Чернетка Акта Незалежності України

Це - чернетка Акта Незалежності України. Зараз він знаходиться у музеї, під склом на спеціальному подіумі. А сімнадцять років тому цей зошит майже тиждень пролежав у мене вдома, на книжковій полиці поруч з рівними рядками якихось радянських видань.

 

Це - чернетка Акта Незалежності України.

Зараз він знаходиться у музеї, під склом на спеціальному подіумі. А сімнадцять років тому цей зошит майже тиждень пролежав у мене вдома, на книжковій полиці поруч з рівними рядками якихось радянських видань.

Вже сімнадцять років поспіль я публікую його, щоб не забути самому і нагадати усім, як просто виглядав документ, з якого все починалось для нашого покоління.

Це було у серпні 2007 року. Я готувався до ефіру і гостював у його автора - Левка Григоровича Лук'яненка. Ще до зустрічі мені розповідали, що чернетка Акту Незалежності досі зберігається у нього вдома. Під час бесіди я попросив хоча б подивитись на історичний документ. Він охоче погодився, приніс товстенну папку, сів поруч і почав її перебирати. Я очікував побачити що завгодно, але тільки не цей пожовклий від часу зошит в лінійку, від якої віяло шкільними уроками.

У цього документа цікава історія. Спочатку Акт незалежності мав називатися "Універсалом", але автори побоювались, що комуністи, згадають Універсали Грушевського і не підтримають документ у сесійній залі. (У кінцевій редакції слово "Універсал" у верхньому лівому кутку сторінки викреслять) З цих же міркувань, щоб уникнути тривалого обговорення під час голосування, текст документа свідомо скоротили до мінімального обсягу. Зрештою, надії мільйонів помістилися на одному листочку...

 

Після бесіди з Левко Григоровичем я без особливої надії попросив дозволу забрати зошит додому, щоб відсканувати для ефіру – самартфонів з потужними камерами тоді ще не було. І хоча Левко Григорович завжди ставився до мене дуже тепло, я був приголомшений тим, як легко він погодився. Повертаючись додому, мені важко було повірити, що документ, з якого починалась нова ера Незалежності цілої країни лежав просто у мене у рюкзаку.

Передаючи його у руки Левко Григорович сказав лише одну фразу: "Будьте обережні, це має цінність".

І з кожним роком ця фраза набуває все більше сенсу. Мало хто задумується, що з кожним ранком ми долаємо рекорд, продовжуючи найтриваліший період безперевної Незалежності за всю нашу історію.

І мене гріє думка, що я залишу свій слід в історії своєї країни, що він, цей слід, буде чесним і красивим, і що у нас, у нашого покоління вийде не втратити Незалежність, за яку продовжують боротися мільйони громадян в Україні і та сотні мільйонів інших людей у своїх країнах по всій планеті.

Зі Святом усіх нас.

І з днем ​​народження Левка Лук'яненка, який за дивним збігом обставин народився в один день з Незалежністю - 24 серпня 1928 року. Він помер шість років тому, 7 липня 2018 року. Цього дня йому виповнилося б 96 років.

Історія документа за посиланням

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.