Українознавство, Архів і нація в часи війни
11 липня відбулася церемонія відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Публікуємо текстову версію виступу професорки Інституту літератури ім. Т.Шевченка та Прінстонського університету Тамари Гундорової про те, як нинішня війна з Росією руйнує не тільки життя багатьох українців, а й архіви, музеї та бібліотеки.
Я надзвичайно вдячна за запрошення взяти участь у церемонії відкриття the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) - KIU (Berlin) в університеті Віадріна. Для мене це велика честь і велике задоволення.
22 лютого 2024 року двоє співробітників Інституту літератури імені Шевченка у Києві спішно приїхали на роботу замість того, щоб збирати свою "тривожну валізку", і кілька днів вдень і вночі переносили книги з меморіальної бібліотеки Івана Франка, яка зберігається в Інституті, у підвальне сховище. Для мене цей факт має особливий смисл, який свідчить про те, що у повномасштабну війну, яку розпочала Росія проти України, з першого дня включається і боротьба за національний Архів. Я говорю про архів як будівлю, сховище, колекцію документів, але і як про символічне місце національної пам'яті, котре також стає ціллю агресії.
У плані символічному такий Архів зберігає знання, формує наші уявлення про історію, охороняє пам'ять, а "архівний ефект" служить засобом включення минулого в сучасність. Він містить документи і наративи, а також правила, що визначають, як культура відбирає, впорядковує і зберігає минуле. Він конструює і легітимізує існування держави і нації. Французький філософ Жак Дерріда зауважив: архів є "водночас і початком, і заповіддю", "там, - говоримо ми, - і на цьому місці". І це "там" і "це місце" опиняються сьогодні під загрозою знищення.
Імперіалістська війна проти незалежної України, яку розпочала Росія, спрямована проти історії і народу, проти екзистенційного існування держави. Але вона є також війною проти архівів як осердя пам'яті. Доля реальних архівів на окупованих територіях, в Чернігові, Миколаєві, Києві, на Донбасі та в Криму - красномовне тому підтвердження. Буча, Ірпінь, Бородянка, Васильків, Іванків - у кожному з цих населених пунктів об'єктами знищення стають не лише люди, але й бібліотеки, архіви, музеї. Наприклад, згідно зі звітом Архіву Арольсена, міжнародного центру вивчення нацистських переслідувань, росіяни після окупації вивезли мільйони документів з херсонських архівів. Це жорстокий акт стирання історії та пам'яті України.
Сьогодні відкривається "the Competence Network of Ukrainian Studies, Frankfurt (Oder) – KIU (Berlin)" - престижна програма українських студій, яка започаткована за підтримки німецького уряду, об'єднує зусилля кількох німецьких університетів та наукових центрів і спрямована на розбудову і поширення знання про Україну в Німеччині. Мета програми - скоординувати зусилля німецьких дослідників, які займаються Україною, а також налагодити зв'язки з науковцями в Україні. З огляду на можливе членство України в Євросоюзі ця мета є архіважливою.
Ця програма символізує собою початок нового етапу розвитку українських студій у Німеччині і загалом у Центральній і Східній Європі, засвідчуючи розгортання українознавства як міжнаціонального проекту. Провідні університети та гуманітарні інституції Німеччини об'єднують свої зусилля для розбудови нових стратегій і напрямків у розвитку українських студій у Німеччині, щоб підсилити українознавчі дослідження, викладання, вибудовування зв'язків і трансфер знання.
Я б хотіла наголосити на важливості налагодження зв'язків німецьких науковців і зокрема інституцій з науковцями в Україні і їхню підтримку в час війни. Адже багато українських дослідників не мають можливості повноцінно працювати, проводять лекції і навіть дослідження під звуки ракет і пострілів, а то і в треншеях. У травні 2022 року облетіла світом світлина ужгородського професора Федіра Шандора, який проводить заняття з окопів на сході України. І він не один. Війна викинула багато українців поза межі України у статусі біженців, і українські професори ведуть лекції та навчають студентів не лише в Україні, але й по цілому світу.
Все це значно видозмінює поле української освіти і науки, надаючи академізму транснаціонального змісту і глобального гуманітарного характеру. Українські вчені відчувають підтримку своїх західних колег, налагоджують співробітництво і висловлюють щиру вдячність за це. Зі свого власного досвіду скажу, що з початком повномасштабного вторгнення мені надав допомогу і прихистив Історичний семінар університету Людвіга-Максиміліана у Мюнхені, а пізніше разом зі дослідниками з університету Гіссена я отримала стипендію в рамках ініціативи Scholars at Risk імені Філіпа Шварца фонду фон Гумбольда. Саме ця підтримка моїх німецьких колег забезпечила мені можливість жити і повноцінно працювати над своїми проектами у складний період мого життя.
Новий освітній і академічний проект в університеті Віадріни продовжує славну традицію розвитку академічних студій з україністики у Німеччині – згадаю зокрема діяльність Українського наукового інституту (1926-1945) у Берліні та Українського Вільного університету, який з 1945 року знаходиться у Мюнхені. Серед професорів і дослідників, які працювали в цих інституціях у тісному звязку з німецькими колегами та поширювали знання про Україну в німецькомовному світі, -– В.Липинський, Д.Дорошенко, І.Мірчук, Д.Чижевський, В.Старосольський, В.Щербаківський, І.Мірчук та багато інших. І я впевнена, що нова програма з україністики відкриє нові сторінки німецько-української наукової та освітньої співпраці.
Українські студії - важливий чинник і частина національного архіву. Сьогодні ми говоримо про важливість такого архіву і знання в розбудові стабільного миру у світі. 1991 рік розпочав нову сторінку в історії України і за тридцять років незалежності Україна ствердила свою суб'єктність і видимість у світі. Дві революції початку двадцять першого століття – Помаранчева революція 2004 року і Революція Гідності і 2014 року - закріпили вибір українців на шляху демократії та євроінтеграції і засвідчили, що Україна повністю розриває з т. зв. пострадянським світом. Російсько-українська війна зробила декомунізацію однією з життєво необхідних проблем. Все це було б неможливо зробити без формування нової історичної самосвідомості та ревізії і перевідкривання національної історії, культури, науки – загалом, період незалежності став періодом формування "антиколоніального архіву". Досить пригадати місце України на геополітичній і культурній мапі Російської імперії, згадати знищення цілого покоління діячів національної культури у 1920ті чи розправи з дисидентами в 1960х, щоб зрозуміти, що творення такого архіву є вкрай актуальним завданням. Цілком природно, що основними питаннями, які постали після проголошення незалежності, стали питання про історичну тяглість національної історії, про долю України у складі двох імперій, про українсько-польські відносини, європейські контексти України, а також травматичні і геноцидальні явища в національній історії, як наприклад Голодомор і Голокост, історія ОУН-УПА, Чорнобильська катастрофа.
Реальна історія України після 1991 року також підтверджує важливість формування антиколоніального архіву. Особливо виразно це стало зрозумілим після 22 лютого 2022 року. Не дивно, що одним із основних слів після 24 лютого 2022 року в Україні стало слово "деколонізація". Це слово, досі невідоме більшості українців, виявилося найвідповіднішим до теперішньої геокультурної та політичної ситуації в Україні. При цьому деколонізація набуває особливого змісту: вона співвідноситься передусім із декомунізацією, тобто звільненням від ідеологічних наративів, символів та знаків радянського минулого, які мають виразну імперську спрямованість.
Однак деколонізація не є суто українською проблемо. Вона набуває глобального характеру і стає частиною трансформації західної академії, де традиційно домінуючою була русистика та сформовані в її рамках історіографічні та культурні моделі. Сьогодні питання деколонізації стає викликом, руйнує інституційну ієрархію і монополію знання. Це означає зростання ролі тих студій, яким відводилася маргінальна роль в гуманітарних науках, а також трансформацію департаментів, де досі домінувала русистика Водночас такі процеси сприяють перевідкриттю ролі інших слов'янських мов і літератур, а також до трансформації area studies – так званих пострадянських студій, що значною мірою узагальнюють, а то й нівелюють історичні досвіди різних народів і країн в межах так званого "постарадянського простору". Йдеться про розвиток інших слов'янських мов і літератур, серед них і української, про відкривання нових позицій, про активніше впровадження компаративних студій у славістиці і загалом - повернення до базових засад самої науки – знайомства з архівом, перечитування текстів, аналізу існуючих наративів.
Але найважливіше – це те, що особливого сенсу набуває питання епістемологічної справедливості, адже стає очевидно, що продукування і функціонування знання залежить від розподілу влади, котра санкціонує домінантну роль універсальних (читай: імперських) історіографічних наративів та канонів. Можна сказати, що саме українські студії на сьогодні оприявнили небезпеку однобічного розвитку науки і знання у світі, а також присутність у них постімперських дискурсів.
Хочу підкреслити особливу роль міжнародного співробітництва в процесі розвитку українських студій. Сьогодні роль міжнародних конференцій, семінарів, проектів, в яких беруть участь українські вчені і викладачі, є особливо важливими факторами розбудови українських студій. Але й самі українські студії в незалежній Україні формувалися як міжнародний проект. Нагадаю про особливу роль у становленні нової україністики в Україні Міжнародної асоціації україністів та конгресів україністики, які справили значний вплив на трансформацію пострадянської освіти і науки. Конгреси україністів поєднали регіони України, оскільки відбувалися в основних її містах - Львові, Києві, Харкові, Донецьку, Одесі, Чернівцях. Вони також стали зустріччю двох Україн, як зауважував відомий українсько-американський славіст Юрій Шевельов, – материкової і діспорної. На конгресах чи не вперше за десятки років радянської влади українські науковці зустрілися і познайомилися зі своїми західними колегами. Тут розпочався кардинальний зсув у плані методології, тут зароджувався сучасна україністика. І чимало нинішніх дослідників-україністів по цілому світі могли б сказати, що як дослідники вони вийшли з конгресів україністики 1990-х.
Хочу підкреслити і особливу роль окремих напрямків і дисциплін, які, для на мою думку, виявилися важливими і актуальними для української науки за роки незалежності. Маю на увазі гендерні студії, які стали піонерськими в освоєнні західної методології, а також студії Голодомору, які актуалізували студії пам'яті і травми. Ці напрямки не лише дали потужні наукові результати, але вони стали поштовхом до появи нового громадського активізму, який сьогодні продовжується у формі волонтерського руху. Назву бодай ім'я Соломії Павличко, не лише першокласної дослідниці, яка впроваджувала гендерні підходи, але і відомої громадської активістки.
"(…) постімперські автори (…) носять у собі своє минуле — як шрами від принизливих ран, як підбурення до різних учинків, як імовірно переглянуті візії минулого, що тяжіють до постколоніального майбутнього, як досвіди, що за потреби надаються до повторного витлумачення і розгортання (…)", - твердив Едвард Саїд. Значну роль у цьому процесі відіграють література і культура. За тридцять років незалежності виросло нове покоління, яке зараз боронить Україну як "свою останню територію". За тридцять років сформувалася нове культурне поле і створилася нова література, а імена Оксани Забужко, Юрія Андруховича, Сергія Жадана стали відомими по всьому світі. Війна в Україні стала викликом і дала новий імпульс розвитку літератури і культури, ставши засобом культурного спротиву, формою культурної пам'яті та знаряддям культурної дипломатії.
Культура виконує також колективну терапевтичну функцію. Досить сказати, що з початком війни Міністерство культури започаткувало сайт "Поезія вільних", де кожен і кожна мешканка України може розмістити свій вірш про війну, а лозунгом самої акції є слова "Наша поезія - це зброя, що надихає тих, хто тримає зброю справжню". Сьогодні на сайті вже розміщено 36776 віршів. Всі ці вірші стають частиною "архіву війни".
Такий архів створюють і самі митці, наприклад, "Український архів війни" - цифрову платформу, що збирає та зберігає різноманітні матеріали, пов'язані з сучасною війною в Україні - документи цивільного спротиву російській армії, свідчення руйнувань, насильства та злочинів російських агресорів, реалії повсякденного життя українців під час війни, в евакуації, в таборах для біженців тощо. Девіз цього архіву - "Створюємо фундамент для правди і справедливості". Це не просто емоційні свідчення, але документи, що фіксують настрої, ідеали, бажання та цінності воїнів і цивільних, біженців і переселенців, мешканців міст і сіл, спогади та щоденники дітей і дорослих.
Я хочу завершити свій виступ, ще раз нагадавши про важливість архіву і особливу відповідальність, яку ми маємо перед ним. Створення національного архіву означає не просто відкриття існуючих репозитаріїв та збагачення їх, але конструювання самої нації та її історії. Нові часи приносять нові виклики. І сьогодні одним із нагальних стає питання, яке відомий історик Сергій Плохій сформулював так: "як могло статися, що в центрі Європи в XXI столітті почалася повномасштабна війна?" Це питання, на яке шукають відповіді політики, вчені і активісти по цілому світі. І стосується воно не лише російсько-української війни, але глобальних загроз, які стають сьогодні очевидними і які проявила війна в Україні, – небезпеки поширення тоталітарних режимів, кліматичної і екологічної катастроф, нуклеарних загроз, військових конфліктів.
Тим важливішими є охорона і розбудова знання. Цій меті - я впевнена - покликана служити і нова міждисциплінарна програма україністики, яка відкривається в університеті Віадріни. Вона є продуктом міжнародної солідарності і підтримки, надії і віри в майбутнє, знаком гуманності і світлом розуму в сучасному світі, загроженому катастрофами і війнами. Захист знань, збереження документів, творення нових наративів - все це важливо для символічного Архіву. Українознавство також є його частиною. І я вірю, що програма, яку ми сьогодні започатковуємо, зробить значний внесок у збереження і поширення цього Архіву, примножуючи знання про Україну в Німеччині і загалом у світі. Слава Україні!
11 липня 2024
