Чого позбавляють юних українців ті, хто виступає проти інтегрованого курсу історії в школі
У затвердженій новій концепції історичної освіти в школі однією із важливих новацій є перехід від розділених курсів історії – української та зарубіжної – до єдиного предмету. Творці концепції одразу зауважили, що йтиметься не про механічне об'єднання, де історія України постане лише одним із сегментів курсу, а про принципово новий підхід - про українське минуле в широкому контексті. Власне однією із пропонованих назв цього предмета є "Україна і світ". Спробую пояснити, чому це важливо.
У щойно затвердженій новій концепції історичної освіти в школі однією із важливих новацій є перехід від паралельних курсів історії – української та зарубіжної – до єдиного предмету. Творці концепції одразу зауважили, що йтиметься не про механічне об'єднання, де історія України постане лише одним із сегментів курсу, а про принципово новий підхід - про українське минуле в широкому контексті (де історія України має бути представлена щонайменше двома третинами всього матеріалу).
Власне однією із пропонованих назв цього предмета є "Україна і світ". Утім, всі ці застереження виявилися непереконливими для тих, хто воліє триматися звичної схеми та переймається, аби в процесі трансформації не втратити чогось принципово важливого. Хоч, схоже, проблема значно глибша. Минуле, запропоноване українцям більше ста років тому, не раз перелицьоване під тиском політичних обставин, сьогодні не відповідає ані сучасному станові історичної науки, ані потребам сьогоднішньої дидактики.
Спробую пояснити, чому інтегрований курс може бути інструментом оновлення підручникової історії, на прикладі періоду пізнього середньовіччя та частини раннього модерну. Себто це відтинок від входження українських земель до Польського королівства та Великого князівства Литовського в результаті вигасання династії Рюриковичів у Руському королівстві (друга половина XIV ст.) до козацького повстання під очільництвом Богдана Хмельницького середини XVII ст. Пояснення, утім, можна робити на прикладі будь-якої частини української історії.
Згідно зі схемою українського минулого, що сформувалася в Російській імперії більш ніж 100 років тому, династичні суперечки між спадкоємцями володарів Русі було прийнято розглядати як акт загарбання. Тому для творця гранднаративу Михайла Грушевського власне українська історія складалася передусім із актів збройного протистояння українського населення чужій державі, якою поставала Польща спочатку у формі Польського королівства, а від 1569 р. – Речі Посполитої.
Силою, що втілювала український спротив, були козаки, відтак будь-які козацькі повстання, навіть ті, де йшлося про з'ясування стосунків цих мілітарних спільнот зі своїми "роботодавцями"-патронами, розглядалися в проєкції майбутнього повстання середини XVII ст. та наступного козацького державотворення. Такий підхід називають телеологією – процесом підпорядкування подій минулого наперед визначеній меті, конструюванням історії від відомого (і бажаного) кінця, що передбачає приписування історичним акторам/соціальним групам мотивів і стратегій, які мали підтверджувати закономірний результат.
Блискучий знавець минулого Михайло Грушевський, що ретельно вивіряв джерела в багатьох наукових сюжетах, у конструюванні схеми української історії керувався іншою метою – він творив історичну легітимацію для свого бездержавного народу, за уявленнями низки тодішніх інтелектуалів – недостойного власної історії, ба чи й права називатися народом. Грушевський натомість вибудовував величний проєкт, в центрі якого був саме український народ. За таких умов: якщо факти до конструкції не припасовуються – тим гірше для фактів. Не пощастило передусім шляхті, яка гордо заявляла: "Ми і є держава", маючи на увазі свою "милу Вітчизну" Річ Посполиту.
Як частина політичного народу (шляхетського стану, що мав усю повноту політичних прав), українська шляхта (тоді вона себе називала руською, виводячи свою генеалогію від давньої держави Русь) разом із іншими народами була безпосередньо причетною до творення Речі Посполитої. Чи була руська шляхта лише безмовним статистом, а чи мала власну повістку, яку вміла відстояти на найвищому законодавчому органі держави – сеймі? Себто чи була вона суб'єктом історії, а чи об'єктом чужої волі, сполонізованою, згідно з українським гранднаративом, а значить чужою елітою? Не ламаймо минуле через коліно, припасовуючи під стару схему живу й різнобарвну історію, якою українці достоту можуть пишатися.
У тому минулому бояри Руського королівства після смерті своїх володарів, Андрія і Лева Юрійовичів у 1323 р., разом із родичами небіжчиків – королями польським та угорським, відповідно Казимиром ІІІ і Карлом І Робертом, литовськими князями та золотоординським ханом Узбеком визначали, хто ж успадкує владу на українських землях. Погоджували кандидатуру майбутнього володаря через перемовини, шаблею й підступом. У тому далекому світі це були цілком прийнятні способи здобування влади.
Польський, затим угорсько-польський, а потому знову польський королі – нові володарі Русі – давніх звичаїв не чіпали, а оголосили цей здобуток своєю безпосередньою власністю, королівським доменом. Бояри-землевласники мали сплачувати податки, ставати до війська за наказом володаря, забезпечувати короля та його адміністрацією всім необхідним, ремонтувати замки та ще усіляке різне, згідно зі звичаєм. Натомість зовсім поруч, на суто польських теренах шляхта зуміла забезпечити собі геть інші умови (Кошицький привілей 1374 р.): сплачувала до скарбниці сталий податок – два гроші з лану, була зобов'язана до оборони країни, однак не мусила виступати з королем за її межі, якщо ж король потребував війська – мав за це платити, а також викуповувати своїм коштом полонених.
До цього додавалося суто символічне визнання королівської влади – його титул у тексті судового позову як вищої судової влади, та й по всьому. По воєводствах запроваджувалися самоврядні шляхетські суди та сеймики – зібрання шляхти окремих адміністративних одиниць (воєводств, повітів чи земель) для обговорення місцевих справ, що складало противагу королівському наміснику-старості та його адміністрації.
Шляхта руських теренів прагнула того ж, виразно подаючи свій голос на сеймах у 20-і роки XV ст., а чи відмовившися вирушати на війну за наказом короля за межі Польського королівства в 1426 р. Разом із іншими "браттями", як називала шляхта належних до свого стану, русини вибороли у 1430 р. обіцянку короля не ув'язнювати шляхтича без вироку суду (Єдлинський привілей, підтверджений у 1433 р. вже як Краківський), а трошки раніше – заборону конфісковувати майно без судової постанови (Червінський привілей 1422 р.).
Водночас руська шляхта змогла урівняти свою позицію з рештою шляхти, взявшися запроваджувати самоврядні суди та сеймики. Самосвідомість руської шляхти засвідчує конфедерація на р. Раці 1436 р., де зібрання зобов'язалося усіляко відстоювати свої права, водночас пропонуючи уважати кожного, хто відмовлявся від служіння громаді, недостойним шляхетства та погрожуючи знищити "маєтності кожного, хто насмілився б злегковажити публічним благом".
А в 1464 р. шляхта Львівської землі разом із міщанами Львова влаштували спільний виступ (конфедерацію) проти могутнього старости Андрія Одровонжа і виграли справу. Руська шляхта (Руське, Белзьке та Подільське воєводства) вже у XVI ст. висуне зі свого кола на авансцену бурхливого політичного життя не одного лідера, а сама буде серед найактивніших реформаторів Польського королівства.
Ця історія не має жодного шансу потрапити в підручник історії України, адже вона у своїй добрій половині стосується так званої "чужої", польської історії. Принаймні про Кошицький привілей, до якого дотягувалася у своїх політичних вимогах руська шляхта, школяр напевно не почує. До підручника увійде хіба згадка про те, що в 30-і роки XV ст. на українські землі Польського королівства була перенесена польська адміністративна та судова система. Ця інформація, поза сумнівом, буде сприйнята як полонізація українського життя в минулому, а не як здобуток української шляхти.
Без знання про розвиток політичних вимог шляхти Польського королівства (як польської, так і руської) не зрозуміти й привілей великого князя Казимира 1447 для всіх землевласників Великого князівства Литовського. Адже його взірцем, як зауважувалося в преамбулі, були польські права та вольності, а сам він надавався володарем своїм підданим у дар за їхню службу в сподіванні на її продовження в майбутньому. До цих "вольностей" належала і недоторканність особи та її майна, і спадкування нерухомості не лише синами, а й доньками, і право виїзду за кордон, на навчання чи навіть на службу іншим володарям, з якими у Великого князівства Литовського були мирні стосунки.
Тут, очевидно, маленькому українцеві варто було б пояснити, що всі ці привілеї, які стосуються і його минулого, – в одному ряду з англійською Великою хартією вольностей (1215) та Золотою буллою угорського короля Андрія (1222), тими цеглинками, з допомогою яких в Європі укладався майбутній фундамент прав людини. І не варто сподіватися, що кожен учитель самостійно проведе ці паралелі, натомість таке пояснення має бути питомою частиною підручника. А водночас у цьому місці варто було б розказати про політичну культуру, яка з кінця XIV ст. формувалася в Польському королівстві, де утвердився принцип виборності монарха.
Про те, як у тій культурі формувалося уявлення про підпорядкованість короля і всіх його підданих одному праву, про принцип договору між королем і шляхетським народом, про розуміння королівської влади як влади обраного адміністратора, який передусім має дбати про благо громадян. Далі потрібно було б розказати, як впливало Польське королівство на устрій та засади політичної культури Великого князівства Литовського, а водночас про відмінності між ними.
І йшлося геть не про полонізацію як суб'єкто-об'єктні стосунки сильнішого і слабшого учасників взаємостосунків, а про головні напрямки розвитку цих держав. А водночас тут варто було б поговорити про становище українського учасника цього "діалогу" з боку Великого князівства Литовського. Я би в цьому місці розказувала не лише про обмеження для православних у доступі до центральної влади, а й про те, як південно-східна околиця (Київська, Волинська та Брацлавська земля) виробляла власні форми влади, самоврядування та права, які безпосередньо впливатимуть на вироблення окремої ідентичності у шляхти українських теренів.
Аби в момент конфлікту за краще місце на сеймі та першість у голосування прозвучало від волинян: "Ми не лише кращі від жмудинів, а можливо - й від усіх литвинів". Хай як анекдотично звучить ця репліка, але вона – рідкісний оприявнений акт самоусвідомлення українців в історії, що передувала гордій заяві князя Костянтина Вишневецького на Люблінському сеймі 1569 р.: "Ми народ такий поштивий, який не поступиться жодному іншому на світі".
До питання руської/української ідентичності ми за хвильку повернемося, а тут, очевидно, варто нагадати, що у цій розширеній версії підручникової історії неминучо мало би з'явитися питання про ситуацію в Московському князівстві, а згодом царстві, яке від кінця XV ст. вестиме війни з Великим князівством Литовським, зокрема заявляючи свої претензії до українських земель.
Як формувалася тиранія як форма влади в Московії, де самодержець був сам собі правом, тримаючи в своїх руках життя і власність найвищої еліти в державі – "холопів государєвих"? Про особливості цієї держави та її сприйняття громадянами Польського королівства та Великого князівства Литовського доречно було поговорити саме там, де йтиметься про формування в цих державах комплексу прав та уявлень, що складають на сьогодні скарбничку європейських демократичних цінностей.
Повернімося, утім, до ідентичностей української шляхти та бодай коротенько зупинімося на питанні, чи була шляхта трьох руських воєводств Польського королівства напередодні Люблінського сейму 1569 р. вщент сполонізованою? Адже про Польське королівство в підручнику історії України ми особливо інформації не знайдемо, позаяк вона віднесена до всесвітньої, неукраїнської історії. Надаймо голос тим часом Станіславові Оріховському – шляхтичеві Руського воєводства, етнічному полякові та католицькому священникові, за більшістю характеристик, з допомогою яких ми визначаємо "своїх" у минулому, неукраїнця.
Цей блискучий автор середини XVI ст. тим часом постійно розмірковує про свою належність саме до руського народу. Скажімо, в листі до папського нунція Комендоне (1564 р.) він розповідав, що його предками були польські шляхтичі, які, одружившися з місцевими русинками та осівши в Русі, стали руською шляхтою. Своє походження роксоляна поляк з діда-прадіда Оріховський сконструював, а для надійності додав до цієї "генеалогічної" легенди ще й промовисті деталі - православну русинку-матір (Ядвігу Барановську) та діда, православного священника. У цьому на позір курйозному твердженні тим часом багато раціонального.
Ідентичність у тогочасних людей була множинною - відповідь на питання "хто ти" залежала передусім від місця, де зринало це питання. Записуючись до кола студентів західного університету, мешканець руських теренів указував зазвичай місцевість, де його родина мала нерухомість. А водночас міг сказати, що є поляком, себто громадянином Польського королівства. Станіслав Оріховський, скажімо, у листі до італійського мислителя Паоло Рамузіо писав:
"Щороку посилаємо до вас, у Падую, багато юнаків. Серед них є і мої земляки та родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти з ними познайомився, аби завдяки їм міг спізнати талант нашого [руського – Н.С.] народу: вони нині у Падуї вважаються поляками, оскільки Русь є провінцією, що входить до складу Польщі".
Перед храмом житель Русі говорив про себе як вірного руської/православної Церкви, католицької парафії чи протестантсього збору. А от на сеймі представлявся передусім членом територіальної спільноти, яка обирала на своїх зібраннях послів до посольскої ізби, формувала пакет локальних вимог на сейм, мислила себе частиною Республіки та дебатувала на сеймиках в колі "своїх" (незалежно від етнічної чи релігійної ідентичності) про важливі справи, місцеві та державні.
Тому політична ідентичність тісно пов'язувалася з регіональною. Утім, і регіональна, вочевидь, була чимось більшим, аніж простою фіксацією місця свого проживання та розташування власної нерухомості. Скажімо, той же Оріховський, говорячи про свою Русь, згадує про Володимирове хрещення, а це, поза сумнівом, розширює його Руське воєводство до масштабів Русі в домонгольський період.
Водночас як громадянин Польського королівства Оріховський та інші русини "за пропискою" мислили себе політичними "поляками", себто громадянами Польського королівства. У приписуваній Оріховському і часто цитованій сьогодні формулі "gente Ruthenus, natione Polonus", яка демонструє множинні ідентичності ранньомодерної людини, обидва поняття - "gente" і "natione" - не підпорядковані одне одному. В тогочасному мовленні вони були синонімічними і розумілися як "народ".
Серед оточення Оріховського – найвідоміші люди тогочасного Польського королівства, а водночас він був частиною щільної мережі руської шляхти, родичів і приятелів. Ці люди були різного походження і різного віросповідання, що не заважало їм обирати за вітчизну Русь, а себе називати русинами за різних обставин, зокрема відстоюючи свою іншість щодо решти співвітчизників – мешканців Польського королівства, а далі – Речі Посполитої.
Сам Оріховський назве їх "роксоланським" цвітом, тих Ваповських. Сенявських, Стариховських, Гербуртів, Мелецьких, Фредрів, Броньовських, Дрогойовських і багатьох інших. Це незвичне українське минуле сьогодні дивує тривкістю руської (української) ідентичності. Вона творила з людської мішанки, що потрапляла на українські землі, спільноту з власними інтересами, а найголовніше - з власною "пам'яттю" про славне минуле своєї Русі.
Водночас у Польському королівстві твориться й ширше поняття Русі як понадлокального феномену. Ян Длугош під 1454 роком, сповіщаючи про згоду шляхти на додатковий податок, згадує поруч із Краківськими землями (себто Малою Польщею) й Русь. Юрій Дрогобич, один із найвідоміших українських інтелектуалів часів Відродження, у своєму астрологічному трактаті "Прогностична оцінка поточного 1483 року" повідомляє читачам про розташування зірок у різних містах Європи та Малої Азії, Великого князівства Литовського, а також "у Кракові, Познані - містах славного королівства Польщі, Львові і Дрогобичі - містах Русі".
Під Руссю автор, очевидно, розумів частину колишнього Руського королівства, володіння короля Данила Романовича та його нащадків. У Юрія Дрогобича Польське королівство, Велике князівство та Русь постають рівноправними географічними одиницями.
До творення уявлення про Русь та її славне минуле доклався й вже згадуваний Станіслав Оріховський. Його промову до польської шляхти вмістив на початку свого компендіуму прав Польського королівства та його провінцій ( Leges seu statuta ac privilegia Regni Poloniae,1553 р.) Якуб Пшилуський. В ній автор оспівав Польську Корону як ідеальну державу, а водночас не забув і про Русь.
Вона, за словами Оріховського, добровільно приєдналася до Польщі, зваблена її правами і вольностями, а не здобута зброєю. Автор пише: "Чи ви гадаєте, що Русь – королівство дуже розлоге і потужне, стало вашою провінцією зі страху перед вашою збройною потугою, а не з прагнення вольності? Огляньтеся на кордони Польщі, зважте сили вашого Королівства, побачите, що народ ваш не поширюється поза Карпатські гори і поза Віслу", відтак не на силі йому тягатися з потугою та розлогістю Русі, а водночас із чисельністю русинів. Власне, для Оріховського Польське королівство "складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів", себто нагадує федерацію.
Цікаво, що трошки пізніше Лукаш Гурніцкий у своєму "Дворянині польському" - настановчому тексті про виховання шляхтича, розмірковуючи про лексичні запозичення до польської мови з інших в разі потреби, перекаже думку про походження всіх слов'янських народів від пранароду – руського, та правови – руської:
Всі ті мови: польска, чеська, руська, хорватська, боснійська, сербська рацька, болгарська та інші були спочатку однією мовою, як і народ один слов'янський; є такі, хто каже, що і народ і мова руські мали бути найдавніші, а від Русі допіру словаки, від слави (адже мужньо собі починали) мали б узяти свій початок, але то через давність не можна прийняти як надійне свідчення.
Чи можна цю історію вилучити з української версії минулого, попри те, що вона у своїй основі спільна для українців і поляків, без суттєвої утрати для розуміння? Позитивна відповідь сумнівна, попри те, що підручникова українська чи польська версії тієї ж історії неминучо відрізнятимуться.
Нова сторінка в історії Польського королівства та Великого князівства Литовського, а водночас Русі починається з творенням держави Речі Посполитої – федерації цих двох держав. А водночас усі українські землі, опинившися в Польському королівстві, складуть окрему провінцію Русь, що зустрічатиметься в історичних текстах, географічних описах, політичних трактатах, у літературних текстах, панегіриках, описах іноземців тощо. У великій кількості цих текстів згадуватиметься про державне минуле Русі, а ядро її території складуть шість воєводств: Руське, Белзьке, Подільське, Київське, Волинське та Брацлавське.
В окремих випадках до Русі долучатимуть і Підляшшя, а також Люблінщину, попри те, що вона відійшла до Польського королівства ще на початку XIV ст. Недаремно ж руські воєводства називатимуть "панствами руськими", що вказувало на їхнє державне минуле. Руським князівством, що було приєднане до Польського королівства, назве руські воєводства у своєму зборі прав Ян Янушовський. А великий канцлер Замойський зауважить у своєму першому тестаменті 1594 р., що заснував Замойську академію в Русі для Русі.
Своєю чергою, король Михайло Корибут Вишневецький згадає князівство Руське в дипломі для Замойської академії (1669), підтверджуючи надані їй попередньо права. У 1677 році в поданому на сейм анонімному проєкті реформування Речі Посполитої пропонувалося організувати при королю Раду з представників чотирьох провінцій: Малої і Великої Польщі, Великого Князівства Литовського і Русі. Себто Русь як окрема географічна одиниця, рівна Великому князівству Литовському, міцно закорінена в ментальній географії Речі Посполитої.
Люди цієї Русі, серед яких і вже згаданий великий канцер Ян Замойський (йому зокрема не раз нагадають про його руське походження), вміли відстояти свої інтереси, а водночас були частиною ширшої спільноти. Вони приймуть на конвокаційному сеймі 28 січня 1573 р. разом із іншими акт Варшавської конфедерації, де буде пункт про потребу релігійного миру між розрізненими християнськими конфесіями. Русини будуть серед тих, хто змусить на елекційному сеймі в травні 1573 р. внести окремий пункт до Генріхових артикулів (договору шляхти зі своїм обранцем на трон Генріхом Валуа), який зобов'язуватиме короля дотримуватися релігійного спокою в Речі Посполитій.
А волиняни вимагатимуть, аби в цей пункт окремо була також вписана православна церква, попри те, що в тексті не було виділено жодної конфесії. В цій протоконституції окремим параграфом буде зазначено, що три руські воєводства судяться своїм власним правом, до якого зміни може вносити лише місцева шляхта. Поруч з польським та литовським політичними народами (які уособлювали Польське королівство та Велике князівство Литовське) в Генріхових арикулах буде згаданий і руський народ (синонімічно до Русі). У нинішньому підручникові України цей матеріал відсутній, адже згідно з традиційною версією українського минулого він належить до польської історії, як і вибори королів, в яких активну участь брала шляхта всіх руських воєводств.
Отож маленькі українці не зможуть пишатися цією сторінкою своєї історії, унікальною в тодішній Європі, яку роздирали релігійні війни. Вони не знатимуть, що це їхні предки разом із предками сучасних поляків, литовців та білорусів змогли вберегти від кровопролиття свою тодішню Вітчизну, коли інші європейці різали своїх "інших". Як не дізнаються про те, що Реформація, про яку розповідається в підручнику всесвітньої історії, стосується безпосередньо українських теренів та їхніх мешканців, серед яких було достатньо протестантів.
А Річ Посполита виявилася прихистком і для голландських менонітів, і для чеських братів, і для низки інших відламів реформованого католицизму, а водночас для тисяч єврейських вигнанців із багатьох європейських країн. Зайве говорити, що й Відродження, вочевидь, українських теренів не торкнулося, адже воно – виключно частина "всесвітньої" історії.
Не дізнаються юні українці й про те, чому Берестейська унія викликала спротив не лише православних, а й протестантів і навіть великої кількості католиків. І чому католик Ян Щасний Гербурт (німець за походженням) писав папі, що він підтримує православних, бо його Батьківщина Русь і його народ руський. А також із гордістю ствердить, що Руське королівство в минулому через різні незгоди приєдналося до королівств, однак не до провінцій, цим самим вказавши на високий статус Русі в Речі Посполитій.
До українського підручника не потрапить інформація про унікальну політичну культуру Речі Посполитої, яка творилася усіма народами, що її населяли. Про мистецтво компромісу, яке вироблялося на сеймах та сеймиках, а також у повсякденних конфліктних практиках, де намагалися знайти такий варіант, який би не нехтував інтереси меншості, а міг бути прийнятним для всіх учасників перемовин. Про те, що владу, яку вибираєш, потрібно контролювати, адже влада завжди намагається розширити свої повноваження коштом спільноти, проте цей контроль має здійснюватися з повагою до власного вибору.
Про важливість честі, яка глибинно розумілася як сума прав і свобод, які й потрібно було будь-що-будь захищати. Про козацьку революцію в питомому контексті – європейських революційних рухів, а відтак українські події продовжуватимуть розглядатися як результат соціального, релігійного та національного гноблення, а не як незбіг високих очікувань певної групи на фоні економічного зростання, що не могли бути реалізовані легітимними засобами. Врешті, що вироблена в Речі Посполитій республіканська культура, успадкована козацтвом, стане бар'єром проти поглинання українців імперією.
Про те, що козацьке право – надбання від тієї ж Речі Посполитої – уважатиметься за найбільшу проблему імперії в стосунках з "малоросами". Адже, за словами Григорія Тєплова, автора "Записок о непорядках в Малороссии" (1762 р.), саме право, укладене для Республіки, "внушает малороссам мнимую вольность и отделяет их от других подданих" російських імператорів. Власне, це геть невелика частина тієї прегарної української історії, яка не має шансів потрапити до підручника української історії, адже вона має своєю питомою складовою широке європейське тло.
Що ж до власне козацької версії історії, то замість численних деталей козацьких повстань, які школяреві потрібно запам'ятати разом із усіма місцями і назвами паланок (зокрема й гіпотетичних), варто зосередитися на розповіді про те, як із "піратів" степу кінця XV ст. поставав у Речі Посполитій новий стан, певний свого високого місця в "милій Вітчизні" (так називала Республіку козацька старшина навіть тоді, коли запалахкотіло повстання). Як з багатонаціональної мішанки вояків, представників різних станів і соціальних груп, готових служити тим, хто заплатить, байдужої до релігійних питань, відбувалося становлення спільноти "руського народу", давніх руських воїнів, захисників православ'я, що контролюватиме духовних ієрархів у їхніх реформаторських починаннях.
Як із повстання, спрямованого на здобуття козаками прав, подібних до шляхетських, і закріплення свого політичного статусу в Речі Посполитій (пригадаймо вимоги козаків допустити їх до виборів короля у 1632 р.), постане новий проєкт – козацької Речі Посполитої. Цей проєкт буде вибудуваний на тих взірцях, які бачила козацька еліта (переважно представники шляхетського стану) у вчорашній Вітчизні, раз-по-раз повертаючи голови у її бік. І ці взірці (політичні, соціальні та культурні) дуже не подобатимуться новим протекторам козаків – Московії та її самодержцям, які вважали своїх новонабутих підданих нелояльним населенням.
Ті, хто виступає проти інтегрованого курсу українського підручника з історії, передусім бояться розчинення історії України в європейському минулому. А це означає, що окраяна історія України продовжуватиме виглядати як острів, що випав із часу та простору ("десь колись в якійсь країні"), де нічого не відбувається, де принаймні від середини XIV ст. час завмер в очікуванні козацького повстання 1648 р.
Що ж, у російській імперській історіографії малоросійська історія завжди подавалася коротким епізодом козацького повстання, що в підсумку привів малоросів під берло московського царя. Відтак українцям і далі залишається скрушно зітхати над своєю фрагментарною історією та заглядати через паркан, витворений творцями підручникового минулого, із сумнівом перепитуючи, чи ми справді належали до Європи в минулому, мовляв і "ми, ж, Химко, европейці".
Більше ніж пів століття тому Омелян Пріцак, засновник і перший директор Українського наукового інституту Гарвардського університету, в статті "У століття народин М. Грушевського" (1966 р.), віддаючи шану заслугам Грушевського та підкреслюючи важливість його багатотомної "Історії України-Русі", водночас наголосив на його помилковій концепції, яка базувалася на народницьких уявленнях 70-х років XIX ст.:
"Якщо б ми не мали (а ми її маємо!) стовідсоткової певности щодо чистоти характеру та святости інтенцій Костомарова та Антоновича, то мусіли б дійти до страшного висновку, що ці чужі поміщики створили скроєну спеціяльно для українського народу концепцію, щоб його повсякчасно тримати в анормальному та недорозвиненому стані уніфікованої кляси селян ("народніх мас") поза межами часу і простору. Але теорія українського "народництва", як її розвинули Костомаров і Антонович, це не ворожа інтриґа, а – може і ще гірше – це явище патологічне. … Вони затратили цілковито критерії реальности і створили міт про "окремий характер українського народу", про зраду українських вищих верств і т. д. ".
Якби я не знала кількох підписантів листа, спрямованого проти інтегрованого курсу історії в шкільній освіті, та не була стовідсотково певна щодо їхньої перейнятості майбутнім України, я мусила б припустити, що всі ці люди міцно тримаються за імперський спадок і не припускають існування іншого українського минулого, аніж нав'язаного нам упродовж двох століть Росією.
