Безликий далекий траур

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

 
Зруйнований поліграфічний комплекс "Фактор-Друк"
Офіс Президента України

Це ми пишемо та говоримо. Бо ми вміємо писати та говорити. Бо це наша природа – реагувати на все писанням і говорінням. Книжкова фабрика, музеї, бібліотеки, втрати людей від культури. 

Ми говоримо про це, бо інакше ж як? Як про це не говорити? Як про це не писати? Це ж про нас, про наших, про близьке.

Але ми не говоримо про сотні інших зруйнованих, розбомблених і вбитих.

Ми говоримо про закатованого Володимира, на якого не звертали уваги роками, але мовчимо про сотні інших. Або ні, не мовчимо. Так і називаємо їх – інші.

Удар по піцерії в Краматорську. Ми говоримо про Віку, але не говоримо про 12 інших. Бо вони інші. Не наші. Тобто всі наші, авжеж. Але не настільки, щоб про них весь час говорити.

Ми говоритимемо і писатимемо про наших, бо вміємо говорити і писати. І через нас їх – наших – не забудуть. Саме ми зберігаємо про них пам'ять.

Але забудуть інших, тих, про кого не пишуть. Їхні близькі не вміють писати, не вміють говорити, а вміють мовчати і ковтати біль. Тихі трагедії. Маленькі сімейні рани. Безликий далекий траур.

 
Масове поховання в Ізюмі

Вчора мені надіслали відео, де мій товариш завозить пацанів на позиції. Вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервове і страшне відео. Я його разів десять передивився. Пікап (до речі, дякую, разом на нього збирали) – виїхав. Постраждав, але виїхав. І це одна позиція з тисяч. Один пікап з тисяч. Одна група з тисяч. Щось сухе, нецікаве, статистичне. Інші, не наші. Про яких не писатимуть, про яких не говоритимуть.

Щодня, щохвилини – вибухи, здіймається дим, вогонь, знову вибух. Знову вибух. Нервово і страшно. Уздовж 1500 км страшно. Уздовж майже 4000 км нервово. Але там інші. І ми, ті, хто вміє, про них не писатимемо і не говоритимемо.

Про кожного з них. Про кожну подію, про кожне бойове зіткнення, обстріл, поранення, смерть. Час від часу виринатимуть згадки, некрологи, але скролимо далі – не наші. Не писатимемо, не говоритимемо, не згадаємо.

Так є. Ми такі. Пишемо і говоримо про тих і про те, що наше. Але говорити і писати вміємо лише ми. І лише ми визначаємо фокус нашої (загальної) уваги. І лише ми здатні увічнити. Сотні трагедій щодня, але ми обираємо нашу, і виокремлюємо її з-поміж інших, виносячи на п'єдестал.

Сьогодні вранці Худя надіслав мені привітання. І фотографію – як листівку (хіба може в такій красі бути стільки смерті та страху?) – звідти, звідки рівно рік тому ми вийшли. А тепер от – вітаємо одне одного. З чим привітав мене Худя? З тим, що я не став оцим "нашим", про якого писатимуть і говоритимуть. А чи писали б про сімох інших, які тоді були зі мною? Чи говорили б? Тихий траур, далекі інші.

 

А все ж – добре, що є ті, хто вміє писати і говорити. І що можуть хоч когось, хоч щось увічнити. Виокремити. Закарбувати. Винести у великий світ. Було б гірше, якби про всіх – про наших і про інших – ніхто нічого не писав і не говорив.

Велика сіра трагедія, глевка маса болю і страждань, список дрібним шрифтом нікому не відомих, нікому не потрібних, приречених на забуття. І добре, що забудуть не всіх. Але й не всіх пам'ятатимуть. Так є. І це ок. Хоч і хотілося б знати і пам'ятати усіх.

Усіх наших та всіх інших, які теж наші. 

Радомир Мокрик: Чи можливий справедливий мир?

Тепер багато говорять про "справедливий мир". Хоча очевидно, що кожен вкладає в це поняття якесь власне уявлення. Справедливого миру не буде. Бо неможливо відшкодувати українцям те, що вчинили росіяни. Коли ми говоримо останніми тижнями про "мир", ми зазвичай чомусь говоримо про територіальні поступки України. Ми говоримо про корисні копалини. Але ми не говоримо про українських військовополонених. Ми не говоримо про викрадених дітей. Ігнорування цих питань залишить жахливе відчуття кривди в українців.

Остап Українець: Стійкість віртуального

Одні ключові союзники підтримують ворога, інші друзі досі кволі на рішучі рішення. Напередодні третьої річниці вторгнення ми знову зіткнулися з тривогою, що спиратися залишається лише на власні сили. Найближчим джерелом сили для нас тут має стати наш власний досвід, пам'ять про всі попередні випадки, коли ми не встояли - нагадування про те, наскільки страшні наслідки може мати наша зневіра сьогодні.

Сергій Громенко: Гірше, ніж злочин. Чому Росія почала велику війну з Україною

Повномасштабне вторгнення в Україну — фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Наталія Лебідь: Остання сльоза Степана Хмари

Дружина заздалегідь попередила медперсонал, що ставити Хмарі гастроназальний зонд не можна. Це викликає ретравматизацію – спогади про те, як у радянській тюрмі голодуючого Хмару годували насильно. Але зонд стояв. І Хмара – той самий Хмара, який був одним із облич Незалежності, і про якого замалим не складали легенди – був цілковито безпорадним, розіп’ятим на тому триклятому лікарняному ліжку. Він вже не міг говорити. Він плакав. Можливо, вперше у житті.