Дисертаційні дослідження про козаків з іноземних архівів

1653 рік

Іноземні архіви містять справжній скарб, роботу вченого з Торуні Аарона Бліверніца, яка має назву "Юридико-політична дисертація про козаків".

Написана буквально за гарячими слідами найважливіших подій нашої історії. В середині XVII ст. увага до козацьких війн зосередилась на таких моментах: характер і походження козацтва, його відношення до Речі Посполитої та причини повстання. І саме в цьому контексті Аарон Бліверніц, лютеранський священик з польськомовної громади при костелі Св. Юра в Торуні, шукає можливіть зрозуміти та знайти рішення, як через "дисертенятко покласти край Козацькій війні".

Посилаючись на старшину козацького війська, автор розмірковує, що козаки, як і поляки чи пруси, раніше були учасниками тієї самої політичної культури, яка цінувала свободи польської шляхти як центральне досягнення свого політичного існування. Оскільки козаки колись були членами республіки, Бліверніц не погоджувався з записом Станіслава Альбрехта Радзивілла, який бачив у них "волосся, що росте на тілі Речі Посполитої, яке, якщо виросте надто довге, потрібно підстригати".

Незважаючи на різку критику козацьких повстань, надав їм належне місце серед багатьох синів республіки, доки вони виконували свої обов'язки з оборони краю та шляхетських угідь, за що мали бути винагороджені. Відкидаючи свою роль законослухняних громадян і відмовляючись сприяти спільній справі свободи, шукаючи власну свободу, повсталі козаки її знищили.

Попри свою явну заангажованість та бажання прислужити шляхті написанням цієї праці, автор визнає, що козацька проблема була лише частиною більш загальної недуги, яка вражала Річ Посполиту: "ті, хто п'є з кліторського джерела, скоро отримують відразу до вина, так тих, що колись напоїли душі солоднечею протиправностей, а потім скуштували утіхи від мирного стану, невдовзі охоплює відраза до всякої війни і, при цьому, застигає любов до спокою та дозвілля, на противагу обтяжливим військовим справам". Як ліки Бліверніц рекомендує тверезість давніх козацьких свобод і прав, відновлення "давнього статусу", амністію для повстанців і відновлення гармонії між станами.

Бо усвідомлює, що українці були єдиною силою здатною зупинити навалу на Європу, аргументує, що "Однак його обіцянки [турка] тільки б на вітрі писать та на текучій воді. Звісно, він слідує канонові: якщо треба порушити обіцянку, то слід її порушити заради царства. Авжеж він пообіцяв, що укладе з нами вічний союз, якщо на подяку йому ми винищимо козацьке плем'я. Одначе, хто ще не зрозумів, це всього навсього його стратегія".

Розуміння цієї простої істини, що лише козаки були здатні зупинити турків (зрештою саме вони і зламали турецькі плани на українські землі), багато б змінило в історії Польщі. Аарон застерігає від помилок, цілком доречним порівнянням дає дороговказ до примирення з козаками, задоволення їх вимог і автономності прав, замість того, щоб йти на союзи і примирення з турками:

"Демосфен відповів народові такою загадкою. Було колись стадо овець, яких стерегли собаки, що ніколи не зволікали й постійно гавкали. До овець надійшла порада вовка, щоб вони на нетривалий час відійшли від собак, що були їх сторожами, та попрощалися з ними. І коли вівці це зробили, то негайно стали здобиччю вовків. Сказане Демосфеном до атенян однаково сталось би з Вами, якби Ви видали невсипних і пильних вартових Речі Посполитої".

Блівернітц визнає силу козаків та йде далі у своїх порівняннях, вказуючи на те, що вони повторюють традиції своїх предків русів, які колись "ходили на Константинополь": "адже й Білгород, Тягиня, Очаків та інші фортеці й укріплення з'явилися з тієї підстави, що колись Рутени на свого роду човниках, якими користуються [й] сьогоднішні Козаки при перетині водойм, приносили великі шкоди Грецькому Імператорові, часом нападаючи мало не на сам Константинополь, про що рясніють [свідченнями] Грецькі Аннали".

Проводить паралелі між часами Хмельницького і часами Гая Юлія Цезаря: "я заледве можу обійтися без наведення загалові одного-двох прикладів, з яких ви зможете ясніше усвідомити, до якого безчестя й жорстокості зазвичай призводять громадянські війни. І першими тут на сцену вийшли би Цезареві війни. Для всіх є наочним, з якою напругою духу та люттю билися біля міста Мунди". І це дуже цікаво, адже автор поміщає українські події в загальносвітовий контекст та ще і таку цікаву історичну епоху, яка змінила історію Європи.

З болем розповідає про ті події біля міста Мунди, де "тіла убитих проштрикнули мечами, а їх голови, розгорнуті в бік міста, виставили напоказ для залякування". Бо саме подібним чином і полякі намагались налякати українців, виставлючи тіла закатованих козаків.

Бліверніц підходить до розв'язання проблеми, головний зміст якої зводить до питання: "чи принесете Ви в жертву й цей помічний народ козаків, що в дивовижний спосіб терзатиме найнебезпечнішого ворога всього християнства та з дня на день ослаблятиме його мужів, повністю пустошитиме Очаків, Тягиню, Білгород, звідти сюди полями переганятиме стада, незалежно від забезпечення озброєнням, добуватиме [його] своєю доблестю частково з турецьких фортець, частково зі скіфських трофеїв?... Чи не доцільніше мати нам за сусідів та співмешканців козаків, а не турка та скіфів?".

І бачить все ж вирішення через порозуміння та укладення миру. Без якого Річ Посполита буде приречена. Про зроблений поляками вибір і наслідки ми знаємо тепер.

1684 рік

До того, як знайшли роботу Бліверніца, тривалий час першою подібного характеру вважалась авторства німецького протестанта Й. Мюллера - "Історична дисертація про Козаків".

Як пише про неї Ю.Мицик: "Хоч Мюллер перебільшує значення вихідців з різних країн у формуванні козацтва, однак визнає основну роль українців…. [пише], що цей процес формування козацтва почався після монголо-татарського нашестя на Україну 1238–1241 рр… Провів цікаві аналогії з історичними явищами інших регіонів світу".

Автор використовує назву "Україна" [in Ukrainam - в оригінальному тексті], пише, що: "коли землероби виснажені постійними нападами татар на Україну, покинули лани і, помінявши кривий леміш та серп на меч, поринули в битви й виявили відвагу, боронячись від нашестя ворожих племен". Вони "дотримувались грецької релігії, послуговувались рутенською мовою [так він називає українську мову, яка і тоді і зараз є обов'язковою в українському війську] та вели простий спосіб життя", "козацтво, що множилось в такий спосіб, постійно брало участь у битвах.

От тому,... з селян виходили гідні поваги воїни, найхоробріші та найвідважніші мужи, яким дивуються нащадки… у військовій справі козаки набули такого досвіду, що не поступаються боєздатністю жодному народові". Не зовсім точно цитуючи Шимона Старовольського вказує, що "польські королі цим родом пішого війська можуть зрівнятись з наймогутнішими володарями світу, коли б до козаків приєднали добірну молодь з усього Королівства Польщі і дали їй вправлятись воєнного мистецтва під керівництвом їх старших і сотників".

Цікаво, що Й. Мюллер також звертає увагу на досить таки автономну поведінку козацької держави у питаннях зовнішньої політики, про що ми вже писали раніше. Та навіть більше, акцентує, що натхненні успіхами "козаки почали хитрувати, підкорятися лише настільки вимагав момент, а насправді мали за мету доведення урядів до руйнування, постійно послаблювали то Польщу, то Московію, досить впертою й тривалою протидією, аж доки не довели до крайньої небезпеки… ставши небезпечними для поляків і московитів. Козаки завдали збитків і першим і другим". Згадує про Чорноморські походи козаків, про європейські, на Сілезію і т.і., про участь у великій Тридцятирічній війні 1618-1648 рр.. тощо.

Найнебезпечнішими діями козаків у зовнішній політиці Й.Й. Мюллер вважає їх союз з Імператором Рудольфом II Габсбургом, відтоді козаки "почали кидати виклик не тільки туркам і татарам, але і… полякам". За всю цю сваволю польська влада одного за одним вбивала очільників козацької держави, а "у 1596 році король Сигізмунд ІІІ…спеціальним декретом наказував все плем'я вщент винищити, а їхні землі оголошував королівською власністю".

Проте неможливо винищити цілий народ. Наслідки не забаряться, в 1648 році "козаки вирішили повернути собі попередню свободу". Шукаючи союзників, "вступаючи у збройні союзи то з московитами… то з татарами… козаки у 1650-1656 роках відважно і безперервно воювали", а після смерті Б. Хмельницького, "за гетьманства Виговського, вони намірилися скинути ярмо московського і татарського рабства". Тут автор простежує усталену пізніше думку про те, що військові союзи з татарами, молдаванами, московитами і шведами, були потрібні Богдану Хмельницькому заради утвердження прав України на свою незалежність у центрі Європи, для чого важливо було визнання його як суверенного правителя.

Враховуючи відсутність будь якої династичної традиції, чи інших підстав подібного роду, подібне ставало можливим лише або через шлюб сина Тимоша з дочкою молдавського Господаря (1653 рік), або через військовий союз і протекторат (1654 рік). Цієї мети йому вдалося досягти, так постала українська держава. Уславивши подвиг козаків у війні 1683-1684 років, Й. Мюллер підсумовує останнім реченням: "Слід молитися богу, щоб допомагав славним зусиллям козаків, подарував їм довголіття й з кожним днем зміцнював їх у єдності".

1790 рік

Ще більш відомими стали фундаментальні праці угорського історика Й. X. Енґеля. Але не набуло популярності його латиномовне дисертаційне дослідження з досить оригінальною темою — "Міркування про військову республіку або порівняння спартанців, критян і козаків".

Важливе для нашого дослідження, адже в ній реалізована аналогія "Україна – Греція", антична традиція та порівняння з нею не просто допустимі, а на них власне і будується підхід до вивчення і розуміння такого явища як козаки, а головне їх "військова республіка", що була європейським феноменом кілька сотен років.

Про походження козаків він пише: "​​коли Русь найтяжче зазнала монгольського ярма, сталося так, що, коли ніхто не міг почуватися безпечно, більшість із них шукали притулку у втечі. Насамперед це робили селяни, яких найбільше вразила жорстокість монголів у відкритому полі. Велика частина цих вигнанців була віднесена до островів і порогів Борисфена… де скелі були випалені вогнем, і наповнені осокою та очеретом".

Аналізуючи військову організацію спартанців, критян і козаків, автор робить висновок про "характер військових республік", які "будемо називати цю військову республіку аристократією, в якій ті обрані, хто править і претендує на найважливіші права громадянства, є військовиками".

Але саме "козацьку військову республіку" схильний вважати радше охлократією. Вказуючи, що "народ обирав собі очільників; народ вирішував про війну і мир, про походи проти турків і татар, вибиралися суди", в яких був "Sudja Woiskowoi - на Січі не поважали навіть права магдебурзького, ані будь-яких інших писаних законів, а все судилося за звичаєм стародавніх, і по справедливості, і рівно; але в більш важливих справах їх притягували до суду". Книги Енгеля — це докладна військово-політична історія українських козаків і їх республікансько-військового устрою, де загальна українська ідея вкладалася в загальне річище козацької історії.

1869 рік

Набагато менш відомим є дисертаційне дослідження "про козаків і події 1648-1649 рр." виконане Францом Нуоффером.

Цікаво, що він скрізь використовує назву "Україна" рівно в такому самому значенні, як "Польща" та "Литва". Тобто для нього об'єднання їх у союз Речі Посполитої цілком очевидне явище. Це й не дивно, бо станом на середину XIX ст. вже кілька століть як в Європі не лише добре знають Україну, але в історіографії утвердилась відповідна назва наших земель.

Загальна характеристика його роботи цілком влучно надана в одній цитаті, яка описуючи походження козаків визначає ставлення до них автора: "Війна стала метою їх союзу, який прийняв форму демократії. Усі мали рівні права. Вони жили разом і порівну ділили здобич, за яку воювали". Власне цей лицарський ідеал суспільного ладу став уособленням козацтва - європейського феномену, що кілька століть мав велику популярність у континентальних авторів.

На великій території від Карпат до Дону існувало населення русинів, яке протягом століть завжди мусило бути зі зброєю, щоб мати можливість у будь-який час зустріти напади кочових народів, "оскільки вони могли виходити лише озброєними загонами обробляти поле, отже, кожна сім'я була змушена до воєнної торгівлі", тому "серед населення України розвивався войовничий дух, який набував дедалі більшого значення, а разом з тим укорінювалась свідомість повної рівності. На відміну від коронного краю, де шляхта пишалася своїм походженням, яке давало їй повні права громадянства і змогу брати участь у державній владі, тут падав статусний бар'єр, яким шляхтич відділявся від селянина".

Ф. Нуоффер робить висновок про те, що причиною війни могло бути те, що "на жаль, Республіка Польща мало знала, як використовувати ці збройні сили, а в пізніші часи вона була ще більше схильна придушити цю силу на свою біду. Польська шляхта воліла б воювати з власними братами, ніж приєднатися до них у боротьбі із зовнішніми ворогами імперії" та підводить читача до висновку, що війна Богдана Хмельницького не була випадковим, стихійним, чи беззмістовним явищем, а мала послідовний розвиток передумов та стала лише вирішальним епізодом тривалого протистояння: "за Сигізмунда ІІІ, який вступив на престол у 1587 році, шляхта намагалася зломити владу козаків, перетворити здобуте незалежне становище на залежне, перетворити лицарів на холопів.

Шляхта, занурена в гарне життя, через свої земельні статки, цілком забувши про обов'язок бути оборонним муром Польщі проти невірних, бажала за всяку ціну зберегти мир, щедро купувати його у турків. Боялася набігів козаків у турецькі володіння, бо вважала, що ті так дратують ворога і кличуть війну проти Польщі. Щоб не потрапити в цю незручність, було вирішено приглушити ентузіазм дій козаків і насамперед запорожців, які, за своїм призначенням, постійно протистояли туркам зі зброєю в руках".