Варшавська угода. Як і чому сталося так, а не інакше
22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого.
22 квітня 1920 року між Україною та Польщею була укладена Варшавська угода, відома також як "пакт Пілсудський-Петлюра". Щоправда, під угодою немає підписів ані одного, ані іншого. Від України її підписав Андрій Лівицький (1879-1954) - навіть не міністр, а виконувач обов'язки міністра закордонних справ.
Від Польщі - так само в. о. міністра зовнішньополітичного відомства Ян Домбський (1880-1931), котрий лише після підписання угоди, в травні того ж року, був призначений заступником міністра закордонних справ. За іронією долі, саме Домбський уже в цьому ранзі підписав польсько-більшовицький мирний договір у Ризі (18 березня 1921 року).
Додатком до угоди була Військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року.
Від України підпис поставив виконуючий обов'язки начальника Генштабу Діючої армії УНР Володимир Сінклер (1879-1946). Від Польщі – довірені особи Юзефа Пілсудського: представник ІІ відділу південного фронту війська Польського, майор Валерій Славек (1879-1939) і представник ІІ відділу Головного Командування Війська Польського, підполковник Вацлав Єнджеєвич (1893-1993).
І угода, і Конвенція були таємні (угода була оприлюднена повністю лише в 1926 році). Укладаючи їх, Варшава ризикувала зіпсувати стосунки зі своїми союзниками - державами Антанти. Особливо з Францією, котра підтримувала білий рух, сподіваючись коштом України в складі "єдиної неподільної" Росії повернути позики ще царського уряду.
Як усе починалося
Симон Петлюра почав шукав контакти з поляками іще коли перебував у опозиції до гетьмана Скоропадського й готував заколот проти нього. Тож ідея військового союзу з Польщею зріла в нього досить давно.
Повернутися до неї змусили обставини, що дедалі погіршувалися: більшовики наступали, території втрачалися, а власних сил протистояти їм було недостатньо.
31 грудня 1918 року Директорія вислала до польської столиці професора В'ячеслава Прокоповича (1881-1942) (згодом один з керівників дипломатичної місії УНР у Польщі, а також останній голова уряду України за часів Директорії) для обговорення умов військової допомоги з боку Польщі.
Це сталося майже через місяць після того, як делегати Галицької Української національної Ради і Директорія узгодили між собою питання об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу.
Після Акту Злуки Петлюра очевидно вирішив, що це дає йому повноваження говорити з поляками від усієї об'єднаної держави без урахування думки галичан.
Подальші місії – у квітні 1919 року полковника Бориса Курдиновського і в серпні того ж року Пилипа Пилипчука (1889-1940) – навіть не дипломата, тим більше не військового, а... виконуючого обов'язки міністра шляхів! – вирішили від новоприлученого "суб'єкту федерації" приховати.
Це було ризиковано, тим більше, що галичани ще не відійшли від втрати Львову.
Полковник підписав 28 квітня спільно з міністром закордонних справ Польщі, Ігнацієм Яном Падеревським (1860-1941) документ, згідно з яким Україна мала би поступитися Галичиною й Західною Волинню по річку Стир в обмін на військову допомогу з боку Польщі.
А Падеревський потім поїхав з документом, підписаним ним і Курдиновським, на Паризьку мирну конференцію, де вирішувалося питання про післявоєнний устрій Європи, і там пред'явив його.
Як наслідок, 25 червня 1919 року Найвища Рада держав Антанти, керуючись тим, чому вона була свідком на конференції, уповноважила Польщу зайняти Галичину.
Все, на що спромоглася Директорія – це вислати 9 серпня до Варшави Пилипа Пилипчука з директивою тодішнього голови уряду Бориса Мартоса в стилі "за все хороше проти всього поганого".
Директива звучала дослівно так: "Їдьте й робіть, щоб було добре".
Але виконуючому обов'язки міністра шляхів не залишалося нічого іншого, як підтвердити 19 серпня документ, раніше підписаний Курдиновським.
За спиною союзників
Однак шила в мішку сховати не вдалося. Чутки, що Головний Отаман УНР контактує з Варшавою почали гуляти серед галичан уже з літа-осені 1919 року.
Одні говорили, нібито Директорія відправляла посланців до Пілсудського у вересні, інші – що іще в квітні й навіть у січні. І що "ціна питання" – передача Галичини Польщі.
Петрушевич, котрий спочатку не вірив у будь-які переговори Петлюри за його спиною, врешті-решт зажадав від Головного Отамана пояснень. Той змушений був під тиском визнати, що переговори з Польщею таки справді ведуться.
Але тут же почав заспокоювати Петрушевича – мовляв, нічого серйозного не сталося, Курдиновський просто перевищив свої повноваження, а підписаний ним і підтверджений Пилипчуком документ Директорія не визнає чинним і незабаром до Польщі буде відправлена нова делегація, яка прояснить це питання.
Таке враження, що Петлюра просто на ходу згодував Петрушевичу цю версію, аби якось виправдатися перед галичанами за свої закулісні зносини з Польщею.
З іншого боку, могли датися взнаки нечітко прописані повноваження полковника.
За спогадами ад'ютанта Петлюри, Олександра Доценка, доручення, отримане Курдиновським, мало "стисло технічний характер". Імовірно, малося на увазі лише з'ясування питань до подальшого обговорення.
Мандат до переговорів затвердив Курдиновському тодішній міністр закордонних справ в уряді Сергія Остапенка, Костянтин Мацієвич (1873-1942).
Доценко, щоправда, не уточнює ані в чому полягали повноваження посланця, ані характер доручення. Однак, за його твердженням, мандат був відредагований так, що його власник міг ним і надужити.
Навмисне він так був відредагований чи ні – це вже інше питання. У кожному разі, Курдиновський з самого початку міг тлумачити свої повноваження аж настільки широко, аби вдаватися до "імпровізацій" – як виявилося, шкідливих і непотрібних.
Оскільки Петрушевич упіймав Петлюру майже "на гарячому", останньому довелося відігрувати назад.
Головний Отаман запевнив свого колегу, що він незабаром скличе нараду щодо справ з Польщею і що галичани будуть на неї запрошені.
Така нарада відбулася 26 вересня. На ній було вирішено: повідомити польському уряду про невизнання підписаного Курдиновським документу; погодитися на переговори лише після отримання від поляків запевнення, що вони не допомагатимуть Денікіну; питання про кордони між двома країнами відкласти до перемоги над більшовиками, а в крайньому разі погодитися на відхід до Польщі Холмщини й Підляшшя.
А полковник Курдиновський, зрозумівши, що його в цій ситуації зроблять крайнім, вирішив за краще втекти до Парижу.
Наступна делегація, яка прибула до Варшави 7 жовтня 1919 року, складалася вже з наддніпрянців і галичан.
УНР представляли Андрій Лівицький (голова делегації), Борис Ржепецький (1895-1976), Прокіп Понятенко (1878-1971), Петро Мшанецький (? - після 1922) і Леонід Михайлов (1884 - після 1939), ЗУНР – Степан Витвицький (1884-1965), Антін Горбачевський (1856-1944) і Михайло Новаківський (1871-1941).
З поляками домовитися не вдалося.
Днем раніше УГА підписала Затківську угоду з Денікіним. Тому наддніпрянці, очевидно не відчуваючи себе більш нічим і нікому зобов'язаними, вирішили надалі діяти самостійно.
Ціна питання
15 листопада 1919 року в Кам'янці відбулося нове засідання уряду УНР, на яке представники ЗУНР, в тому числі Євген Петрушевич, запрошені не були.
На засіданні уряд змінив директиви українській делегації у Варшаві. Згідно з ними, належало погодитися на іншу конфігурацію українсько-польського кордону: на Галичині – по так званій "лінії Бартельмі" (західні кордони ЗУНР, визнані Міжсоюзницькою комісією Антанти в справах Польщі. - Ю. Р.), на Волині – по річці Турії, в крайньому разі – по Стиру.
Переговори йшли надзвичайно важко. Як зазначив професор Жешувського університету Ян Пісулінський, їхній перебіг виразно віддзеркалював нерівність обох сторін:
"Умови, що їх ставила польська сторона, вказували, що вона старалася максимально використати важке становище українського партнера, щоб добитися якнайкорисніших умов порозуміння якнайменшим коштом".
Те, що пакт "Пілсудський-Петлюра" все ж таки був укладений, слід очевидно віднести до трьох чинників.
Одним з них, як би там не було, став успіх Першого зимового походу, котрий тривав весь час аж до укладення угоди. Він показав полякам, що української армії іще на щось стати –створив, як сказали би зараз медійники, "сприятливу картинку".
Другий був парадоксальним чином пов'язаний якраз із переходом Української Галицької Армії на бік Денікіна.
Наявність УГА, більшість із бійців якої походила саме з Галичини й Волині, в складі Діючої армії УНР не дозволяла Директорії відкрито йти на територіальні поступки Варшаві. Інакше переговори, котрі й так просувалися зі скрипом, зайшли би в глухий кут.
"З Петлюрою, котрий не відмовився би від Східної Галичини, ми не можемо говорити, а Петлюра, котрий її вирікається, втрачає довіру трьох чвертей свого війська", – так описував ситуацію на українсько-польських переговорах заступник міністра закордонних справ Польщі Владислав Скшинський (1873-1937).
Ну, стосовно трьох чвертей – це мабуть перебільшення, але, відійшовши від Петлюри, галичани помітно зменшили чисельність української армії. Зате розв'язали Головному Отаману руки для переговорів із поляками.
Однак територіальні поступки, на які пішла Директорія, стали причиною того, що після поразки УНР "наддніпрянці" й "західняки" в 1920-1930-ті роки на еміграції майже не контактували між собою.
Нарешті третій чинник – це поява в Україні "горючого матеріалу", який уособлювали селяни, незадоволені більшовицькою політикою "воєнного комунізму".
Перед тим їхні симпатії були на боці червоних, в особі яких вони сподівалися знайти управу на денікінський режим.
Однак із поверненням попередньої практики "продрозверстки" селяни знову почали ставитися до комуністів вороже.
У підсумку, за умовами українсько-польського військово-політичного союзу, Польща визнавала Директорію УНР як єдино законну владу в Україні.
До УНР також відходила частина Правобережної України. Взамін Петлюра відмовлявся від Полісся, Західної Волині та Східної Галичини, а також Підляшшя, Холмщини та Берестя.
А що, могло бути по-іншому?
Згадуючи про угоду "Пілсудський-Петлюра", наші "професійні патріоти" зазвичай вибухають праведним гнівом стосовно "агресивної політики Польщі", "підступних ляхів" тощо.
І мало хто згадує про цілий комплекс причин того, що на момент переговорів у України не було достатньої кількості багнетів, які могли би зміцнити її позицію й аргументи на переговорах з Другою Річчю Посполитою.
У якості важливої причини тут уже вкотре можна згадати "незлим тихим словом" і всю безсистемну діяльність соціалістичних Центральної Ради й Директорії у військовому питанні, і розгул отаманщини, і бездарну кадрову політику Петлюри, і, звичайно, безпардонне загравання з більшовиками невдовзі після повалення гетьманату.
Якби не все це, то хтозна, чи переговори з Польщею могли би пройти з більшою користю для української сторони (і взагалі чи була би в них тоді потреба?).
Однак із таким станом, у якому перебувала армія УНР, обирати особливо не було з чого.
Станом на грудень 1919 року чисельність тих її частин, які ще подавали ознаки організованого й боєздатного війська, складала, за різними оцінками, в межах 5-10 тисяч вояків.
Для порівняння: майже 100 тисяч нараховувалося на момент приходу Директорії до влади, і ще раніше, станом на кінець 1917 року – близько 300 тисяч в українізованих частинах за часів Центральної Ради.
Про жодну рівноправну угоду з Польщею не могло йтися апріорі.
Пілсудський, без сумніву, мав прекрасно знати, що насправді являла собою армія під командуванням його українського контрагента.
Безперечно, він також усвідомлював, що перед ним за люди – починаючи від самого Петлюри й закінчуючи його генералами й полковниками.
І навряд чи польському "начельніку паньства" і його штабу не були відомі всі соціалістичні виверти Центральної Ради, а пізніше Директорії, і рівень компетентності (точніше – некомпетентності) тих, кому Петлюра сліпо довіряв - зрештою, як і самого Петлюри.
Якби Головний Отаман УНР не добирав командирів за принципом особистої відданості, якби він не розвалив армію в компанії з соціалістами, якби соціалісти не закривали очі на безчинства отаманщини й гайдамаччини, якби був живий Петро Болбочан, розстріляний за цілковитого сприяння Петлюри – якби, якби, якби…
Те, що в армії УНР після всього цього взагалі залишалися якісь боєздатні й дисципліновані частин, було вже само по собі дивом. Причому заслуги Петлюри в цьому не було.
Подарунком долі виглядало вже те, що 21 лютого 1920 року польське Міністерство військових справ санкціонувало створення двох дивізій з полонених і інтернованих українців чисельністю понад 6000 вояків.
Діюча армія УНР немало долучилася в серпні 1920 році до "чуда над Віслою".
Героїчно обороняючи Замостя від більшовиків, українці викликали захват у поляків.
За визнанням самого Пілсудського, яке прозвучало в травні 1921 року під час лекції для слухачів школи Генштабу польських збройних сил, українці під час бойових дій проти більшовиків у Польщі тримали фактично половину фронту.
Але плодами перемоги Юзефа Пілсудського й українців скористалися політичні противники маршалка.
Уряд і сейм Польщі уклали 18 березня 1921 року Ризький договір з більшовицькою Росією, перекресливши такими чином свої союзницькі зобов'язання щодо УНР.
Маршалкові хіба що тільки й залишалося, що ностальгувати за нереалізованою "ягеллонською концепцією" відродженої Речі Посполитої. І те, що він потім мусив вибачатися перед українськими інтернованими військовиками за дії уряду й Сейму, на які тоді майже не мав впливу, мало тішило їхнє самолюбство й абсолютно нічого не міняло.
Але не менша, а навіть більша відповідальність за це, ніж на тодішній польській владі, лежить на Петлюрі й решті подібних йому "більшовиків навиворіт", котрі в підсумку власними руками вирили яму і собі, і всій Україні.
(Фрагмент рукопису книги "Бардак Одвічної Стихії")
