«Жменька нас. Малесенька щопта…»

Мені трохи дивно займатись такого штибу дискусіями, але до мене звернулось надто багато людей за останній час із питанням "А ти чув що сказала про твій Бунт Оксана Забужко?".

Так, я прослухав інтерв'ю Забужко. Думаю, багато хто з Вас теж.

В інтерв'ю на виставці "Боривітер" Оксана Стефанівна з характерною категоричністю заявила про (зокрема) мій "Бунт проти імперії":

"До чого я це все кажу. Щоби не складалося враження, бо в нас, прямо скажемо – викривлене, щоб не сказати прямо фальсифіковане враження про ці роки. Як про те, що ніби тієї української інтелігенції була – цитують всі Стуса "горстка нас, малесенька щопта", ця малесенька щопта вже пішла в історичні дослідження, пішла в підручники.

Типу весь савєтскій народ бил ваадушевльон страїтельствам камунізма, а тут у нас малесенька щопта – от 59 посаджених дисидентів, ось вони жменька незгодних. […] Виростає ціле покоління вже народжених за незалежності, яке читає вже в підручниках своїх, написаних і виданих за незалежної України […]

Версія, загальний наратив по тих роках – це, даруйте, те, що було запропоновано в москві, і складено і зліплено в епоху перестройкі, журнал Огонек, зразок кінця 80-х років: "Кто такіє шестідєсятнікі? Дєті ХХ сєзда". І ми читаємо досі про цих "дєтєй ХХ сєзда" і виходить минулого року значить, книжка, під назвою, що там, "Шістдесятники", "Українські шістдесятники: Бунт проти імперії", де шістдесяті, відлига, починається з Хрущова і з якогось там хрущовського заступника, і як той хрущовський заступник плакав прочитавши матеріали про сталінські репресії.

Отут, я перепрошую я починаю, значить, я схоплююсь, починаю бігти по стіні, стаю дибки як геральдичний лев і біжу по стіні просто без альпенштока. Тому що, перепрошую, це брехня, це тиражування ось цієї самої московської брехні, яка заливає абсолютно одним кольором свого наративу всю територію совєтського союза, і яка одбирає в нас нашу історію, котру ми досі не прочитали".

"Made in KGB production" підсумовує пані Оксана.

Справа, звичайно, невдячна, але все ж, не дуже приємно, коли твою роботу називають брехнею, фальсифікацією і тиражуванням московських наративів. Тому таки відповім.

За великим рахунком, звичайно, приємно, коли твоя праця викликає такі емоції, що Оксана Забужко "перетворюється на геральдичного лева" і "бігає по стінах". Без альпенштока. Але дивно що такі емоції в пані Оксани викликала, я так розумію, згадка про комісію Поспєлова. Геть маргінальна, насправді, деталь в книжці – і водночас загальновідома.

Але ж в чому, власне, обурення? Що відлига почалась з ХХ з'їздом? Що він мав визначальний вплив на формування переконань того покоління, яке ми називаємо "шістдесятниками"? Чи що шістдесятників була "жменька"?

Коли я починав писати "Бунт" - а це було вже понад десять років, я, власне, переймався, аби не вкласти надто багато суб'єктивного у свій погляд на цих молодих людей. Тому починав я з газет. Просто приходив в бібліотеку і тижнями читав газети того періоду, аби хоч трохи зануритись в той час. Справді, на відміну від пані Оксани, яка "ранньою дитячою пам'яттю застала" ті часи – я не маю такої переваги.

Але після цього я спілкувався з ними, з шістдесятниками. Годинами, роками. Я нікого не підштовхував, радше слухав. Завжди повторював і повторюю – це книжка про людей. І про те, як вони проламали стіну радянської фальші, попри те, що виростали практично в інформаційному вакуумі радянської тоталітарної системи. Пропаганди, страху і брехні. І таки зламали це. Це Євген Сверстюк казав, що вони "творили в радянській системі координат." Бо іншої системи не було. Але це не робить їх менш достойними.

Це Іван Дзюба мені розповідав, як плакав в теперішньому Донецьку студентський гуртожиток в березні 1953 року коли "здох тиран". І Богдан Горинь згадував, як через три роки для нього стала цілковитим шоком хрущовська промова, витяги з якої він слухав в актовому залі Львівського університету. "Це було як навернення до віри".

Так, ХХ з'їзд був переламним і дав можливість відбутись фантастичним речам в українській культурі. Поряд з тими ж таки репресіями ("Справа юристів" чого варта!) і державними вбивствами. Це не вигадки "Огонька" чи москви. Це життя, яке прожили ці люди. І їхня цінність для нас, як на мене, не в останню чергу саме в цьому колосальному уроці критичного мислення.

Але, підозрюю, що головна претензія до "Бунту" не в цьому. А в отій "жменьці". Оксана Забужко категорично не погоджується з цим твердженням. Мовляв, я нав'язую уявлення (з подачі москви, звичайно ж, хоч і, мабуть, не усвідомлюючи цього), що "всі були згодні, а 59 дісідєнтав-атсідєнтав були незгодні".

Ні. Незгодних було багато. Але сміливості, затятості, було лише в жменьки. Ця боротьба – шістдесятників і дисидентів, вона неминуче ставала причиною самотності. Не тому, що всі "будували комунізм". А тому, що люди, зазвичай, просто хочуть жити. Нормально спокійно. Не кожен здатен до геройського чину. Не кожен може бути Стусом.

Євген Сверстюк мені розповідав, що люди в якийсь момент почали переходити на інший бік тротуару. Одного разу хтось навпаки, повісив біля дверей їхньої квартири сітку з фруктами. Такі жести солідарності тішили. Але більшість забувала вітатись.

Вже про пізніші дисидентські часи Мирослав Маринович мені розповідав, як важко було зібрати підписи під черговими документами УГГ.

Микола Матусевич лише засміявся, коли я його запитав: "Але ж десять людей правозахисників – це так мало!?". "Та хіба ж це мало? Десять відважних – це дуже багато!"

Про самотність в багатолюдному Києві вже в 1960-х писала Ліна Костенко.

Цей вигук Стуса: "Жменька нас, малесенька щопта!" - це не лише про самотність в людській байдужості. Це також про солідарність. Так, нехай невеличкої когорти. Але неймовірної когорти. Сміливих, талановитих, затятих.

Так, хтось підтримував, хтось мовчав, хтось не хотів проблем. "Партійних ідеалістів" ставало все менше. Але відваги відкрито говорити правду і нести за це відповідальність мало геть небагато людей. І цим вони цінні.

Вже пізніше, ті з шістдесятників, які застали незалежну Україну не раз підкреслювали, що "до шістдесятників намагаються заднім числом "дописати" тих, хто до них насправді не належить". Це я особисто чув від Івана Дзюби, наприклад. Ні, пан Іван вкрай скептично ставився до таких "титулів" і "ярликів". Але це правда. Коли часи змінились, дуже багато людей "згадали" про своє "дисидентське" минуле, про відчайдушну боротьбу з режимом. Але лише тоді, коли це стало потрібним і престижним.

Шістдесятники, а під цим терміном я справді розумію лише невелику когорту людей, є безцінними в нашій історії. Саме через свій інтелектуальний подвиг, непересічний талант і громадянську відвагу. Вони прекрасні у своїх сумнівах, допитливості, непевності і зрештою, рішучості.

Вони прожили дуже непросте життя – в боротьбі, часто пройшовши всі щаблі опозиційного шляху. І цим вони мені і, вірю, нам усім, дорогі. Це життя прожите в боротьбі – воно не вигадане в москві. Не продиктоване кґб. Воно непросте, але чесне і відважне.

І не треба цю прекрасну, нехай і невелику когорту, знецінювати спробами додати в їхні ряди тих, кого там "і близько не стояло". Останні декілька слів – це не я, це Ліна Костенко.

Наша історія дуже багата на прекрасні і героїчні історії. Її не треба підміняти. Її просто треба чесно вчити.