Троянський кінь

"Данайців боюсь із дарами прибулих"

(Timeo Danaos et dona ferentes)

Вергілій. Енеїда

"Попасти пальцем у небо" (pie in the sky) означає зробити щось недоречно, невпопад, не до ладу, безтолково. А що б могло значити "попасти у небо списом"? У місті Харків є унікальний символічний обʼєкт воєнного часу – величезна зелена гора, з якої в небо стирчить спис. Чи то прокльони і погрози небесам? Чи жалюгідний замах на шахеди і ракети, що сиплються на місто з неба? Чи обіцянка помститися за обстріли?

О 9 ранку 8 серпня 2004 року в місто Харків вʼїхала вантажівка з московськими номерами. Так 20 років тому до нас урочисто завезли троянського коня і заодно – бронзового вершника, напіврозібраного, розсипаного на багато шматків. Фрагменти фігури водрузили на пʼєдестал із червоного граніту. Спочатку їх скріпили болтами, потім стики заварили, а шви обробили карбувальники, щоб пам'ятник виглядав як єдине ціле. Російські ваятелі підступно прозвали його "козак Харько", щоб наївні містяни повірили, що цей дар – "памʼятник засновникам Харкова".

Локація була обрана не випадково: біля майдану Свободи (що колись був Ветеринарною площею, майданом Дзержинського, Німецької армії, Лейбштандарте СС, а потім знову Дзержинського) – на початку проспекту Леніна. Ідеологічний, так би мовити, центр. Утім, проспект Леніна іронічні жителі міста Харкова тоді одразу ж прозвали тим, що йде "коню під хвіст".

Гігантський незграбний кінний монумент у "лужковському стилі" (що може бути більш потворним?), подарований до 350-річчя міста Харкова, мав символізувати єдність братських народів. А ще (за словами автора, горезвісного Зураба Церетелі) – "незалежність і силу українського народу, що повстав проти гніту". Якого гніту? Що мав на увазі грузин за походженням Церетелі?

Насправді невідомо, кого саме мав би сигніфікувати цей вершник: чи то козацького сотника, чи то пасічника на ім'я Харитон (Харька), чи то його предка Андрія, чи то полковника Григорія Єрофійовича Донця. Бо ніхто достеменно не знає, хто був засновником міста Харків, але для росіян це і не мало значення. Фейкова квазі-історична постать мала увіковічнити "братську дружбу" (читай: символічну владу старшого брата над цією територією).

Згідно з одним із апокрифів, заготовка скульптури була зроблена для чергового церетелівського монумента Петру Першому, але чомусь не була затребувана і валялася без діла. Навіщо ж добру пропадати? Так наспіх, до 350-річчя міста Харкова, скульптуру переробили в "українському стилі", при чому з грубим порушенням будь-якої історичної достовірності у відтворенні костюму та зброї. Якщо це так, то сам факт встановлення цього чудовиська і був його першим символічним переодяганням: російський цар мав перетворитися на узагальнений портрет малороса. "Яка різниця?". Одяг український, начинка – російська.

Ось декілька більш ніж відомих історичних подробиць (однак сьогодні вони сприймаються як щось абсолютно неймовірне: "огидне – невірогідне"). Це одоробло подарував нашому місту тодішній мер Москви Юрій Лужков, створив – його "придворний скульптор" і видатний майстер російського офіціозу, а змонтували прямо на постаменті робітники заводу "Монумент-скульптура", які прибули в місто Харків прямісінько з Санкт-Петербургу. Росіяни розраховували на століття. Мислили і будували з широким історичним розмахом. Гарантійний термін бронзового козака, – амбіційно оголосили творці, – десять тисяч років!

Впевненість у завтрашньому дні і віра в світле майбутнє такої "дружби народів" дійсно вражають. Як свідчить преса того часу, біля підніжжя пам'ятника п'ять колишніх харківських мерів та один тогочасний замурували послання своїм нащадкам: металеву капсулу з неіржавної сталі, куди поклали лист, прочитати який харків'яни майбутнього покликані на п'ятисотий ювілей міста, тобто через яких-небудь 150 років.

Відкриття памʼятника – справжня карнавальна гра з переодяганням. Цілий тиждень перед ювілейним днем міста робочі тренувалися: скульптуру то покривали в білі простирадла, то роздягали, то знову одягали. 22 серпня монумент публічно відкрили двічі: спочатку замотали памʼятку в білі покрови, потім їх урочисто зняли, але оскільки не вдалося синхронізувати всіх почесних гостей, повторили трюк на біс.

Цей перформанс із білими покровами був спричинений необхідністю вислужитися не тільки перед президентом Леонідом Кучмою, мером і губернатором, але й перед московською делегацією (сюди прибули "сам онук великого скульптора Зураба Церетелі", відеооператор ​​Сергі Шагулашвілі, фотографи, журналісти, письменник Лев Колодний та інші "почесні росіяни").

Будь-який покров – гнучка і лукава межа. Вона водночас і приховує, і ніби натякає на те, що за нею щось сховано: закриває і привідкриває суть. Приховане – відкрите. Таємне – явне. Показне і справжнє. Гра в хованки з сенсами і цінностями. Тобі показують одне: "дружба народів", а під цим покровом ховається інше: агресія, війна, насилля. Тобі кажуть: ми тебе звільняємо і захищаємо, а під цією завісою обману – пограбування і руйнація, зґвалтування і катування.

На початку широкомасштабного вторгнення, у березні 2022 року, монумент знову "одягли": цього разу його укріпили мішками із піском, щоб зберегти від обстрілів. А потім зверху ще раз укутали – в темно-зелений маскувальний захисний покров. Після Перемоги коли-небудь козака Харька, ймовірно, знову будуть роздягати… І так ad infinitum.

Що приніс у наше місто цей воістину троянський кінь? Відтерміновану на десятиліття війну? Горе, поламані долі, смерть і біль? На кого замахується і кого захищає цей несуразний спис, що вказує на небо? Його неможливо приховати: він прориває будь-які покрови. Вдивляюсь в цей тоненький прутик, що здається таким кволим і крихким, слабким і не співмірним із цією величезною горою, і ловлю себе на думці: своїм даром росіяни попали списом у небо.

Невже в цьому місті і досі є ті, хто залишається довірливим? Невже наші нащадки читатимуть якісь пафосні слова про братські народи у тому листі, що захований в сталевій капсулі? Невже цей козак Харько стоятиме тут гарантовані 10000 років? Досить цієї гри в переодягання. Зірвано маски, знято покрови.

Мрію про той час, коли всі інші зелені гори нашого міста будуть викриті, а замість цього монструозного бронзового вершника ми побачимо якийсь інший пам'ятник: Василю Еллану-Блакитному, Миколі Хвильовому, Василю Єрмилову, Лесю Курбасу, Василю Мисику… А, може, Олегу Мітасову? Ні, краще Міську Барбарі. Або Дані Дідіку…

Греки захопили Трою. А місто Харків стоїть. І вкотре історія повторюється: не вірте тим, хто приносить вам дари.