"Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

 
Розбирання завалів одного з корпусів дитячої лікарні Охматдит, Київ, 8 липня 2024 р. 

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. На щастя, вони поки не є відкритими антагоністами, проте, вочевидь, керуються взаємовиключними, принаймні на даному етапі, базовими цінностями. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Перша група, осердям якої є діючі військові, насамперед добровольці, розглядає війну як екзистенційну - тобто таку, де йдеться про фізичне виживання нації. В переддень повномасштабки можна було, напевно, поставити під сумнів подібне визначення як алармістське, утім маю надію, що станом на липень 2024 року всі, хто обдарований хоча б однією звивиною в голові, встигли втямити, чому наша русофобія ніколи не буде достатньою.

Відповідно - щонайменше до завершення бойових дій, працювати на Сили оборони мусять так чи інакше геть усі ресурси країни: інституційні, економічні, людські. Роль держави під час воєнного стану полягає в тому, щоб якнайефективніше організувати використання цих ресурсів, аби дати відсіч агресії, тобто в нашому випадку - без перебільшення запобігти геноциду.

З огляду на таку мету, застосування примусу там, де інші варіанти неможливі або не працюють, не тільки право держави, але й її обов'язок. Зрозуміло, лише в чітко окреслених законодавством кордонах. "Ексцеси виконавця" та решта правових порушень повинні у таких обставинах виявлятися та каратися показово, адже вони руйнують суверенітет держави в час, коли довіра до нього є особливо критичною.

А що ж тоді друга група? Вона наче з цим всім й погоджується, та лише до певної межі. Межа, як правило, пролягає там, де починається описане вище вимушене втручання держави в особисте життя, їхнє чи їхніх близьких. Найчастіше державу тут репрезентує ТЦК, але ним явище не вичерпується. Може йтися про поліцію, яка вимагає дотримання комендантської години, коли дуже хочеться повисіти у центрі, про додаткову регуляцію підприємницької активності або, наприклад, про прикордонників, які випустили, по недбалості чи за хабар, трьох твоїх друзів-айтішників, але чомусь в останній момент вирішили спіймати за крок до омріяної Польщі саме тебе.

Так чи інакше, в певний момент відбувається коротке замикання, і людина, що могла за ці роки надонатити на ЗСУ десятки або й сотні тисяч, починає розглядати в якості головної загрози не росіян, а українську державу. І навіть черговий "Охматдит" навряд чи поверне її до реальності.

За якийсь час неодмінно з'являються розмови про потребу в припиненні вогню, мирних перемовинах, хай навіть на умовах ворога, та інший Арєстовіч-стайл слеш підігравання російській пропаганді, свідоме чи ні. На жаль, від лютого 2022 року я бачив таку трансформацію неодноразово. Після провалу нашого минулорічного контрнаступу її обсяги, певна річ, зросли кратно.

Треба визнати, що з чистої, так би мовити, ліберальної точки зору представники другої групи оперують аргументами, від котрих не вийде просто відмахнутися. Дійсно, їхні людські та громадянські права, зафіксовані у Конституції мирного часу як невід'ємні, порушуються. Справді, Україна зразка 2024 року вельми далека від тієї анархічної вольниці, яку ми любимо та до якої звикли. Поза сумнівом, державні виконавці усіх напрямів і рівнів частенько перевищують свої повноваження, виходячи далеко за межі того, що дозволяє їм законодавство воєнного стану.

Я розумію, чому багатьом українцям із нашим бунтівним національним характером, не позбавленим здорового (а подекуди й не дуже) егоїзму, важко з тим всім примиритися. Більше того, влада, яка спробувала б запровадити хоча би десяту частину від поточних обмежень у мирний час, була б повалена на наступний день. Проте є один принциповий нюанс: йде війна на винищення, і ми мусимо за будь-яку ціну в ній встояти.

Симптоматично, що ніхто, підкреслюю, ніхто - з моїх знайомих, які носять камуфляж, хай навіть вже одинадцятий рік поспіль, не дозволяє собі демонструвати "втому від війни" в публічному просторі. Це ексклюзивна хвороба цивільних, і чим далі від фронту, тим, здається, більше її носіїв. Варто чесно визнати: вже зараз між нами - прірва. До кінця війни, коли б він не стався, прірва значно поглибиться та розшириться.

На політичному рівні вона природним чином кристалізується у щонайменше дві нові партії: умовно національно-мілітарну та космополітично-ліберальну. Якщо нам як суспільству вистачить зрілості - все власне на тому й зупиниться, а продуктивна боротьба між цими двома партіями в парламенті стане одним з двигунів подальшого прогресу. Якщо ж ні, враховуючи масштаби загальнонаціонального ПТСР, буде лихо, яке нині важко уявити. А втім - і не треба.

Роман Кабачій: Прецедент Пужників

Чим відомі Пужники – колишнє польське село, де у квітні має розпочатися процес ексгумації загиблих у 1945-му мешканців?

Ігор Полуектов: Остафій Дашкович і 112 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ

Черкаський і канівський староста Остафій Дашкович був одним із учасників військового походу на Московію 1521 року. Союзницькі українсько-татарські війська перемогли московське військо на річці Ока, зруйнували Володимир, Нижній Новгород та понищили територію Московського князівства аж до самої Москви. Тоді, 504 роки тому, за результатами відчайдушної звитяги українців та кримських татар, московський князь визнав свою васальну залежність від кримського хана і зобов'язався платити йому данину.

Олег Пустовгар: Художник, архітектор, етнограф, засновник Миргородського музею: до 170-річчя Опанаса Сластіона

1884 року в журналі "Нива" Опанас Сластіон надрукував малюнок до поеми "Катерина". Цей успіх спонукав до подальшої роботи над ілюструванням творів Шевченка. Ними молодий художник заслужив славу першого ілюстратора Тараса Шевченка.

Віктор Остапчук: На схилі літ пожив в самостійній Україні. Пам'яті Петра Остапчука

30 тому відійшов у вічність мій батько Петро Остапчук. В статті коротко його життєвий шлях від с. Верби в 1915-му до тої самої Верби в 1994 році: хутір, семінарія в Крем'янці, в'язниця в Дубні, просвітянство на Холмщині, філософія в Берліні, газета "Волинь" у Рівному та "Пінська правда" на Поліссі, втечі від НКВД та німецького СД, еміграція і повернення в Україну. Там і Гоголь, і Берестечко, Штуль і Самчук, та Сеник і Сціборський. Та після смерті з гробу удар по УПЦ-МП...