"Дуже нещасний рік"

З книги "Василь Кук. Біографія покоління"

1972 - рік розгрому українського дисидентського руху. В рамках проведення операції "Блок" за кілька місяців КГБ заарештував близько сотні його учасників. За ґратами опинилися зокрема В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Василь Стус, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура.

Важким цей рік став і для Василя Кука. І не лише через погіршення ситуації в країні, яке він відчував, чи проблеми в Інституті історії, які наростали.

Біда прийшла і в його сімʼю. Два роки тому в дружини Уляни виявили онкологічне захворювання. На кінець 1971 хвороба швидко прогресувала. Тоді діагноз "рак" був майже вироком. Особливо в СРСР, особливо для колишньої політувʼязненої, якою ніхто не збирався опікуватися. Сімʼя Куків залишилася сам на сам із важкою проблемою, без потрібних знайомств, грошей чи навіть просто моральної підтримки.

Пережите цього року Василь майже щоденно записував на листках календаря. Це було дуже нетиповим для нього. Роки перебування в підпіллі навчили його не залишати на папері інформацію про побачене, чи, тим паче, про свої відчуття. Вийшовши на волю в 1960, він почав робити короткі записи на аркушах календаря - здебільшого нагадування собі чи речі побутового характеру.

Також іноді фіксував прочитані, прослухані, побачені твори літератури, музики, театру, які справили враження. Дуже рідко він записував зміст важливих для нього розмов. Адже розумів, що залишається під наглядом КГБ і не хотів, аби його записи були використані проти нього. Тому маємо дуже мало його свідчень про пережите в 1960-1980-ті роки.

1972 є винятком. На листках календаря за цей рік найбільше записів і вони найбільш емоційні із того, що він коли-небудь писав про себе. Адже саме тоді йому довелося пережити найважчий період у житті, співмірний хіба з 1954, коли його захопили в полон. "Дуже нещасний рік" - написав він над календарною сіткою 1972 року, підсумовуючи пережите тоді.

Проблеми почалися відразу після Нового року - Уляні стало дуже зле, вона потребувала термінової госпіталізації. 3 січня Василь поїхав в Інститут онкології, але йому відмовили у розміщені дружини у лікарні "Без дзвінка "свише" місця не буде"- записав він.

Втім, через два дні лікарняне ліжко таки знайшлося у шпиталі на Червоному хуторі. Кук відразу відзначив вкрай погані побутові умови у палаті - холодно, батареї майже не гріли, елементарне обслуговування з боку медперсоналу відсутнє. Поруч на ліжку старша жінка, яка кричала ночами від болю, не даючи спати іншим хворим. Минуло пʼять днів, перш ніж Уляну оглянув лікар. Вона тим часом майже перестала їсти і швидко втрачала сили.

І саме тоді в Інституті історії нагадали про себе минулорічні проблеми: "На роботі планову роботу закрили, нової не дають". Але йому було не до цього, вся увага Василя була прикута до Уляни. Хоч він нічим не міг допомогти дружині. Лиш спостерігав за її швидким і болісним згасанням.

І записував:

"19.01. Стан Уляни знову погіршився. Болить рука. Яка вона терпелива! Майже мовчки терпить страшні болі! Відчуття спраги. Їсти не хоче. Свідома кінця. Найбільше турбується про здоровʼя Юрка. А допомогти нічим не можна. Єдине - наркотики. Дуже жаль!

27.01. Збігав всі магазини, прокатні пункти - ніде нема термоса.

31.01. Говорив з лікарем. Подивляю спокій і витривалість Уляни. Спокійно жде кінця. Стан не кращий. Умови поліпшились. Перевели в іншу кімнату. Краще.

2.02. Варив для Уляни вареники. Складна страва, ліпше не їсти і не варити. Втратив півдня.

10.02. З Уляною цілком погано. Зовсім втратила сили. Треба біля неї чергувати. Написав лист до Люби (сестри Уляни), щоб приїздила.

Ніч 11/12 провів біля Уляни. "Як все болить", "Боюся" "Засну і вмру", "Не відходьте, будьте біля мене". Юрко вернув додому, я залишився.

16.02. Купили з Любою для Уляни сукню чорну, сорочку, панчохи чорні. Дуже важко такі речі купувати, аж серце болить. Кожних 4 години уколи морфію. Нерви Люби після доби дежурства здали".

Уляна Крюченко померла 18 березня 1972 року опівночі. Без Василя поруч - це була одна з небагатьох ночей, коли він повернувся додому і його замінила її сестра Люба.

Не стало жінки, з якою він разом був майже тридцять років. Більшість цього часу в умовах підпілля (спершу антинімецького, потім антисовєтського), частину в увʼязненні і лише останніх десять років, після повернення сина, поселення в окремій квартирі, вони мали нагоду жити, як звичайна сімʼя.

Звісно, вповні такою вони ніколи не стали, бо й надалі залишалися під наглядом КГБ. Але навіть в таких умовах саме Уляна намагалася надати цій пронизаній гебістськими жучками і обсадженій довкола агентами маленькій квартирі вигляд дому, до якого хотілося б повертатися. Тому Василь писав про неї - "душа хати".

Через два дні Уляну поховали на Звіринецькому цвинтарі у Києві. В наступні роки могила коханої стане місцем, де Василь проводитиме багато часу. Втрата дружини створить в його душі порожнечу, яку ніщо і ніхто не здатен буде заповнити до кінця його довгого життя. Особливо відчутною вона ставала вечорами, після повернення додому.

"Гарна, тепла погода, - писав він 8 травня 1972, - ходив сам у ліс. Сумно без Уляни. Вернув до хати. І знову сам. Нема слова до кого сказати. Пустота! І робота не йде. Не сходить з думки Уляна".

"29.07. Був в Уляни поливав квіти. Дуже жаль її. Ніколи її вже не буде. Вертав, випав сильний теплий літній дощ. Хочеться до людей, а їх нема! Кругом лицеміри, а то й ще гірше".