"Втома від війни". Що буде далі?

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

 
Розбирання завалів одного з корпусів дитячої лікарні Охматдит, Київ, 8 липня 2024 р. 

Скидається на те, що в суспільстві остаточно оформилися дві соціологічно помітні групи, яких породила та живить війна. На щастя, вони поки не є відкритими антагоністами, проте, вочевидь, керуються взаємовиключними, принаймні на даному етапі, базовими цінностями. Справа не в тому, що одні проукраїнські, а інші - колаборанти, зовсім ні. Представники обидвох категорій всім серцем бажають перемоги України та переробки якомога більшої кількості окупантів на хороших росіян. Різниця в уявленнях про те, чим заради цього прийнятно пожертвувати.

Перша група, осердям якої є діючі військові, насамперед добровольці, розглядає війну як екзистенційну - тобто таку, де йдеться про фізичне виживання нації. В переддень повномасштабки можна було, напевно, поставити під сумнів подібне визначення як алармістське, утім маю надію, що станом на липень 2024 року всі, хто обдарований хоча б однією звивиною в голові, встигли втямити, чому наша русофобія ніколи не буде достатньою.

Відповідно - щонайменше до завершення бойових дій, працювати на Сили оборони мусять так чи інакше геть усі ресурси країни: інституційні, економічні, людські. Роль держави під час воєнного стану полягає в тому, щоб якнайефективніше організувати використання цих ресурсів, аби дати відсіч агресії, тобто в нашому випадку - без перебільшення запобігти геноциду.

З огляду на таку мету, застосування примусу там, де інші варіанти неможливі або не працюють, не тільки право держави, але й її обов'язок. Зрозуміло, лише в чітко окреслених законодавством кордонах. "Ексцеси виконавця" та решта правових порушень повинні у таких обставинах виявлятися та каратися показово, адже вони руйнують суверенітет держави в час, коли довіра до нього є особливо критичною.

А що ж тоді друга група? Вона наче з цим всім й погоджується, та лише до певної межі. Межа, як правило, пролягає там, де починається описане вище вимушене втручання держави в особисте життя, їхнє чи їхніх близьких. Найчастіше державу тут репрезентує ТЦК, але ним явище не вичерпується. Може йтися про поліцію, яка вимагає дотримання комендантської години, коли дуже хочеться повисіти у центрі, про додаткову регуляцію підприємницької активності або, наприклад, про прикордонників, які випустили, по недбалості чи за хабар, трьох твоїх друзів-айтішників, але чомусь в останній момент вирішили спіймати за крок до омріяної Польщі саме тебе.

Так чи інакше, в певний момент відбувається коротке замикання, і людина, що могла за ці роки надонатити на ЗСУ десятки або й сотні тисяч, починає розглядати в якості головної загрози не росіян, а українську державу. І навіть черговий "Охматдит" навряд чи поверне її до реальності.

За якийсь час неодмінно з'являються розмови про потребу в припиненні вогню, мирних перемовинах, хай навіть на умовах ворога, та інший Арєстовіч-стайл слеш підігравання російській пропаганді, свідоме чи ні. На жаль, від лютого 2022 року я бачив таку трансформацію неодноразово. Після провалу нашого минулорічного контрнаступу її обсяги, певна річ, зросли кратно.

Треба визнати, що з чистої, так би мовити, ліберальної точки зору представники другої групи оперують аргументами, від котрих не вийде просто відмахнутися. Дійсно, їхні людські та громадянські права, зафіксовані у Конституції мирного часу як невід'ємні, порушуються. Справді, Україна зразка 2024 року вельми далека від тієї анархічної вольниці, яку ми любимо та до якої звикли. Поза сумнівом, державні виконавці усіх напрямів і рівнів частенько перевищують свої повноваження, виходячи далеко за межі того, що дозволяє їм законодавство воєнного стану.

Я розумію, чому багатьом українцям із нашим бунтівним національним характером, не позбавленим здорового (а подекуди й не дуже) егоїзму, важко з тим всім примиритися. Більше того, влада, яка спробувала б запровадити хоча би десяту частину від поточних обмежень у мирний час, була б повалена на наступний день. Проте є один принциповий нюанс: йде війна на винищення, і ми мусимо за будь-яку ціну в ній встояти.

Симптоматично, що ніхто, підкреслюю, ніхто - з моїх знайомих, які носять камуфляж, хай навіть вже одинадцятий рік поспіль, не дозволяє собі демонструвати "втому від війни" в публічному просторі. Це ексклюзивна хвороба цивільних, і чим далі від фронту, тим, здається, більше її носіїв. Варто чесно визнати: вже зараз між нами - прірва. До кінця війни, коли б він не стався, прірва значно поглибиться та розшириться.

На політичному рівні вона природним чином кристалізується у щонайменше дві нові партії: умовно національно-мілітарну та космополітично-ліберальну. Якщо нам як суспільству вистачить зрілості - все власне на тому й зупиниться, а продуктивна боротьба між цими двома партіями в парламенті стане одним з двигунів подальшого прогресу. Якщо ж ні, враховуючи масштаби загальнонаціонального ПТСР, буде лихо, яке нині важко уявити. А втім - і не треба.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.

Роман Гуцул: Могили січових стрільців під асфальтом

Московські окупанти вчинили у Львові в 1960-х та 1970-х роках страшне святотатство - повністю зруйнували військові меморіали УГА на Янівському та Личаківському цвинтарях. Сотнями потрощених стрілецьких хрестів була встелена проїздна частина вулиці Суворова та тротуари, зверху залили асфальтом.

Тімоті Снайдер: Тімоті Снайденр: Умиротворення в Мюнхені: світові війни, минулі й можливі

Симетрія між Німеччиною-Чехословаччиною 1938 року і Росією-Україною 2022 року є дивовижною, і якщо ми на мить зупинимося на цих подібностях, це допоможе нам ширше поглянути на сьогоднішній день. Зараз, більш ніж будь-коли, ми є в'язнями чуток, дезінформації та емоцій сьогодення. Історія може дати нам принаймні спокійнішу перспективу.

Ігор Сердюк: А Ви правда справжній професор?

"Професоре, пора! Там вже всі зібрались", – кличе мене чорнявий чоловік у військовій формі. Я виходжу з прохолодної темряви казарми надвір і на кілька секунд застигаю від сліпучого сонячного світла, що відбивається від білого піску під ногами. Надворі серпень 2024 року, довкола приземкуваті піщані пагорби, низенькі рідкі сосни. Страшенна спека й відсутність вітру згустили повітря до стану желе. Час-від-часу це желе здригається від вибухів – на військовому полігоні у центральній Україні відбуваються навчання артилеристів.