Автора книги про Голодомор Віталія Огієнка звинуватили у плагіаті. Позиція двох сторін

4 липня викладачка радянської історії в Кембридзькому університеті Дарія Маттінглі повідомила на своїй фейсбук-сторінці, що виявила плагіат в книжці "Голодомор. Історія неусвідомленої травми", яка нещодавно вийшла друком у видавництві "Віхола". Також навела порівняльну таблицю, де вказала приклади збігів у текстах своїх робіт й автора книжки Віталія Огієнка: 

"Мені надіслали книжку Віталія Огієнка на рецензію. У розділі про призвідців Голодомору на місцях я побачила свої вже опубліковані ідеї, припущення, концептуальні підходи, і навіть цілі речення без посилання на мене. Спочатку я не вірила своїм очам! У книзі є плагіат робіт Наталі Романець й Оксани Кісь. Я у прекрасній компанії!

Я звернулася до пана Огієнка і він навів безліч виправдань – від "мені ніхто не підказав" і "такий формат книги", до "але Вас згадано у списку" загальної літератури до розділу і "я завжди так дивно пишу". Вишенькою на торті було "ось у березні я запросив Вас написати анотацію на книжку, якби погодилися і прочитали тоді, не було би такої прикрої ситуації зараз". Потім пішли повідомлення "давайте домовимося" і просто пасивно-агресивні про те, що я обрала не ту людину для "політизації" і він мене не боїться тощо. Я не відповіла на жодне повідомлення.

Я вирішила прочитати інші роботи автора, щоб перевірити, чи не сталася прикра помилка. У своєму розділі до чудової колективної праці "Радянське "я" і радянське "ми" між ідеологією і реальністю" автор розглядає як стаханівський рух був частиною політики упокорення на прикладі Марії Демченко, Надії Заглади і Паші Ангеліної.

Саме цих стахановок беру за приклад у своїх статтях і виступах про призвідниць і докторській дисертації. Можливо, це збіг. Так само збігаються більшість джерел, якими я послуговуюсь, і використовує пан Огієнко. І висновок про участь стахановок у колективізації і Голодоморі як в мене, і навіть, як і я, наводить для ілюстрації кількість жертв від голоду в селі Старосіллі, де жила Демченко. Ті самі сторінки, ті самі джерела. На відміну від автора, я наводила ці цифри для демонстрації результатів Голодомору в селах, де ці стахановки були в активі і згадують про власний досвід обшуків.

Автор не знайшов таких згадок у спогадах і вважає цифри невеликими (!). Але ж це лише встановлені імена в мартирологу. З моєї поїздки до Старосілля кілька років тому я дізналася, що жертв було набагато більше. А під час поїздки до села Високого, де жила Заглада, я дізналася, що Надія справді була ідейною учасницею. У розділі автор сумнівається, що "так можна охарактеризувати політичні погляди не зовсім освічених дівчат". На момент колективізації Заглада була сорокарічною багатодітною вдовою. Є й інші помилки. Я побачила перефразування слів О. Абарінова без посилання (дивіться друге фото).

Я не знаю автора особисто. Плагіат – це не політизація. Плагіат - це плагіат. Одразу після неприємного "відкриття" мене підтримали українські колеги і це важливо для мене. Дякую. Це також свідчить, що плагіат вже не толерується. До посту додаю фото початку довгої порівняльної таблиці, над якою я зараз працюю".

***

Автор книги Віталій Огієнко відповів на звинувачення Дарії Маттінглі та наголосив, що готовий до конструктивної розмови:

"Друзі, хочу коротко і доволі загально викласти свою позицію щодо звинувачення лектора Європейської історії Університету Чічестера (University of Chichester) Дарії Маттінглі мене у плагіаті, який начебто мав місце у книжці "Голодомор: історія неусвідомленої травми".

Я доволі довго працюю із темою Голодомору та добре знаю, наскільки вона буває важка та травматична, і як багато людей стали її жертвою. Звичайно, і нинішня війна суттєво додає до загальної озлобленості. Щиро сподіваюся, що ми зможемо трансформувати негативні емоції в щось конструктивне. Переконаний, що ми всі винесемо із цієї історії чимало корисного, такого, що в майбутньому дозволить нам уникнути низки помилок, зокрема тих, які я допустив у цьому проекті.

Нагадаю, що приводом для цього допису стало звинувачення Дарії Маттінглі у плагіаті, яке вона висунула на своїй сторінці у Фейсбуці 3 липня 2024 року. Її звинувачення широко розійшлися мережею Фейсбук та безперечно завдали шкоди моїй репутації. Вона стверджує, що я використав її доробок та доробок інших знаних авторів із бездоганною репутацією у своїх текстах, але не послався на них, тим самим їх "привласнивши", що і є відповідником плагіату.

У відповідь на це, хочу підкреслити наступне. Я взяв невелику паузу, для того, щоб подивитися за перебігом цієї дискусії і виявив, серед іншого, таке.

Існує велике непорозуміння між середовищем частини академічних авторів та авторами, які популяризують науку. Коли справа починає стосуватися популяризації науки, то позиція частини академічних дослідників стає відверто ворожою. Звичайно це відштовухує авторів, які хотіли б себе спробувати у популярному форматі. Так, ця книга є моєю першою популярною книгою, і я невпевнений, що захочу ще.

Частина академічних істориків, а тут йдеться про них, бачать в авторах популярних текстів ворогів. Для них всі праці є монографіями, що вимагають тих самих стандартів в оформленні "наукового апарату", що і академічні тексти. Так і мою книжку вони назвали монографією, хоча я ніколи не розглядав її із цієї перспективи. Хоча те, що моя книжка видається їм монографією мабуть говорить про її високу якість.

Ще одне спостереження стосується форматів письма. Частина академічних дослідників визнає тільки свої і зрозумілі їм "формати". Коли частина академічних дослідників чує про інші формати, то апріорно починає підозрювати, що через ці формати хтось хоче вкрасти їхню інтелектуальну власність, право на яку звичайно ж беззаперечне.

Я розумію, що мабуть приклади таких крадіжок – непоодинокі, але не треба всіх стригти під одну гребінку. Кожен випадок індивідуальний і так його треба розглядати. Ба більше, вони намагаються загнати інших у свій "формат" і подекуди, як у моєму випадку для цього застосовують не дуже академічні методи.

Спостеріг я іще одну річ, а саме те, що багато моїх опонентів, які без сумніву мають високі навички критичного мислення, не люблять їх застосовувати. Як же можна не довіряти порівняльним таблицям із плагіатом, адже вони завжди говорять самі за себе? І тоді вже ніхто не розбирається. Достатньо одному кинути клич "плагіатор" як всі інші його підхоплюють і "мочать плагіатора". Зрозуміло, що 99 % із них не читали праці, про яку йдеться.

Втім у моєму випадку, справа ще більш сумна. Схоже, що моєї праці повністю взагалі не читав ніхто, бо по-іншому те, що сталося взагалі пояснити неможливо.

У цій праці первинна інтенція полягала в тому, щоб популярно, але доволі глибоко і нетривіально розповісти історію Голодомору якомога ширшому колу осіб. Для цього весь обшир доступного мені знання я мав максимально спростити і цікаво викласти.

Спочатку я збирався писати у форматі "запитань і відповідей, який видався мені доволі евристичним, бо "немає нічого природнішого ніж запитувати і давати відповідь". Але в процесі роботи над книжкою, я побачив що вона аж занадто розширюється і тоді мені в голову прийшла ідея змінити формат із "запитань-відповідей" на формат "тематично-впорядкованого словника" або "енциклопедії". До речі, я це в передмові і пишу ну майже в таких же термінах. Далі – пряма мова.

"Це видалося хорошим рішенням, бо, по-перше, у книжці подано конденсоване знання, що за змістом нагадує словник у лаконічній формі подання матеріалу ... По-третє, формат словника надав проєкту й наукової солідності, тож тепер книжка може зацікавити і фахівців. ... "Поняття та терміни" цього словника потрактовані широко. Я не вишукую "вузькі терміни", тому словник складається лише з 50 термінів та епілогу. ... Тут ви не знайдете складних незрозумілих слів з лексикону 1930-х рр., а ті, без яких не можна було обійтися, пояснені, всі кількісні показники адаптовані до сучасних мір, а економічні реалії переведені в сучасні терміни.

Головне, що глибинний смисл ... від цього не змінюється. У більшості випадків я намагався уникати надмірної апеляції до тих чи інших юридичних документів, які у величезній кількості продукувала радянська бюрократія, та цифр, які нічого не пояснюють. Я залишаю тут те, що додає до розуміння поняття, процесу, закономірності, явища тощо.

Все інше невблаганно вилучаю, щоб не ускладнювати сприйняття, не втрачати фокус і підтримувати читацький інтерес ... Кожен розділ супроводжують фотографія, цитата й список джерел і літератури, що допоможуть читачу краще відчути, усвідомити прочитане та дізнатися більше".

Перша робоча назва цього проекту – "Анатомія Голодомору. Словник", але потім назву змінили на нинішню, бо на слово "анатомія" Google видає щось медичне.

Мої тексти – "енциклопедичного" формату, вони короткі, узагальнюючі, спрощені, написані доступною мовою для звичайних людей, в яких я вилучив все зайве, що на мою думку не сприяє меті пояснення. Моя мета – писати коротко і влучно як в енциклопедії.

Ця книжка – не монографія, це словник, у якому підсторінкові і прикінцеві посилання не ставляться.

Я обрав цей формат, бо це відповідало характеру моїх текстів (тільки головне, нічого зайвого), виглядало науково солідним, і що важливо, дозволяло мені вирішити проблему із посиланнями. Бо вже тоді книжка досягала 600 сторінок, а із підсторінковими або прикінцевими посиланнями їх було б 700, які для звичайних людей не так і потрібні.

Тепер давайте дамо відповідь на питання про те як посилаються у "словниках" та "енциклопедіях"?

Пишеться авторський текст, а під цим текстом розміщується список літератури і джерел, на основі яких цей текст написаний і з яких можна дізнатися більше.

Зрозуміло, що більша частина цієї праці – компілятивна. Мої критики закидають мені, що мій текст – це спрощена версія їхніх наукових праць. Звичайно, адже це мета цієї книги. Я використовую праці інших авторів, виділяю найважливіше в них, та популярно переказую, намагаючись стиснути їх до 4-5 сторінок.

Ба більше я їх осучаснюю, роблю зрозумілішими для людей, але намагаюся не втратити глибини. Тому коли Дарія та інші критики вишуковують якісь збіги у моєму популярному тексті і її науковому, мені стає смішно. Звичайно вони їх знайдуть. Але здається, що дослівного копіювання вони не знайшли, що значить, що я добре написав текст.

Може я був недостатньо скрупульозним у оформленні списків літератури, але це вже інше питання.

До речі цю ідею із "словником" мені підкинув геніальний "Хозарський словник" Мілорада Павича.

Схоже, що ніхто із моїх критиків взагалі не взяв до уваги наявність під кожним розділом "Списку джерел і літератури" та згадки про формат "словника", в якому написані всі тексти, тому, що просто не читав передмови, де про це написано.

Думаю для більшості людей інтиютивно зрозуміло, що люди читають словникові або енциклопедичні статті, а тоді коли хочуть дізнатися більше можуть у списку літератури побачити, хто на основі чиїх праць ця стаття написана, втім лише не для моїх опонентів. Тому коли вперше мене звинуватили у плагіаті, я навіть не зрозумів про що йде мова, тому може й реагував так емоційно.

Пані Дарія Маттінглі визнає моє право використовувати її тексти, але вимагає ставити посилання, що зрозуміло. А якщо хтось напише енциклопедичну статтю "Активісти та їхня роль в організації Голодомору", то вона вимагатиме ставити посилання на неї в тексті статті? А якщо їх не виявить, то звинуватить автора такого тексту в плагіаті?

Виходить парадоксальна ситуація. Мої критики відмовляють мені у праві використовувати інший науковий формат, а саме "словник", а приписують мені "монографію". Цей кейс ввійде в історію і його вивчатимуть студенти, які вивчають комунікацію та юриспруденцію.

Водночас ця книга далеко не повністю компілятивна. В ній є низка нових оригінальних сюжетів і нових інтерпретацій, про які знову ж таки ніхто не згадав, як до речі не написав і критичну рецензію, хоча мабуть у справі із плагіатом це річ обов'язкова. Будемо чекати.

Хоча я визнаю, що велика частини вини лежить на мені. По-перше, такий специфічний формат треба було пояснити дуже і дуже грунтовно, чого я не зробив. Треба було набагато краще також пояснити мету своєї книги та показати перед друком її кількох авторам як тим, що спеціалузуються в наукових текстах так і популярних.

Власне я намагався це зробити, але всі з тих, до кого я звертався, а це були 5 осіб мені відмовили, пославшись на те, що заняті. Ті, хто уважно читав коментарі моїх критиків знає, кого я просив проглянути цю працю і здивується дізнавшись їхні імена.

Також, я визнаю, що мій формат "словника" не вирішує важливе питання розрізнення між тим, що я сам писав у книжці, а таких речей там чимало, і тим, що я переказую за іншими. Але це розуміння прийшло постфактум".