Наш обовʼязок - виговорити замовчані трагедії

Наші звільнені полонені мені щоразу нагадують… мого прадіда Сторожука Миколу, вʼязня ГУЛАГу, а точніше його табірні фото. Чоловіки такі ж вимучені, висушені, вистрижені.

 

Наші звільнені полонені мені щоразу нагадують… мого прадіда Сторожука Миколу, вʼязня ГУЛАГу, а точніше його табірні фото. Чоловіки такі ж вимучені, висушені, вистрижені.

25 серпня згадую діда, бо цього дня він помер у віці 85 років, коли мені було 15.

Зараз, у свої 35 чітко усвідомлюю, що він був ключовою людиною у формуванні моєї особистості і світогляду.

Під час довгих вечорів з відключеннями світла у 90-х він безперестанку розповідав про своє табірне життя в Сибіру.  Здавалося, що це детальне повторення хронології подій, побуту, ситуацій зі мною назавжди. Але ні, забулося і пам'ятаю з тих розмов тільки фрагменти. Досі шкодую, що ніхто не записав.

У мене була спроба зробити з тих спогадів оповідання, яке спершу від руки в зошиті, а потім надруковане,  в одному екземлярі відправила на якийсь конкурс.

Але усі нотатки безслідно зникли крізь роки.

Залишається тільки пам'ять і архівна справа, яка фіксує частину життя діда під час слідства у 1943 році.

Його спершу мобілізували, як і багатьох чоловіків з наших сіл.

Потім дуже багато з них відправили не в армію, а в табори. Вижили одиниці.

Спершу було затримання в Дубно, згодом московська тюрма "бутирка".

Після - каторжні роботи десь в сибірських лісах. Дід там працював чи то кухарем чи то пекарем.

Насамкінець, після десятиліття таборів, було приготоване довічне заслання, якого вдалося уникнути у роки відлиги, і дід пробув у засланні тільки 2 чи 3 роки.

Епізод, коли вмер Сталін, а дід хліб саджав в піч, і в цей момент треба було стояти струнко - дуже запамʼятався. Він тільки на трохи завмер, а далі таки шурнув хліб з лопати у піч.

З того, що він не розповідав, а було сімейним табу, я вже випитала потім у баби, його дочки, яка в цьому документі на фото записана Голя.

Коли діда забрали, то дитині було кілька місяців. А як повернувся, то вона мала вже 12 років.

Упровдож цього часу родина не бачила чоловіка, і як я розумію, припинилося навіть листування.

Бо власть совєтів сімʼї розлучала не тільки фізично. Вони мучили навіть морально.

В якийсь момент дідові нібито прийшов лист із села, що його дружина Марія знайшла собі нового чоловіка.

Це було неправдою.

Але вистачило, щоб подружжя перестало довіряти одне одному і спілкуватися.

Коли дід просидів усі присудженні 10 років таборів і два чи три роки заслання, то без попередження явився додому.

Дочка не впізнала.

Дружина зустріла холодно, бо не могла пробачити ту недовіру до неї.

Дід ще на якийсь час повернуся в Краснодарський (якщо не помиляюся) край, добився дозволу повернутися додому. Як зживалися потім - важко уявити, про це вдома ніколи не говорили.

Але я пам'ятаю, що до кінця своїх днів вони були дуже міцні, турбувалися одне про одного. Дід бабу називав не інакше як Марія Василівна. 

Дід мав підірване здоровʼя, і скільки я його пам'ятаю, то збирав трави і варив зілля (не тільки собі), сидів на строгій дієті. Після смерті діда, баба ще досить довго наклада його порцію. Здається, саме з того похорону в неї почала розвиватися деменція, і вона наступні 15 років прожила в якомусь окремому світі.

Зараз багато думаю, скільки вона всього пережила за свої 95 років і майже ніколи нічим, на відміну від діда, не ділилася.

Ми не знаємо, що відбувалося з нею ті роки дідового заслання, чим вона жила і що відчувала. На спроби щось розпитати відмовчувалася і забрала з собою всі спогади тих років.

А дід терпіти не міг російську мову, дивися всі новини і уважно стежив за чеченськими війнами, дуже добре розбирався в політиці, вирішував за кого буде голосувати сімʼя, знав безліч пісень, які затягував з бабою у ті самі вечори без світла (вони виколисали четверо правнуків, то я теж знаю ті пісні).

Ще цікаво, що іноді мої спогади про діда дратували одну мою знайому у Фейсбуці з російським прізвищем. Зараз я починаю бути більш, ніж певна, про причину.

Частина ж наших громадян має іншу родинну історію і сприйняття незалежності.

Частина є нащадками окупаційної влади совєтів, стукачів, вертухаїв.

І звісно, що наша пам'ять викликає дискомфорт в тої частини суспільства, яким у совєцькі часи було відверто добре.

Та не треба мовчати далі.

Наш обовʼязок - виговорити всі замовчані трагедії, передати нашим дітям памʼять за всі покоління, які боролися і страждали.

Наш обовʼязок - нарешті розвалити РФ.

Теми

Володимир Стецик: День, коли все змінилося

Суперечки про скільки днів війні повертають мене до давнього запитання: а що було до 20 лютого 2014? Коли росіяни почали по-справжньому воювати з Україною? Ще в серпні 1991 року? З моменту виникнення московського князівства, чи 20 років тому, коли кремль остаточно відчув, що втрачає Україну?

Юрій Юзич: Сотники Армії УНР із Куп’янська

В Армії УНР воювало щонайменше 6-ро старшин (офіцерів), уродженців Куп'янська.

Ігор Бігун: Пам’яті дослідника та популяризатора УПА Владислава Сапи

4 листопада раптово та передчасно помер мій приятель та однодумець, невтомний дослідник і популяризатор історії Української повстанської армії Владислав Сапа. Йому було лише 32 роки — народився 1 травня 1992-го.

Віталій Скальський: «Крутянці» Кушніри: верифікація історичними джерелами

У різних виданнях та публікаціях про бій під Крутами серед його учасників постійно згадуються двоюрідні брати Кушніри – Іван та Михайло. Нібито обидвоє родом з Галичини, з с.Купновичі. Іван нібито загинув, а Михайлові "пощастило повернутись живим". Та чи є підстави вважати, що вони брали участь у бою?