Перша українська адвокатка - пластунка Віра
Нещодавно "Історична Правда" публікувала текст Івана Городинського про першу українську адвокатку. Ольгу Ельвіру Люстіґ-Ганицьку можна вважати першою українкою, яка професійно практикувала право на Галичині у 1930-х роках. Після публікації групі істориків та дослідників історії Пласту вдалося з'ясували, що Ольга Ганицька була пластункою. Відтак, дізналися звідки вона була родом, в якому середовищі зростала та як склалася її доля після Другої світової війни.
Майбутня перша українська адвокатка Ольга-Ельвіра-Віра Люстіґ, в заміжжі – Ганицька, народилась 9 січня 1908 року в давньому княжому місті Теребовля. Тобто на теренах сучасної Тернопільщини. Батько Ігнатій був німцем, заслуженим залізничним урядовцем. Мама Камілія, у дівоцтві – Стеткевич, "українка з роду і всі свої п'ятеро дочок виховала в патріотичному українському дусі". Вірця, як ії лагідно кликали в родині, була "середущою".
З осені 1918 року навчалась в приватній українській жіночій гімназії товариства "Рідна школа". У місті Станиславові, тепер – Івано-Франківськ. На початок її навчання тут вже мешкала уся родина. Тут таки пережила відродження української державності та польську окупацію міста. Гімназисткою долучилась до одного з перших гуртків пластунок-юначок, які масово творились на початку 1920-х років в усіх дівочих українських гімназіях. Так само пластунками стали інші сестри: Володимира, Наталія та Любомира.
Вірця виростала в пластовому гуртку "Ластівки" 12-го полку імені Княгині Романової, які діяли на базі гімназії. Вже тоді виявляла лідерські здібності і була обрана писаркою (секретарем) усього свого полку пластунок. Після успішного завершення гімназії влітку 1927 року, як тоді казали – після складеної матури (випускного іспиту), вступила на правничий факультет Львівського університету, який тепер носить ім'я Івана Франка та отримав статус Національного. Студенткою допомагала підпіллю УВО.
На той час родина також переїхала до Львова й оселилась на вулиці Владислава Варненьчика (тепер – Цетнерівка), що поблизу Кайзервальду та Личаківського цвинтаря. Дослідник історії УВО писав: "Найрухливіша з сестер була середуща, Вірка, студентка права львівського університету. Родина Люстіґів щойно недавно поселилася у Львові і дівчата ще мало були знані на львівському ґрунті, а ще зовсім нічого не було відомо про них львівській поліції".
І саме у цієї родини оселиився тодішній крайовий комендант УВО Омелян Сеник, який перебував на нелегальному становищі і використовував псевдонім "Урбан". Сестри Люстінґ можливо здогадувалися, "що новий їх мешканець – якась таємнича фігура, бо [родич-підпільник Володимир Попадюк-]Гуртак їм нічого не розкривав, тільки загальними словами поручив його Вірці Люстіґ під опіку". Найбільш розшукуваний полякми очільник українського підпілля О.Сеник "замешкав там [у Люстінґів] під назвищем Урбанський і жилося йому, як у Бога за дверими".
Влітку 1935 року Вірця успішно завершила навчання в університеті і перейшла до набуття адвокатської практики. Активістка Союзу українських адвокатів (СУА), зокрема обиралась до керівних органів цієї самоврядної професійної асоціації українських правників. Певний час була скарбником СУА. Окрім неї в цьому товаристві активно працювали ще щонайменше двоє пластунок, які теж готувались стати адвокатками – Віра Яцкевич та Ірена Гладка.
У 1937 році 30-літньою одружилась із 50-літнім ветераном Української Галицької Армії львівським адвокатом Стефаном Ганицьким, уродженцем села Ушня на Золочівщині. У подружжя, 19 березня 1938 року (за метричними книгами – 1 січня), народилась донька Марта-Ярослава. Того ж року Вірця прийнята до української адвокатури.
Разом із чоловіком вела адвокатську канцелярію спершу по вулиці Городоцька, 97 (за сучасною нумерацією це в районі торгового центру "Скриня"), а станом на лютий 1938 року – ближче до центру міста: "Ольга Люстіґ-Ганицька провадить канцеларію у Львові, вул. Льва Сапіги ч. 61" (тепер це вулиця Бандери). У лютому 1939 року під час хрещення Марти остання адреса була зазначена і як місце проживання сімʼї.
Вагітна Мартою на останньому місяці Ганицька організувала 14 лютого 1938 року захід на тему "Жінки як судді присяглих". У найпопулярнішій тоді щоденній українській газеті анонімна авторка "Адя" в серії статей критикувала право жінок на працю в якості суддів. Адвокат Іван Городинський, який віднайшов цю історію, цитує ключову тезу з тодішнього публічного виступу Вірці: "Не можна катеґорично запевняти, що всі жінки не можуть чи хочби покищо не можуть засідати на лавах присяглих суддів, так само як не можемо сказати, що всі мужчини безумовно підготовані до такого завдання".
І далі навела вже тоді успішний досвід жінок у Британії та США… Разом із відомими українським адвокатом Степаном Шухевичем, дядьком майбутнього головного командира УПА, Вірця займалась захистом українських політв'язнів. Зберігся спогад члена ОУН Владислава Фортуни про те, як 15 січня 1939 року адвокатка Ганицька разом із Степаном Шухевичем прийшла у львівську в'язницю Бригідки, щоб допомогти в'язням-націоналістам захистити своє право виступу в польському суді українською мовою.
Після московської окупації заходу України у вересні 1939 року молоде подружжя Ганицьких втікає від "радянського раю" до сусіднього українського міста Перемишль. Яке вже було "за кордоном" під німецькою окупацією (інша частина міста, на східному березі Сяну потрапила під московитів). Тут родина перебуває до 1944 року, коли вдруге прийшли червоні "визволителі". Знову втікаючи від московської орди Ганицькі переїздять до австрійського Тіролю та оселяються в гірському місті Інсбрук.
В Австрії Вірця вже не вела адвокатської практики, займалась домогосподарством, виховувала доню. Допомагала українському націоналістичному руху встановлювати контакти із підпіллям на окупованих московитами рідних українських землях (найкоротший шлях курʼєрів-нелегалів починався в Австрії). Вірця таки дочекалася Свята незалежності України у 1991 році. Навіть раділа Помаранчевій революції та обранню Президентом України Віктора Ющенка.
Померла в березні 2005 року у тірольскому місті Альдранс (нім. Aldrans), що входить до австрійської громади округу Інсбрук-Ланд у землі Тіроль. Донька Марта досі може розповісти про свою маму – першу українську адвокатку. І втішається багатьма онуками, які мешкають біля Інсбрука.
Подяка за допомогу у підготовці цього тексту пластунам Володимиру Морозу (72 бригада), Тарасу Зеню (Івано-Франківськ) – за гімназійні світлини Вірці та, зокрема за надану світлину родини Ганицьких, Тарасу Піняжку (Відень).
