемирівський район Воронезької області РФ, який межує зі Старобільським районом Луганської області України). Захоплення України більшовиками приводить його до еміграції спочатку в Чехословаччину, потім у США.

Під час Другої світової війни був офіцером в одному з українських загонів Вермахту, а після закінчення війни емігрував у Бразілію.

Публікуємо спогади Петра Манченка, орфографію автора збережено. 

ОСТРОГОЖСЬКИЙ ПОЛК - СЛОБІДСЬКА ВОРОНІЖЧИНА

Українську область, яка перед стопятьдесять літами була відома як Острогожський Полк, революція 1917 р. застала роспаношеною російським адміністраційним розподілом на такі повіти Вороніжської Губернії: Острогожський, Бирючеський, Богучарський, Валуйківський, та частинно повіти: Павлівський, Новохоперський, Коротояцький та Бобрівський.

В першій половині XVII століття, виснажене довголітніми війнами українське козацтво з Правобережної України починає шукати вільних земель, кудиб не так легко простягалася ворожа рука й звідки, очунявши після лихоліття, змоглиб козацька вдача та звичай проявити себе знова на полі чесного бою. Таку землю заповітну в ті часи уявляло собою Дике Поле — ще незалюднений тоді величезний обшир, що незабаром прибрав назву Слобідської України. В р. 1638. козацький загін в кількости 865 люду, на чолі з гетьманом Янком Остряницею, відбувши кількасот верств тяжкого походу, дібрався до Дикого Поля.

Росташувалися козаки на річці Донці, біля Чугуївського городища. Та недовго довелося неборакам про жити на новому місци оселення. Той, хто звик завжди, як кажуть — "пхати носа до чужого проса" — знайшов козаків навіть у Дикім Полі. Сумні були для козаків наслідки "політики" сусідньої держави — бунт і загибель (таки-ж від козацької шаблі!) їхнього гетьмана. То була ганебна (а разом і повчаюча для нас, нащадків) сторінка в нашій історії. Бо козаки, відтявши сами собі голову, — не вдержалися на новому місци осідку, мусили знова повертатися на Правобережну Україну.

В другій половині тогож століття, після нещасливої битви під Берестечком, знову вибираються козаки (та тепер вже не лише з Правобережжя, але й Лівобережжя) в теж таки Дике Поле. Великі переселення туди козаків відбулися в р.р. 1651 та 1659, але найбільше - в добу Великої Руїни — р.р. 1683- 1687.

Пересилившись у Дике Поле, козаки завели там свою стародавню козацьку самоуправу. Утворились Полки (области): Острогожський, Харківський, Охтирський, та Ізюмський. Першим було утворено полк Острогожський, який займав територію згаданих вище повітів сучасної Вороніжської ґуберні, а на північ простягався аж за Ливни (в наші часи повітове місто ґуберні Орловської).

Зберегли козаки свою військову самоуправу не лише як дорогу козацькому серцю традицію, а до цього їх спонукала й необхідність боронити нову батьківщину від Ногайської Орди татар, що разу-у-раз робили тоді несподівано напади на Слобідську Україну.

З бігом часу та історичних подій на Україні, змінилося політичне становище й на Слобожанщині. Чим-раз-далі все цупкіше прибирала Слобожанщину до своїх рук Московщина. А сумної памяти Р. Б. 1765. московським актом була скасована слобідська козаччина. В звязку з цим треба згадати знаменитий "Протест Слобідської старшини та козаків проти реформи 1765 року." Та цей виступ наших слобожан лишився лише історичним документом, а сувора дійсність обернула в те, що ті наші слобідські козацькі полки Москалі переформували в російські гусарські полки, а самоуправу козацьку знищили.

Острогожський Полк (область) переїменовано в Острогожську Провінцію російської держави. Пізніше Острогожський Полк причеплювано то до Вороніжського Воєвідства, та до Озівської губерні, то до Ґуберні Слобідсько- Української.

На початку революції р. 1917. територія бувш. Острогожського Полку складала південну половину губерні Вороніжської, з кількостю українського населення понад 1.500000., з російськими порядками та російським настирливо - впертим намаганням прищепити нашому населенню "общерусскую культуру." Впливи цієї "обще- русскої культури" на наші народні маси в цім краю тяжко було помітити. А проте з поміж інтелігенції чим раз- далі все більше зявлялося перевертнів, які себе вже вважали "русскімі" (навіть ще більше ніж правдиві росіяне!).

В російському місті Вороніжі, як губерніяльному центрі, де українці складали лише 6% населення, ще жевріли маленькі нелегальні осередки українські, як напр.: гурток україн. соц. - рев. з її активнішими тоді представниками — С. А. Чумаком та А. П. Животком; існували по деяких середніх школах теж нелегальні гуртки учнів під головним керовництвом учителя А. Г. Бориса. На провінції можна було поміж інтелігенцією зустріти лише роспорошені в повітових містах та в слободах) одиниці свідоміших українців.

***

Український рух на Вороніжчині- оживае, розвивається, поширюється та набирає організаційних форм. Початок цьому кладе українська маніфестація 1 травня 1917 в м. Вороніжі під головною кермою Осипа Кузьмича та Йордана Шереметинського. Йшов великий натовп робітників та мешканців міста Вороніжа з червоними прапорами; між ними звертала на себе увагу група зо 200-250 людей, що йшла із жовто-блакітними  прапорами.

Стрункими рядами машерували українці по Вел. Дворянськії вул., співаючи свій національний гимн, "Заповіт" та старо-козацькі пісні. Серед того безладного натовпу загально- російської маніфестації, що простувала на Кадетський пляц, українці дуже виділялися своїм порядком та ентузіазмом. На Кадетськім Пляцу, осторонь від усіх російських груп, щільним півколом отаборились українці зі своїми прапорами. Відкотили геть на бік кимсь запобігливо приготовану діжку (цей огидний атрибут тодішніх мітінґів) і уважно слухали своїх промовців.

Першим почав промовляти і... плакати якийсь огрядний студент, за ним старий сивоусий залізничник Але ось як гірський струмінь зазвучала палка патріотична промова нашого краяна з-під Карпат — Осипа Кузьмича. Глибоко залягли в душі присутніх натхнені слова нашого земляка з Галичини. В серцях богатьох слобожан запалала охота до подвигу та рішуче бажання не словами, а ділом причинитися до будови власної Держави, як горяче закликав Осип Кузьмич.

На тім святі одностайно прийшли до рішення — закласти свою організацію, яка об'єднала б усіх українців. Такими ж стрункими рядами рушили українці з пляцу. Пройшли головною вулицею, умовилися про час та місце сходин для засновання Громади і з радісними обличами розійшлися по домівках.

Документ з фондів Державного Архіву Воронезької області (РФ)

Не зайвим буде згадати про відгук місцевої російської преси, що була загалом неприхильна до нас, на ту першу українську маніфестацію в Вороніжі. На другий день місцевий часопис "Воронежскій Телеграф" вмістив фейлєтона, в якім було повно кпин та ріжних влучних дотепів щодо червоних прапорів та діжок, на яких промовляли підпилі "оратори" до таких-же здебільшого слухачів. А як контраст в тім же фейлетоні вказувалося на взірцевий лад, лагідність в поводженню, та діловитість віча і цілої маніфестації українців.

Весняний період закінчився заснованням "Української Громади" та Українського Військового Товариства"при тій же громаді. Громада розпочала свою діяльність не лише в м. Вороніжі, але рівночасно й на українській частині Вороніжчини, куди на літо виїхало багацько членів Громади.

Військове Товариство працювало коло формування українських команд (відділів) та сотень з місцевої російської залоги. Найдіяльніншнми членами Військового Товариства були: прапорщик К-б, прапорщик А. К-ба та поручник Калюжний. Вже в осени, серед метушні большевицького перевороту на Московщині, прапорщ. К-б зумів вивести з Вороніжа до Харкова кінно-кулеметну сотню, при 45 конях, з повним комплєтом куліметів (машинових крісів) і набоїв до них.

Літо пройшло в жвавій роботі Військ. Товариства в місті і Громади як у місті так — і головно — по слободах) та повітових містах. Заходами п. Аркадія Животка було закладено українську школу та т-во "Просвіта" в слободі Пуховій. Дуже жваво почала ширитись національна свідомість у великій слободі Россоші та слободі Уразовій).

З газети "Острогожскій листокъ" 26.10.1917

В осени Вороніжська Громада нараховувала понад 300 членів. З початком академічного року закладено було при Громаді "Гурток учнів українців м. Вороніжа", який незабаром мав 159 членів. Завзятими старшими приятелями Гуртка були п. п. Осип Кузьмич, С. Л.П.., що часто був доброзичливим дорадником молоді, В-к, П-н та брати Володимир і Кость Целєвичі. П. Волод. Целєвич прочитав цікл лекцій з історії України і тим чимало спричинився до ґрунтовнійшого національного усвідомленя членів Гуртка.

Низку лекцій з історії української літератури прочитав для гуртка С.Л.П. Члени Гуртка впорядкували ряд українських вистав. Зібрані від вистав кошти зужиткували на видання "Життєпису Т. Г. Шевченка", що його уложив Ю. Чайківський та "Збірничка українських пісень".

Значну чинність виявила Вороніжська Громада в підготовчій праці у виборах до Російських установчий Зборів. На Вороніжчині був єдиний український виборчий список — укр. с.-р. Хоч ця партія зі своїм соціялістичним проґрамом богатьом — і членам Громади і взагалі українцям Вороніжчини - не дуже була до - вподоби та проте при виборах її одностайно підтримали всі українці, яко єдину українську партію, яка там тоді виступала і в такий спосіб був обраний до Установ. Зборів послом від українців Олександер Зарудний.

Велику шкоду життю та діяльности вороніжської громади завдавала відірваність від Київа. Дуже бракувало українських часописів і книжок. Зв'язок з Київом вдавалося подекуди підтримувати через спеціяльних кур'єрів.

Та ось зібралися хмари й над Вороніжською Громадою. Большевицький переворот... Як вістун сумних подій, гасало в місті авто зі "знаменитим" новоявленим місцевим "вельможою" — жидом Мойсеевим.

Кілька вечерів ще збіралися члени Громади та Гуртка, але настрій в усіх був пригнічений. Найбільше мучило всіх те, що не знали, що діється в Київі, як також по всій Україні.

Одного вечера завітав до помешкання Громади якийсь чоловік, що своїм зовнішнім оглядом робив на всіх досить приємне вражіння. Виявилося, що він є членом Центральної Ради, на прізвище Евнітський. Всі дуже зраділи як свойому чоловікові, але скоро прийшло розчарування ще більше, ніж радість, бо той Евнітський заявив, що хоча він є член Центральної Ради, але — большевик; що він утік з Київа...

Різдвяні ферії того року були смутні. В Бозі почив перший голова Громади – п.Осип Кузьмич. Большевицька інвазія на Україну спонукала багатьох членів Громади рішитися мандрувати до Київа, ближче до українського війська.

Одного разу до помешкання Громади прийшло кілька вихованців кадетського корпусу і просили поради, як їм утікти через большевицький фронт, щоби вступити до української армії. Коли ближче запізналися та розбалакались з цими молодиками, то виявилося, що вони не є "свідомі" чи "щирі" українці, а проте щось тягло їх до української армії, вказувало їм цей шлях. Чули вони про колишню славу козацьку від дідів своїх. Виявилось також, що таких як вони зібрався цілий гурток, який вирішив собі — щоб там не сталося, але пробратися через большевицький фронт і стати в ряди оборонців своєї Батьківщини — України.

На весні Р. Б. 1918. невеличка частина Слобідської Вороніжчини була обсажена українським гетьманським військом і відразу почалися перші прояви хліборобського руху в цій місцевости. Зібралися тихенько кілька найактивнійших тутешніх хліборобів і ухвалили: скласти петицію до Його Світлости Ясновельможного Пана Гетьмана Всієї України, щоби була приєднана Слобідська Вороніжчина до Української Держави.

Доручили вони перевести цю справу старому віком хліборобові, дрібному власникові — п. П. Я. Л-ко. Цей старенький чоловік відважився в обставинах большевицького терору, взяти на себе надзвичайно тяжку і небезпечну повинність - зібрати підписи хліборобів до тієї петиції та підготовити їх до більшого чину при першій же змозі.

В тій петиції після привітання Його Світлости та належних особі Гетьмана побажань, хлібороби просили, аби була приєднана півдденна половина Вороніжської губерні до України, як її природна частина; в петиції зазначалось, що хлібороби Вороніжчини є готові перейти від слова до діла, а в першу чергу пошлють своїх хліборобських синів на оборону Української Держави від зовнішніх ворогів і на службу Ясновельможному Пану Гетьману Всієї України, для закріплення заведеного ним ладу та порядку на Україні.

3 невтомною енергією, та з великою, гідною насідування, самопосвятою, виконав старий Л-ко покладене на нього завдання. Він їздив і пішки ходив від хутора до хутора, від слободи до слободи майже весь Богучарський і частину Острогожського повітів. Кілька соток підписів хліборобів під петицією були доказом його невтомної праці. Багацько він оповідав про однодушне рішення хлібороробів, що переказували йому на словах всюди — приєднати українську Вороніжчину до Української Держави, як також готовість хліборобів,після визволення з під червоної займанщини, віддати синів своїх до Гетьманської армії.

Після одноденного відпочинку в слободі Кантемирівці, Л-ко вирушив до Київа, яко делегат від хліборобів Слобідської Вороніжчини.

У Київі п. Л-ко був на авдієнції у Ясновельможного пана Гетьмана. Після того делегата Л-ко приймав міністер заграничних справ Гетьм. Держави — Д.I.Дорошенко. П. міністер Д. Дорошенко обіцяв хліборобському делєгату Слобідської Вороніжчини, що під час мирових переговорів з Росіею уряд Гетьм. Держави старатиметься аби обовязково була приєднана південна половина Вороніжської губернії до Української Гетьманської Держави.

За часів Гетьманщини 1918 р. Слобідська Вороніжчина, в її незначній частині від межі з Харківщиною, була зайнята українським військом. Далі від цієї лінії була демаркаційна смуга завширшки 40 кільом., за якою більша частина української Вороніжчини знаходилася під московською займанщиною.

Лінія від слободи Кантемирівки через Ново-Марківку, Пантюшино, Бандарівку й далі, пересікаючи слоб. Ровеньки, була обсаджена частинами Окремої Запоріжської Дивізії.

На правому крилі Дивізії, в слоб. Н.-Марківці, була розташована залогою кінна сотня 1-го Запоріжськ. ім. Гетьмана Петра Дорошенка полку; в слоб. Пантюшиній та Бондарівці стояла Дорошенківська піхота. Штаб полку на чолі з камандиром полк. Загродським знаходився в слоб. Камянці, повіту Старобільського (сумежного з пов. Богучарським)).

Майже двомісячний постій залогою Дорошенківців — кіннотчиків у слоб. Ново-Марківці залишив значний вплив на тутешнє населення. Слобожане надзвичайно прихильно ставились до українських козаків - вояків. Всюди щиро приймали і вітали як своїх синів оборонців. З власної ініціятиви слобожане добровільно давали фураж для коней; майже щодня поштували козаків варениками, пирогами та усяким печеним і вареним. Вони виявляли до нашого війська надзвичайну доброзичливість і гостинність.

Коли в серпні прийшов наказ від штабу полку аби кінна сотня вирушила в т. зв. дивізійний резерв, у слоб. Білокуракину (Старобільськ. повіт), слобожане, довідавшись про це, дуже були збентежені. — "Своїх відпустити, а чужих впустити?!" — стурбовано говорили вони. Побоювання ці мали під собою той грунт, що недалеко від слободи починалася межа "Всевеликого Війська Донського", де в той час починали розвивати акцію Денікінці, тоді під назвою "Южная Армія."

Швидко слобожане вдарили в дзвін, зібрали "Сход" і "винесли приговор:" "просити пана сотника і офіцерів та козаків не залишати їхньої слободи та що вони й надалі, самі від себе, з доброї волі, справно постачатимуть сотню фуражем та даватимуть увесь потрібний харч для пана сотника, офіцерів і козаків сотні."

Командир сотні, сотник К. від себе і всієї кінної сотні подякував слобожанам за їх сердечність і розяснив їм справу військового наказу. Але слобожани й слухати не хотіли. Вони негайно вирядили свого старосту до штабу полку, в слоб. Камянку (за 30 верств) і просили командира полку, аби сотня була залишена в їхній слободі.

В жовтні тогож року, кіннотчики — дорошенківці разом з піхотою (після перебування в дивізійн. резерві), стали залогою в слоб. Ново- Біленькій та Бондарівці, де сталася дуже цікава і радісна пригода. До слоб. Ново- Біленької, де стояла наша кінна сотня, прибуло 18. молодих здорових хлопців зі сл. Ново-Марківки і просили приняти їх на службу до Гетьманської армії.

Згадуючи про це незабутнє перебування наше на демаркаційній лінії, мушу ще повернутися до часів, коли наша кінна сотня стояла залогою в слоб. Ново – Марківці.

Постій кінноти Дорошенківців у слоб. Ново - Марківці припав на час після великого побідного походу української армії з під Житомира аж у Придонські степи. Зогріті гостиністю та приязню слобожан, козаки відпочили після великих боїв та переходів через всю територію України. Але залогова служба на східних границях України неначе почала сковувати бойовий дух українських козаків, окремої Запорожської дивізії. Нервувало їх затягання Москвою мирових переговорів, що тоді відбувалися в Київі, як також і той факт, що великі простори українські по обидвох берегах р. Дону знаходилися ще в посіданню червоних москвинів. Почалися поміж козаками нарікання на бойову бездіяльність.

Пильно стежив за настроями козаків командир, сотник К. Йому самому теж не до вподоби було таке "топтання на місци.' Але стримувала сувора забарона переступати за демаркаційну нейтральну смугу.

Але одної ночи сталося... Відобравши 20 найдосвідченійших у боях козаків з хорунжим Ж. та бундучижним Д-ком, вирушив сотник К. в напрямку на Дін.

До ранку було доконано 45-верстового швидкого переходу, і відділ наблизився до слоб. Кринишньої, де була розташована ворожа залога з 80. вояків при кулеметах (маш. кріси). У яру, з запільної сторони Кринишньої відділ наш спішився й перебіжками почав наступ на ту слободу. Вже козаки досягнули левади й крайніх хат. Все це вдалося сотникові К. зробити так, що з московсько - большевицької залоги ніхто цього не завважив. Але досвідчене око сотника відразу спостерігло на дзвінниці слобідської церкви сонливого вартового.

Проводячи далі свій замаскований наступ, сотник в той же час не випускав зі своїх очей ворожу варту на дзвіниці. Аж нараз вартовий на дзвінниці запримітив перебігаючих городами наших козаків, які в той мент наближалися до середини слободи, де була розташована залога. Вартовий збентежено щось вигукнув, але запізно... В той момент сотник К. скомандував найближчому своєму козакові: "Зняти вартового на дзвіниці однією кулею!" Вибух з кріса поставив "на сполох" всю московську залогу. Та і вони спізнились, бо в цей час наші козаки відкрили шалений вогонь по ворогові. Більшість ворожої залоги не вдержалася і метнулася в ростіч через подвірря, городи та левади на всі боки, а ті з москалів, що намагалися боронитися, були блискавичним наскоком кіннотників вік – дорошенківців знищені.

Дорошенківці захопили тут такі трофеї: 1. кулемета "Максім", понад 20. рушниць (крісів), похідну кузню та 3 коней. Не можна було марнувати часу, бо ворог, що встиг утікти, міг одержати підмогу від своїх зі сусідних слобод і заскочити таксамо цю горстку виснажених нічним переходом дорошенківців. Сотник К. подав сігнал через сурмача "Збірка!" В дві хвилини відділ був зібраний, а коноводи підвели коней.

Залунала в той день і в слободі Кринишній старокозацька пісня:

..."Попереду Дорошенко,

Попереду Дорошенко веде своє військо, Славне запоріжське

Хорошенько!"

Сотник К. щасливо допровадив свій невеличкий, але завзятий відділ у Ново-Марківку. Але тут його чекала "подяка". З наказу командира полку його посаджено під "домашній арешт" за те, що самочинно перейшов демаркаційну лінію; крім того йому висловили сувору догану і загрозили віддати під суд за переступления наказу вищої команди.

Коли про цей рейд довідався начальник сусідньої германської дивізії, він спочатку не хотів вірити, що можливо доконати такого походу в одну ніч та ще й серед такої небезпеки; він вважав це байкою... А коли переконався, що це справді було, патетично вигукнув: "Ну, на такі, божевільно сміливі вчинки здатні тільки українські козаки!"....

***

Минули роки... Лихоліття розпорошило учасників славного діла. Багацько з них загинуло на полі чесного бою. А ще більше загинуло від переслідувань ворога — местника, який озлоблений довгим опором борців за волю Батьківщини, зайнявши пізніше Українську Землю, мордував усіх "инакше думаючих" . незалежного від того чи люде повставали проти наїздника зі зброєю в руках, чи лише "не співчували" чи навіть пасивно заховувалися в тій боротьбі.

Роки минули. ..Багато нас загинуло всюди. Але хиба може не відродитись країна, яка дає людей з такою вірою в правоту свого Діла, що дала і ще може дати своїх синів у жертву за свою національно-державну Ідею!

Чимало витерпили ті що розпорошилися на чужині, а ще більше теплять ті, що й досі несуть на собі тяжкий гніт політичної, моральної і матеріальної неволі під брудним чоботом червоного москвина-окупанта.

Але ми віримо, що незабаром настане час, народ наш пробудиться, усвідомить свої помилки, стане під один наш державницький стяг, гордо піднесе до гори голову свою і наша Батьківщина-Україна займе почесне місце поміж иншими державами світа!

На чужині.

Грудень.Р.Б.1930.