Як і що писали про Україну в 1869 році?
Нашу країну тоді так і називали: "Україна" - у німецькомовній праці вченого Франца Нуоффера.
Франц Нуоффер народився у Вонгровці (сьогодні місто в північно-західній Польщі), що зовсім поруч з містечком Торунь, звідки походить і автор хронологічно першої дисертації про Козаків 1653-року - Аарон Бліверніц. Навчався у Мюнхенському університеті, де вивчав теологію, а з 1864 року звернувся до філософських та історичних студій.
В 1869 році для отримання докторського ступеня на факультеті філософії Лейпцизького університету підготував інавгураційну дисертацію, що мала назву: "Перший етап козацького повстання під проводом Хмельницького 1648-1649 рр.".
Текст дисертації я відшукав у польському архіві і був дуже здивований, що у нас не існує українського її перекладу, а також грунтовного дослідження тексту, тому все це вперше викладаю тут.
Коротко про ключові тези цієї дисертації з української історії:
- "Щоб правильно оцінити події, про які йдеться в Україні, ми змушені насамперед сказати дещо про мешканців цієї країни та їхнє ставлення до Корони Польської"(с) - так розпочинається текст дисертації і нам відразу кидається в очі назва "Україна", яка вживається поряд з "Польщею", а також те, що мешканці наших територій мали своє власне суб'єктне відношення до сусідньої провінції (тобто власну політичну волю, традицію, думку, уявлення про кордони, особливості, відмінні від польських (не кажучи вже про московські чи будь-які інші) тощо);
- Населення України мало власну армію й еліту - Козацтво, розмовляло русинською (тобто, українською) та іноді польськими мовами, сповідувало переважно грецьку (тобто, православну, "константинопольську") віру (армія, мова, віра - стовпи, на яких збудована українська державність сотні років тому);
- "Козаки реалізовували свої плани і наміри, могли це робити тим краще, що вони були хоробрими і найсміливішими серед населення республіки, підтверджували це своїм способом життя"(с) - цитата, яка не потребує коментарів (крім того, що є актуальною й донині);
- За короля Баторія починає утверджуватись ідея про "рівноправність України з іншими провінціями, спочатку у військовому плані"(с) - знову провідна теза про утвердження ідеї української держави через найбільш гідних й свідомих представників нації - військову еліту (що і наразі залишається актуальним);
- "Козаки завжди масово виходили проти всіх її ворогів і зробили вагомий внесок у перемоги Республіки"(с) - були незамінними воїнами, які виступали щитом РП і загалом Європи (як українське воїнство виступає й зараз);
- "Ці ж відважні воїни творили дива хоробрості під проводом свого отамана Конашевича у славний день Хотина"(с) - так автор дисертації оцінює славетну битву 1621 р., де козаки відіграли ключову роль у порятунку Європи від османської навали.
- "Польська шляхта, яка тепер майже повністю тримала кермо державного корабля в своїх руках, виявила так мало політичної проникливості під час гноблення козаків, - тож Республіка також мусила за це тяжко заплатити, вона не вміла оцінити силу й могутність, якими володіла - козаків"(с) - починає аналізувати причини козацьких повстань Ф.Нуоффер.
- "За таких обставин нас не дивує те, що пригноблені могли скористатись допомогою турків чи татар, які, в свою чергу, мали зв'язки з козаками, від набігів яких не були застраховані береги Чорного моря, і від яких тремтів навіть Стамбул… проте, козаки протистояли нападам і відкидали всі пропозиції іноземних держав, які спокушали їх вступити в союз проти власної батьківщини. Незважаючи на все, вони не відповіли на пропозиції, які робив їм Михайло, Господар Волощини, під час війни проти Сигізмунда III, що фактично обіцяв їм надати повну свободу, тобто те, що Польська Республіка відібрала у них.
Засвідчив козакам свою вдячність за військову допомогу, наприклад, й імператор Рудольф II, який надіслав їм гроші та прапори, нагороди за службу під час його війни з турками в 1593 році, де під проводом Лободи козаки занепокоїли райони Чорного моря, а їхній отаман Наливайко на його прохання вторгся в Угорщину для боротьби з татарами. Лише Польща виявилася настільки недалекоглядною, що не оцінювала козаків належно, навіть відмовлялася давати їм обіцяну платню, ще й погрожувала вигнати їх з імперії, якщо вони вимагатимуть дотримання прав і, нарешті, відмовилась від запорожців, побудувавши фортецю Кодак на Дніпрі, шлях з Січі вниз по згаданій річці"(с).
- "За правління Владислава IV козаки завжди виявляли велику відданість вітчизні, якщо вона була в нужді. Вони радісно вийшли на поле бою на його заклик і стали на його боці більш вірно, ніж pospolite ruszenie"(с) - підтвердження про те, що козацьке воїнство було прикладом для інших.
- "Таким чином вони виявляли свою вірність й любов до спільної вітчизни, що була більш блискучою, ніж шляхти польської та литовської. А магнатів, їх поневолювачів, влучно називали "корольками", через їхнє свавільне бажання влади рівня короля"(с).
- "Ніхто не зміг відвернути нових насильств шляхти, спрямованих проти козаків, щоб полегшити їх страждання та припинити релігійні переслідування. Ці переслідування були спричинені Берестейською унією 1596 р., політичною метою якої було вивести Україну з-під можливого впливу росії, яка, однак мала прямо протилежний ефект"(с).
- "Козаки, які всюди були пригноблені та знедолені, лише в королі бачили свій порятунок, і чим більше він ставав непопулярним серед шляхти, тим вище піднімався в їхній репутації. Король, чий войовничий дух не знаходив спокою в мирі і який хотів звільнитися від докучливого тиску магнатів, був натхненний венеціанським посланцем Тьєполо… щоб вести війну проти турків…
Саме на цьому етапі він визначив перший пріоритет: козацтво як найнадійніше і найбоєздатніше військо в усій республіці.
У першій половині 1646 р. почалися консультації між королем, великим гетьманом Конецпольським і великим канцлером Оссолінським. Здійснити задум передбачалося найближчим часом, тим більше, що ситуація була вигідною: Західна Європа сприяла намірам короля; Венеція виділила гроші на війну, як і Папа через свого нунція де Торре, а королева авансувала значну суму зі своєї приватної скарбниці на спорядження. Щоб спочатку повністю запевнити козаків у своїх планах, король послав до них свого довіреного Радзейовського. Кажуть, що він навіть надіслав рукописного листа до Барабашенка, в якому закликав козаків повернути їх вольності та законні права.
На заклик короля четверо козацьких емісарів, серед яких і Хмельницький, майбутній ініціатор повстання 1648 р., негайно прибули до Варшави, де отримали не тільки підтвердження попередніх, але й нових прав. Кількість реєстрових козаків передбачалося збільшити з 6 тис. до 12 тис. осіб. Королівським комісаром призначено Барабашенка"(с) - прочитати більше про ту цікаву, майже детективну історію можна в праці P. Linage de Vauciennes "l origine véritable du soulevement des Cosaques etc Paris. 1674" (її переклад робив Євген Луняк у своїх без перебільшення геніальних роботах: "Козацька Україна XVI—XVIII ст. у французьких історичних дослідженнях. 2012" та "Козацька Україна XVI—XVIII ст.: очима французьких сучасників. 2013").
- "Хмельницький отримав посаду писаря, високу почесну посаду серед запорожців, оскільки всі документи мали проходити через його руки, і верховне керівництво загоном козаків, що мав йти вниз по Дніпру; полкам видано нові прапори; Король навіть дав 6000 талярів із своєї приватної скарбниці для обладнання 600 чайок, а Тьєполо заплатив новому козацькому комісарові 20000 т. для своєї армії. Козаки, в захваті від такого повороту справ, охоче погодилися на плани короля, і в Україні почалося нове життя. Але радість була недовгою"(с).
- "Шляхта підняла крик і звинуватила короля в намірі державного перевороту проти шляхетських свобод і заведених порядків. Звістка про вторгнення козаків до Туреччини викликала більший шок серед поляків, ніж серед турків… Король був змушений на час відмовитися від своїх планів в жовтні 1646 року, у нього не було вибору, як знову звільнити найману армію, не виконавши поставлених перед нею завдань. Розлючена шляхта бурхливо вимагала усунення іноземних послів, які схилили короля до цього кроку й особливо наполягали на тому, щоб не допустити до набігів козаків, збагачених оманливою надією. Переможна у своєму плані шляхта викликала у населення ненависть до короля та союзних йому козаків…
Особливо доводилося Хмельницькому терпіти всілякі особисті труднощі та образи. Хоча шляхта вірила, що вона усунула всю небезпеку, вона не думала, що нова небезпека зароджується поруч, і не думала, що король випустив на волю та озброїв роздратованого велетня, якого він мав намір повести проти зовнішнього ворога, аби хтось інший міг стати небезпечнішим за попередніх козацьких гнобителів. Щоб повніше оцінити ситуацію, розглянемо детальніше три чинники, які робили стан козацтва вразливим і чинили на нього нестерпний тиск у політичному, релігійному та економічному плані. Гнобителями козаків були переважно: шляхта, єзуїти та євреї"(с).
- "Козаки, особливо запорозькі, самі по собі були людьми спраглими до дії, і, керуючись цим самим спонуканням, покинули мирне вогнище, щоб вести неприв'язаний войовничий спосіб життя. Утиски були тим помітніші, що значну частину козаків, як я вже сказав, становили й польські шляхтичі, які раніше були вільними, а тепер ті зі шляхтичів, хто брав участь у державній владі пригнічував цих рідних братів, а вільних жителів села перетворювала на слуг і кріпаків. Головне, однак, підкреслити за що шляхта не любила козаків: їхнє сусідство давало знедоленим селянам спокусливий приклад скидати ярмо нестерпного кріпацтва і втечею збільшувати кількість козаків, які, звичайно, збільшувалися, а доходи їхніх господарів від цього зменшувалися.
Конституція 1631 року проголошувала скасування всіх козацьких вольностей і хотіла, щоб цих відважних захисників вітчизни вважали селянами; козакам було відмовлено у голосуванні на виборах короля в 1632 р.; їх виключили з державного та місцевого сеймів через те, що вони не сплачували податків, і намагалися силою звести їх до селян і кріпаків; їх уразили у свободах й правах, не задовольняли найнеобхідніших потреб, не дотримували даних обіцянок, обманювали їх в усьому, не платили їм обіцяної платні і перешкоджали їм вести війну з турками і татарами власними силами, щоб забезпечило їх необхідними засобами для існування, - це не просто непоправні помилки, а відверта нелюдяність, яка неминуче повинна була викликати революцію. Крім магнатів, свій внесок у те, щоб тиск на козаків був нестерпним, зробили також духовенство та єзуїти, які бажали перетворити грецькі церкви на об'єднані церкви"(с)
- "Третім видом гнобителів були євреї, яких козаки називали знаряддям і злими порадниками магнатів. Особливо з 1625 року євреї були орендарями всіх митниць, млинів, вод і навіть орендаторами грецьких церков. Так що козаки платили за весілля, поховання, хрещення, а також євреям повинні були платити збори за простий вхід до молитовного будинку, таким чином, євреї також незаконно узурпували нижчу ланку влади над козаками"(с) - тут Нуоффер цитує відому працю про козаків Самуеля Грондського "Історія козацько-польської війни".
- "Навіть заславський єврей Натан Нета визнає, що над козаками панував народ євреїв, який на інших землях був гноблений усіма народами. Козаки займалися торгівлею, землеробством, мали мед-, пиво- та винокурні і продавали ці напої індивідуально, але поступово й це було відібрано в них і переведено в монополію євреїв, які платили за це певну плату магнатам. Так, траплялося, що козакам знищували будівлі та майно за намовою євреїв. Зважаючи на всі ці утиски, навряд чи можна було уникнути повстання за Владислава IV"(с) - робить висновок автор про неминучість відповіді за всі завданні протягом десятиліть кривди українському народу.
Тут ще важливо наголосити, що попри об'єктивні обставини, які цілком і повністю все пояснювали, але штучно вибудуваний міф про "антисемітизм козаків"(тм) давно спростований науковцями. Підтвердження цьому можемо бачити у дослідженнях одного з кращих дослідників теми єврейства у Європі, Даніеля Толлета, який у спеціальній праці присвяченій проблемі життя євреїв в козацькій державі часів Б. Хмельницького приходить до цілком очевидних висновків: "Незважаючи на те, що події 1648 року були серйозними та кривавими, ні за своїм перебігом, ні за наслідками не можна було їх порівняти з вигнанням євреїв з Іспанії… Козацькі повстання… не були причиною нового маятникового руху єврейського населення зі сходу на захід, а також… зростання соціальної та релігійної напруги в єврейському світі. Важливість тих подій була перебільшена".
- "Бракувало лише особистості, яка поставила б себе на чолі пригнобленого народу і стала б борцем за його справу. Цього чоловіка знайшли у згаданому вище Богданові Хмельницькому. Оскільки його доля дає картину біографій багатьох інших, а Хмельницький так глибоко і яскраво увійде в історію козацтва, видається виправданим сказати дещо про його минуле, яке тісно пов'язане з пізнішими подіями. Хмельницький… був одружений з дочкою козацького отамана і володів невеликим маєтком Суботів в Україні.
Незважаючи на те, що він виріс серед козаків, він отримав дуже якісну освіту та з великим успіхом відвідував єзуїтські школи в Києві та Ярославі, - перевага, яка головним чином сприяла його пізнішому піднесенню. Коли він прибув на Січ, то там, завдяки старанням поляків кількість запорожців була дуже малою, Хмельницький був обраний отаманом, до чого змусили його здібності, відвага, військова доблесть, вища освіта та стосунки з польськими магнатами…
Хмельницький об'єднався з козаками і підготував їх до боротьби. Відтоді він вирішив не лише очолити свою справу, але й очолити боротьбу за справедливість всього пригнобленого народу і, припускаючи, що його ім'я матиме значну привабливість, він звернувся до козаків України, які з кожним днем збільшувалися. Ті спочатку нечисленні п'ятсот запорожців, яких зустрів Хмельницький на островах Дніпра, стали ядром повстання не лише реєстрового козацтва, а й усієї України"(с) - подібна оцінка видатної постаті гетьмана Богдана Хмельницького личила б сучасній науковій роботі когось з українських істориків, але таку оцінку Йому у своїй дисертації дає Ф.Нуоффер ще в 1869 році. І це круто!
- "Хмельницький укладе формальний союз з татарами. Знання про це поширювалося в народі. Спочатку схвалювалося все голоснішими й сміливішими скаргами на триваючий гніт і загрозливішою позицією простолюду щодо своїх панів і орендарів коронних маєтків. Союз із татарами, який уже був започаткований у 1645 р., але не здійснився через те, що Владіслав IV втягнув у свої плани козаків, тепер став тим легшим, що й данина, яку щорічно сплачувала Республіка в форма подарунків татарам, не була передбачена з нагоди озброєння короля проти турків"(с).
- Серед шляхти "розглядалося питання про те, як контролювати повстання козаків. Одна сторона на чолі з великим канцлером Оссолінським і воєводою Киселем радила примирення і попереджала про небезпеку насильницьких заходів проти козаків. Друга сторона не хотіла нічого знати про це, проповідуючи війну на знищення "бунтівних хліборобів", як постійно називали козаків, і вимагала покарання Хмельницького як простого повстанця. Ця партія була представлена більшістю шляхти, а її головним представником був князь Вишневецький, який, в основному, несе головну провину за всі жахи анархії, народного гніву та жорстокості та різноманітних звірств, які вчинилися потім з обох сторін.
Це повстання вчухло б, якби козакам було дозволено збільшити їхні реєстри, дозволили їм сповідувати грецьку церкву, а їхні права були підтверджено конституціями і щоб, якщо вони ще були без землі, наділили їх невеликими маєтками. Користуючись прикладом короля Стефана Баторія, який таким чином переміг би козаків одним ударом і без кровопролиття. Ті розсудливі люди, що закликали все це зробити для козаків, були настільки ізольовані, що не могли нічого вдіяти проти переважної більшості, яка бажала війни на знищення, звертаючись до Вишневецького.
Зрештою, це звелося до досить неоковирної політики; вони хотіли безглуздим способом залагодити козацькі справи, не планували проводити політику, яку радять Кисіль і Оссолінський, замість того прагнули виступити дуже енергійно, для чого не вистачало як війська, так і грошей, або, що простіше, могли б піти на поступки козакам, прислухавшись до їх справедливих вимог"(с).
- Великий гетьман Богдан Хмельницький вимагав, на думку автора, щоб "повернули їм колишні права, щоб вони більше не терпіли такої неволі", що "найяскравіше викладає причини повстання, яке є не відривом України від Польщі, не відступництвом, мета козацтва — це радше ліквідація таких невигідних для козаків положень конституцій, досягнення про певну рівноправність козаків із шляхтою, про свободу грецької церкви та про надання гарантованих прав…
Хмельницький не сприймається як зрадник вітчизни, він лише прагне скинути страшний тягар, який шляхта поклала на людей, нижчих за нього, здобути більш сприятливе становище для своїх козаків, серед яких він зміг зберегти свою репутацію та вплив протягом усього свого життя. Вірність і відданість Хмельницького на цьому етапі безсумнівна, і якщо він не привів козаків туди, куди хотів, зберегти їх на користь республіки, провина за це знову падає на польську шляхту, що призвела до того, що така потужна сила, як козаки, була змушена відокремитися від республіки.
Якщо Хмельницький встановив зв'язки з Туреччиною та росією під час першої фази повстання, це не свідчить про те, що він уже думав про відокремлення від республіки. Він лише робив те, що й польська шляхта, яка мала незалежні дипломатичні стосунки з іноземними державами, вважала, що має на це право, і тим самим перешкоджав іншим країнам виступити спільно з польською короною проти козаків. Це чітко свідчить про те, що Хмельницький намагався завоювати дружбу царя, але не звертався до нього за допомогою і не укладав з ним жодних угод.
Тим самим він лише перешкодив полякам, які контактували з російським двором через Кисіля, випередив поляків, коли він зустрічався з царем Олексієм Михайловичем, дав пораду подати заяву на польську корону. Отже, це випливало з того самого мотиву, щоб отримати прихильність росії і таким чином зберегти її нейтральну позицію. Однак жодний документ не доводить, що він узяв на себе будь-які зобов'язання. Навпаки…"(с).
Автор дисертації описує історію виникнення і розвитку українського козацтва таким чином: "Війна стала метою їх союзу, який прийняв форму демократії. Усі мали рівні права. Вони жили разом і порівну ділили здобич, за яку воювали"(с) - власне цей лицарський ідеал суспільного ладу став уособленням козацтва - європейського феномену, що кілька століть мав велику популярність у континентальних авторів.
На великій території від Карпат до Дону існувало населення русинів, яке протягом століть завжди мусило бути зі зброєю, щоб мати можливість у будь-який час зустріти напади кочових народів, "оскільки вони могли виходити лише озброєними загонами обробляти поле, отже, кожна сім'я була змушена до воєнної торгівлі", тому "серед населення України розвивався войовничий дух, який набував дедалі більшого значення, а разом з тим укорінювалась свідомість повної рівності. На відміну від коронного краю, де шляхта пишалася своїм походженням, яке давало їй повні права громадянства і змогу брати участь у державній владі, тут падав статусний бар'єр, яким шляхтич відділявся від селянина"(с).
***
Підсумовуючи, викладу уривки зі своєї статті, де я дослідив (поряд з іншими) й дисертацію Франца Нуоффера. Стаття готується до друку і буде опублікована у колективній монографії відомих істориків:
"І справді, Річ Посполита однаковою мірою була неготова ані до військових дій, ані до перемовин із Хмельницьким"[Дроздовський Maріуш Роберт. Шляхта Речі Посполитої і козацька проблема на каранаційному сеймі Яна Казимира]. Тут "постає питання ідентичності, козаки нешляхетського походження і прусські міщани ототожнювали себе не з польською нацією як такою, а з політичною концепцією активного громадянства.
Адам Кисіль, сам русинський шляхтич, говорив про "панство руського народу" (до якого він зараховував принаймні частину козацької верхівки), що походить з "однієї купелі Святого Духа, в цій метрополії князівства Руського", і були "однієї нації, одного народу" [Friedrich K. The Other Prussia: Royal Prussia, Poland and Liberty, 1569-1772].
В подальшому польський історик Януш Качмарчик однією з найголовніших проблем провалу Зборівської угоди 1649 р. та всіх наступних етапів переговорів з козаками, неможливість порозумітись і замиритись, бачив в тому, що домовленості розглядалися поляками не як політичний діалог двох держав, а як акт капітуляції українців [Костянтин Івангородський. Aby miłość zobopolna krzewiwa się…].
Не визнаючи права на існування православної віри, русинської/української мови, а зрештою і не визнаючи право на існування окремого від литовців і поляків народу, що складав істотну частину всього населення Речі Посполитою, поляки фактично робили все те, за що згодом будуть засуджувати інших. Вчинялася абсолютно недружня та навіть неадекватна політика відносно русинського/українського населення. Винні досі залишаються безкарними в оцінках істориків.
Проте, були покарані за такі злочини тим воїнством, що стало на захист віри, мови і права українського народу бути в Речі Посполитій рівноправним народом, а не ураженим в правах й покликаним лише годувати і захищати кордони населенням. Природу цих явищ досить ґрунтовно зрозумів і зміг описати в 1869 році у своїй дисертації про козаків і події 1648-1649 р.р. Франц Нуоффер. Він робить висновок про те, що причиною війни могло бути те, що "на жаль, Республіка Польща мало знала, як використовувати ці збройні сили, а в пізніші часи вона була ще більше схильна придушити цю силу на свою біду. Польська шляхта воліла б воювати з власними братами, ніж приєднатися до них у боротьбі із зовнішніми ворогами імперії".
